— А можна ще котлету, тітонько Таню? — запитував Денис за обідом. — Звісно, — відповідала жінка, подумки прикидаючи, скільки фаршу залишилося в холодильнику. Її власні діти, восьмирічний Артем і шестирічна Соня, дивилися на двоюрідних братів і сестру із захопленням. Старші були для них авторитетом, і малеча намагалася наслідувати їх в усьому, включно з апетитом

Тетяна саме готувала сніданок на сімох, подумки намагаючись порахувати, скільки ж вони витратили на продукти за останні три тижні.

Цифри виходили чималі. Адже тепер у їхньому будинку жили не тільки вона, її чоловік Олексій і двоє їхніх дітей, а й троє племінників із Києва.

А почалося все місяць тому, коли чоловікові подзвонила його сестра Ірина.

— Олексійко, братику, мені зараз дуже важко, — жалілася сестра. — Розлучення, з’їжджаю з квартири, роботу нову шукаю. Можеш узяти моїх на літо? Хоча б на пару місяців, поки я стану на ноги.

Олексій, звісно, погодився. Він завжди був добрим до сестри, а надто тепер, коли вона залишилася сама з трьома дітьми. Тетяна теж не заперечувала — діти є діти, і їм потрібен відпочинок.

— Тільки попередь Іру, щоб залишила гроші на їхнє утримання, — сказала вона чоловікові. — Троє підлітків — це не жарти.

— Звісно, хіба вона сама цього не розуміє, — пообіцяв Олексій.

Та коли Іра привезла дітей, розмова про гроші якось не відбулася. Зовиця мала такий виснажений вигляд, так дякувала братові, що Олексій не наважився порушити фінансове питання.

— Дякую вам безмежно, — повторювала Ірина, обіймаючи дітей на прощання. — Ви мене просто рятуєте. Я скоро все владнаю й заберу їх.

Племінники були хорошими хлопцями: чотирнадцятирічний Денис, дванадцятирічний Максим і десятирічна Ліза. І апетит у них був відповідний їхньому віку.

— Тітонько Таню, а можна ще котлету? — запитував Денис за обідом.

— Звісно, — відповідала жінка, подумки прикидаючи, скільки фаршу залишилося в холодильнику.

Її власні діти, восьмирічний Артем і шестирічна Соня, дивилися на двоюрідних братів і сестру із захопленням. Старші були для них авторитетом, і малеча намагалася наслідувати їх в усьому, включно з апетитом.

Перший тиждень Таня трималася мовчки.

Вона купувала продукти, готувала, прала, не нарікаючи. Але коли довелося втретє за тиждень іти в магазин по м’ясо, жінка задумалася.

— Любий, ти говорив з Ірою про гроші? — запитала вона чоловіка ввечері.

— Та якось незручно було, — зізнався той. — Ти бачила, в якому вона була стані. Потерпимо трохи.

Тетяна зітхнула. Чоловік був людиною делікатною, особливо коли йшлося про родичів. Але делікатність делікатністю, а рахунки за продукти зростали щодня.

На другий тиждень ситуація погіршилася.

Діти постійно просили купити їм то морозиво, то квас, то жуйки. Тетяна розуміла, що підлітки не винні в тому, що мати не залишила грошей, але й витрачати сімейний бюджет на чужих дітей було надто обтяжливо.

— Може, подзвониш сестрі? — запропонувала вона чоловікові. — Просто дізнатися, як справи, заодно натякнеш про витрати.

— Давай іще почекаємо, — відмахнувся Олексій. — Вона сама повинна розуміти.

Але Іра, мабуть, не розуміла. Вона дзвонила раз на кілька днів, цікавилася дітьми, але про гроші не згадувала. А Тетяна щодня ходила в магазин і витрачала все більше й більше.

Наприкінці третього тижня терпець Тетяни урвався.

Вона підрахувала витрати й жахнулася — за три тижні на племінників витратили майже місячну зарплату чоловіка. А попереду ще цілий місяць, а може, й більше.

Жінка вирішила сама подзвонити зовиці. Вона довго добирала слова, не хотіла здатися жадібною, але й мовчати далі не могла.

— Привіт, Іро, — почала вона обережно. — Як справи? Як із квартирою?

— Ой, Таню, дякую, що подзвонила, — зраділа Ірина. — Ще шукаю. Ринок житла зараз складний, ціни кусаються.

— Зрозуміло, — кивнула Тетяна. — А дітям у нас добре, за них не переживай. Щоправда, витрати на них немаленькі виходять.

