— Тепер виноград позривали твої онуки! — А що такого? Кислий, мабуть, був. — Звісно, кислий! Він же ще зелений! Вони майже всі грона пообривали! — Ну, спробували й кинули. Діти ж цікаві. Антоніна відчула, як закипає всередині: — Зіно, твої діти весь мій сад руйнують! — Не перебільшуй. Сад у тебе великий і багатий

Антоніна Іванівна щоранку обходила свою дачу з горнятком чаю в руках. Милувалася деревами, дбайливо оглядала кожну грядку.

Її ділянка була немаленька, п’ятнадцять соток, що вони з чоловіком Петром Миколайовичем обробляли багато років.

Половину займав город, де родила картопля, морква, капуста, а іншу — фруктовий сад з яблунями, грушами та кущами.

Та найбільшою її гордістю були кущі лохини. П’ять років тому вона посадила перші саджанці, і цього року чекала першого щедрого врожаю. Поряд з ними буяли кущі ожини, що щоліта радували господиню великими, солодкими ягодами. А вздовж огорожі вилася виноградна лоза, обважніла від соковитих грон.

— Петю, дивися, яка лохина наливається! — гукала вона до чоловіка.

— Краса, — погоджувався той.

На літо до них приїжджали онуки — дванадцятирічний Сашко та десятирічна Оленка. Діти допомагали на городі, збирали ягоди, а в спеку купалися в річці. Антоніна Іванівна їх обожнювала.

По сусідству мешкала Зінаїда Петрівна. Її ділянка була крихітна, всього шість соток. Городу там не було, самі лише клумби з квітами та невеличкий будиночок.

На літо до неї привозили аж п’ятеро онуків — від чотирьох до чотирнадцяти років. Багатодітна сім’я, батьки працюють у місті, тож бабуся все літо сама сидить з дітлахами.

Діти заприятелювали й бігали по обох дачах. Антоніна не заперечувала, навпаки, тішилася, коли її двір наповнювався дитячим сміхом.

— Тітонько Тоню, можна ми у вас пограємо? — питали сусідські онуки.

— Звісно, любі. Тільки обережніше з грядками.

Одного ранку жінка побачила дивну картину. Деякі кущі лохини стояли майже голі. Замість синіх, ягід висіли лише зелені – недозрілі.

— Петю, ходи сюди! — покликала вона чоловіка.

— Що сталося?

— Дивись на лохину. Де ягоди?

Чоловік підійшов ближче, уважно оглянув кущі:

— Дивно. Учора ж повно було.

— Може, птахи?

— Птахи по одній ягідці дзьобають, а тут усе підчисту. Наче хтось навмисно збирав.

Антоніна пішла перевірити інші кущі. Ожина теж стояла майже порожня. Навіть недозрілі ягоди були зірвані.

— Петю, й ожину хтось обібрав!

— Не може бути.

Але факт залишався фактом. Кущі, на яких ще вчора висіло безліч ягід, сьогодні стояли голісінькі.

Увечері Антоніна вирішила поспостерігати. Присіла на лавочку з книжкою, але поглядом стежила за садом.

За годину побачила, як крізь дірку в паркані пролізли сусідські онуки. Всі п’ятеро гуртом попрямували до кущів з ягодами.

— Дивіться, які сині! — раділа наймолодша.

— Зберімо всі, — запропонував найстарший.

І діти заходилися методично оббирати кущі. Їли на ходу, набивали кишені, складали в знайдений десь пакет.

Антоніна вийшла зі своєї схованки:

— Діти, що ви робите?

Малеча перелякано завмерла, старші спробували заховати пакет за спину.

— Ми просто трішки спробували, — виправдовувався тринадцятирічний Михайлик.

— Трішки? Та ви ж усі кущі обібрали!

— Тітонько Тоню, а можна ми ще візьмемо? — запитала чотирирічна Катруся. — Вони такі смачні!

— Не можна. Це наші ягоди, ми їх самі ростили.

Діти похнюпилися й потяглися до дірки в паркані. Антоніна провела їх поглядом і пішла до сусідки. Та сиділа на ґанку.

— Зіно, треба поговорити.

— Слухаю.

— Твої онуки обібрали всі мої кущі з ягодами. Тим паче навіть недозрілі! Адже там різні сорти і вони потихеньку спіють увесь сезон. Я скільки вклала сил і коштів, а тепер що мені робити?! Голі кущі стоять, Зіно!!!

Сусідка навіть не здивувалася.

— Ну то й що? Діти ж.

— Як «що»? Вони знищили весь урожай!

— Тоню, ну чого ти засмучуєшся. Подумаєш, якісь ягідки.

Антоніна остовпіла від такої реакції:

— Якісь ягідки? Я п’ять років лохину ростила! Кожен кущик поливала, підживлювала!

— Ну виростиш ще. Чого перейматися.

— Зіно, а ти хоч вибачитися можеш?

— За що вибачатися? Діти є діти. Що з них узяти?

Розмова заходила в глухий кут. Сусідка явно не вважала поведінку своїх онуків чимось поганим.

Наступного дня Антоніна виявила, що зникли й грона винограду. Ті самі, що мали дозріти до кінця серпня.

— Зіно! — гукнула через паркан.

— Що знову?

— Твої онуки тепер виноград позривали!

— А що такого? Кислий, мабуть, був.

— Звісно, кислий! Він же ще зелений! Вони майже всі грона пообривали!

— Ну, спробували й кинули. Діти ж цікаві.

Антоніна відчула, як закипає всередині:

— Зіно, твої діти весь мій сад руйнують!

— Не перебільшуй. Сад у тебе великий і багатий.

— До чого тут «багатий»? Я ці рослини роками вирощую!

— Ну й продовжуй вирощувати.

Сусідка пішла в хату, грюкнувши дверима.

Увечері жінка розповіла чоловікові про розмову із Зіною.

— Уявляєш, навіть не вибачилася! Каже, діти є діти.

— Ну а що ти хотіла? — знизав плечима Петро Миколайович. — Їй простіше відмахнутися, ніж з дітьми виховні бесіди проводити.

— Але ж це крадіжка!

— Тоню, не гарячкуй. Діти маленькі, не розуміють.

— Найстаршому тринадцять років! Уже ж мав би розуміти, що чуже брати не можна. Тип паче лазити в дірку в паркані до чужих людей у двір.

Чоловік зітхнув. Йому не хотілося сваритися з сусідами через якісь ягоди.

За кілька днів зникла навіть смородина.

— Усе, більше терпіти не буду! — рішуче сказала Антоніна чоловікові.

Жінка знову пішла до сусідки. Зінаїда поливала квіти з лійки.

— Тепер і смородину з’їли!

— Яку ще смородину?

— Мою! Твої онуки знову через паркан лазили!

— Тоню, ну що ти як зірвалася з ланцюга? Діти ягідки посмикали, не трагедія ж.

— Не смикали, а геть усе обібрали! У мене весь урожай зник!

— Та що ти на дітей нарікаєш? Сама винна.

Антоніна не повірила своїм вухам:

— Як це я винна?

— А хто їм дозволяв по твоїй ділянці бігати? От вони й звикли, що все можна.

— Та я ж з добрих намірів! Думала, хай діти приятелюють!

— Ну от і отримала результат своїх добрих намірів.

Сусідка поставила лійку й попрямувала до будинку:

— І потім, якщо не хочеш, щоб брали, паркан роби вищим. А то дірки скрізь, будь-хто пролізе.

— Зіно, але ж можна пояснити дітям, що чужого брати не можна!

— Можна. Але навіщо? Вони все одно не зрозуміють.

Антоніна повернулася додому засмучена. Сіла на лавочку й заплакала. Стільки років працювала в саду, чекала врожаю, а тепер усе пропало.

— Тоню, ну чого ти сльози ллєш? — утішав чоловік. — Наступного року нові ягоди будуть.

— Річ не в ягодах! Річ у тому, що сусідка навіть вибачитися не хоче! Геть знахабніла!

— А що з неї взяти? Сама розумієш, яка вона.

Справді, Зіна мала славу в селі не найприємнішої в спілкуванні людини. Але до цього моменту вони з Антоніною цілком ладнали.

— Петю, а давай паркан вищим зробимо?

— Можна. Але дорого вийде.

— А що робити? Інакше вони весь сад розграбують.

Наступного дня почалося будівництво нового паркану. Петро Миколайович привіз дошки, сітку, стовпи. Працював з ранку до вечора.

Зіна спостерігала за будівництвом зі свого двору й уїдливо коментувала:

— Ну й зажерливі! Від дітей парканом відгородилися!

Антоніна не відповідала, лише щільніше стискала губи.

Онуки сусідки теж крутилися біля паркану, намагалися знайти нові лазівки. Але Петро всі дірки залатав, шпарини забив.

— Тітонько Тоню, а чому ви паркан збудували? — запитала маленька Катруся.

— Щоб ягоди зберегти.

— А можна ми до вас будемо приходити гратися?

— Ні, більше не можна.

Паркан допоміг, але стосунки з сусідами остаточно зіпсувалися. Зіна під час зустрічі відверталася, діти більше не приходили.

— Зажерлива! — кричали вони крізь паркан. — Баба-жаднюга!

Антоніна намагалася не звертати уваги, але на серці було важко. Раніше двір наповнювався дитячим сміхом, а тепер панувала тиша.

А Зінаїда тим часом розповідала іншим дачникам свою версію подій:

— Уявляєте, які зажерливі! Дітям ягідку з’їсти не дають! Паркан височенний збудували!

— А що, багато з’їли? — цікавилися сусіди.

— Та жменьку якусь! А вона каже так, наче в неї мільйони вкрали!

Версія Зінаїди звучала більш виграшно. Хто ж повірить, що діти можуть з’їсти весь урожай із кущів?

Поступово в селі сформувалася думка, що Антоніна скупа й шкідлива. А Зінаїда — добра бабуся, яка сама виховує п’ятьох онуків.

До кінця літа ситуація тільки погіршилася. Сусідські діти, не маючи можливості потрапити в сад, почали мститися по-іншому. То м’яча перекинуть через паркан, то сміття. Одного ранку Антоніна виявила, що хтось розкидав по городу недопалки й фантики.

— Зіно, приструни своїх онуків!

— А що вони зробили?

— Сміття в город накидали!

— Звідки знаєш, що мої? Може, вітер приніс.

І діти продовжували бешкетувати. То води зі шланга через паркан хлюпнуть, то камінець кинуть у вікно.

Антоніна зрозуміла, що бабуся їх не тільки не зупиняє, а й заохочує.

— Петю, може, до поліції звернутися?

— Тоню, та що ти! Через дитячі пустощі людям голову морочити?

— Але ж вони хуліганять!

— Потерпимо. Незабаром літо скінчиться, поїдуть.

І справді, наприкінці серпня галаслива компанія зібралася в місто.

Антоніна сиділа ввечері на лавочці в тиші й думала про наступне літо. Напевно, Зіна знову привезе своїх п’ятьох онуків. А що тоді?

Знову натягнуті стосунки через паркан, знову камінці в город і обзивання?

Адже діти тепер вважають її злою бабою-жаднюгою, а їхня бабуся не збирається їх переконувати. Сад уже не здавався їй місцем радості та відпочинку — тепер це була фортеця, в якій треба було захищати не лише ягоди, а й свій спокій.