Вона сподівалася, що Іра зрозуміє натяк і запропонує допомогу. Але зовиця відреагувала абсолютно несподівано:

— Та годі тобі, Танюшко! У вас же свій дім, город. Напевно, вже огірки визріли, полуниця. А до чого тут магазин?

Тетяна отетеріла. Огірки? Серйозно? Невже вона думає, що діти харчуються тільки городиною?

— Іро, овочі — це добре, але діти ж м’ясо їдять, молочні продукти, крупи, — спробувала пояснити вона.

— А м’яса можна й менше давати, овочі корисніші, — безтурботно відповіла зовиця.

Таня відчула, як усередині здіймається обурення.

— Іро, діти звикли нормально харчуватися, а ти мені пропонуєш їх на моркву перевести? — сухо запитала Тетяна.

— Ой, ну не чіпляйся до слів, — відмахнулася зовиця. — Головне, що діти на свіжому повітрі, це для них корисніше від будь-якої їжі.

Розмова зайшла в глухий кут. Іра явно не збиралася висилати гроші й вважала, що сільське життя саме по собі компенсує всі витрати.

Увечері Тетяна розповіла чоловікові про розмову. Олексій теж був здивований реакцією сестри.

— Може, вона й справді думає, що в нас усе своє? — припустив він.

— Олексію, твоя сестра чудово розуміє, що утримувати трьох дітей дорого, а пʼяти так і зовсім… — заперечила дружина.

Чоловік промовчав. Він не хотів сваритися із сестрою, але й розумів, що дружина має рацію.

Наступного дня Тетяна пішла в магазин і знову витратила кругленьку суму. Діти зростали, апетит у них був відмінний.

— Тітонько Таню, а можна нам піцу купити? — запитав Максим за вечерею.

— Піцу дорого, — відповіла жінка. — Краще я приготую щось смачне.

— А вдома мама часто піцу замовляла, — зітхнув хлопчик.

Тетяна прикусила губу. Виходить, у Києві Іра могла дозволити собі замовляти піцу, а на утримання дітей у селі грошей немає?

Жінка вирішила спробувати ще раз поговорити із зовицею, але вже більш прямо.

— Іро, мені незручно про це говорити, але нам справді потрібна допомога з витратами на твоїх дітей, — сказала вона під час наступного дзвінка.

— Таню, ну що ти як чужа? — здивувалася Ірина. — Ви ж родина, ми повинні одне одному допомагати.

Ось саме, подумала Тетяна. Повинні допомагати. Але чому допомога одностороння?

Четвертий тиждень почався з неприємного сюрпризу. У Дениса порвалися кросівки, і йому терміново потрібне було нове взуття. Тетяна поїхала до міста, купила недорогі кросівки, але й вони влетіли в копієчку.

— Дякую, тітонько Таню, — подякував племінник. — Мама казала, що ви дуже добрі.

Жінка усміхнулася хлопчикові, але всередині кипіла злість. Добрі, так. Настільки добрі, що готові утримувати чужих дітей за свій кошт.

Увечері вона знову спробувала поговорити з чоловіком:

— Олексію, так далі тривати не може. Ми вже витратили на твоїх племінників більше в десять разів, ніж планували.

— Розумію, — зітхнув чоловік. — Але що робити? Дітей же не виженеш.

— Не виженеш, але й утримувати за свій кошт ми їх не зобов’язані, — заперечила Тетяна.

Вона дістала калькулятор і показала чоловікові підрахунки. Цифри були значними.

— Бачиш? А це ж тільки продукти.

— Добре, я подзвоню Ірі, — пообіцяв чоловік.

Але минуло ще кілька днів, а дзвінка не було. Таня зрозуміла, що чоловік знову тягне час, сподіваючись, що проблема розв’яжеться сама собою.

Тим часом діти попросили з’їздити в зоопарк. Тетяна порахувала вартість квитків для п’ятьох дітей і двох дорослих і жахнулася. Але відмовити було складно — її власні діти теж хотіли розваг.

— Може, попросимо Іру надіслати гроші на поїздку? — запропонувала вона чоловікові.

— Незручно, — знову відповів той.

Жінка не витримала:

— Слухай, дорогий мій, а мені зручно витрачати наші заощадження на чужих дітей? Мені зручно відмовляти власним дітям у покупках, бо гроші йдуть на племінників?

Чоловік замовк.

Він розумів, що дружина має рацію, але не знав, як вирішити проблему.

Наступного дня Таня сама зателефонувала Ірині. Цього разу вона вирішила говорити прямо, без натяків.

— Іро, нам потрібні гроші на утримання твоїх дітей, — сказала вона без передмов.

— Ой, Танюшко, та що ти все про гроші? — засміялася зовиця. — Діти ж не в готелі живуть, а в родині.

— У родині, але не безплатно, — твердо відповіла Тетяна. — Ми вже витратили на них дуже багато.

— Та годі тобі, — відмахнулася Ірина. — У вас же все своє — картопля, морква. А діти допомагають по господарству, це теж користь.

Тетяна відчула, як її терпець остаточно уривається. Картопля, морква! Невже Іра справді думає, що діти харчуються тільки овочами?

— Іро, твої діти їдять м’ясо, рибу, молочні продукти, фрукти, — перерахувала вона. — Усе це коштує грошей.

— Ну так не купуй дороге, — порадила зовиця. — Можна й простіше харчуватися.

Жінка зрозуміла, що розмова марна.

— Гаразд, — сухо сказала Тетяна. — Тоді приїжджай по дітей.

— Як це? — здивувалася та. — Я ж іще не розв’язала своїх проблем.

— А ми не можемо більше утримувати твоїх дітей за свій кошт, — відповіла Тетяна й поклала слухавку.

Після цієї розмови в будинку зависла напружена атмосфера.

Олексій був засмучений конфліктом між дружиною та сестрою, діти відчували, що щось не так. Тетяна намагалася поводитися як зазвичай, але злість не відпускала.

За годину після розмови жінок Олексій подзвонив сестрі сам. Іра поскаржилася йому на дружину.

— Вона вимагає гроші, ніби діти в готелі живуть, — обурювалася жінка. — Я думала, ти мені допомагаєш по-братськи, а у вас там якийсь бізнес, виходить.

Чоловік намагався пояснити сестрі позицію своєї дружини, але Іра не хотіла нічого слухати. Розмова нічим не закінчилася.

Увечері в домі відбулася серйозна розмова. Олексій намагався знайти компроміс, але Таня була непохитна.

— Або Іра надсилає гроші на утримання дітей, або нехай забирає їх, — сказала вона. — Третього не дано.

— Але куди вона їх забере? У неї ж немає житла, — заперечив чоловік.

— Це її проблеми, — відповіла дружина. — Ми не зобов’язані вирішувати їх за свій кошт.

Діти чули цю розмову й перезиралися. Племінники розуміли, що через них виник конфлікт, але нічого не могли вдіяти.

Наступного дня Іра знову подзвонила братові. Вона плакала в слухавку, скаржилася на жорстокість невістки.

— Вона виганяє моїх дітей на вулицю, — ридала зовиця. — Як можна бути такою безсердечною?

Олексій мучився між дружиною й сестрою. Він розумів, що Таня має рацію, але й Ірину було шкода.

За тиждень напруга досягла межі, атмосфера в будинку стала нестерпною. Племінники почувалися небажаними гостями, власні діти Тетяни не розуміли, чому мама сердиться.

Нарешті Ірина здалася. Вона приїхала по дітей, але не сама, а з матір’ю. Літня жінка була обурена поведінкою невістки.

— Як можна виганяти дітей? — дорікала вона Тетяні. — Де ваша совість?

— Совість у мене є, — спокійно відповіла Таня свекрусі. — А от у вашої доньки її немає.

Ірина зібрала дітей і поїхала, не сказавши ані слова подяки за те, що її діти півтора місяця прожили за кошт сім’ї брата. Іра повезла дітей до своєї літньої матері, яка щойно виписалася з лікарні. Мати Олексія та Іри тепер теж була зла на «безсердечну невістку».

— Ти зіпсувала стосунки з усією моєю родиною, — дорікнув Олексій дружині.

— Я захистила наші інтереси, — відповіла Таня. — А твоя сім’я показала своє справжнє обличчя.

Чоловік замовк. Він розумів, що дружина має рацію, але йому було боляче втрачати стосунки з рідними.

Ні свекруха, ні Ірина більше не дзвонили. Діти іноді запитували про двоюрідних братів, але Тетяна відповідала їм ухильно.

Жінка не шкодувала про своє рішення, але було сумно від того, що через гроші розпалася родина. Утім, якщо родичі готові користуватися добротою, не даючи нічого натомість, то чи варті такі стосунки жалю?

***

Добре серце часто стає мішенню для тих, хто вважає, що чужим добром можна користуватися.

Цікаво, чи траплялися вам у житті схожі історії, любі читачі? Коли ваші добрі наміри оберталися проти вас самих?