А минулого року не стало наших тата й мами. За рік на той світ забралися. Оленки тоді поруч не було. Олексій телефоном сказав, що вона не зможе приїхати проводити батьків в останню путь, у неї нервовий зрив і ще купа всього

Учора до нас у гості сестра Петра приїхала. Із чоловіком своїм і дитиною. Петька, звісно, зрадів. Ще б пак, міська «королева» до нашого забутого села приїхала.

Чомусь у них у сім’ї Оленка була обраною. Петро, наприклад, із шістнадцяти років працювати пішов. А його сестра до двадцяти років біля мами з татом сиділа, білі рученьки берегла.

Навіть у сарай жодного разу в житті не зайшла. А як заміж захотіла, так давай носом крутити. Хлопці сільські їй не до вподоби виявилися. І смердить від них, і лаються абияк.

— За міського заміж хочу. А для цього купіть мені квартиру, бажано, двокімнатну, і я буду своє особисте життя влаштовувати, — повідомила вона батькам.

Та якби мені такі претензії моя донька пред’явила, я їй швидко все на пальцях пояснила. А не зрозуміла б, так кропивою навчила. Що жити потрібно за коштами, а не коштом інших.

Але тоді, коли ми з Петром одружилися, квартира була куплена. Щоправда, однокімнатна, але теж чималих грошей коштувала.

Оленка швидко заміж вийшла. За справжнього міського нареченого. Щоправда, він теж із села приїхав. Три роки по гуртожитках і орендованих квартирах мотався.

Але про це Оленка батькам не сказала. А, може, й не знала, хто її знає? Ми й то випадково дізналися. Коли Олексій, її чоловік, після чарки проговорився.

Я Петру скільки разів казала, що ви з нею, як із писаною торбою носитеся? Батьки, вважай, всю пенсію їй пересилають, щоб дитинка не голодувала.

Та й Петро їй потайки теж гроші надсилає. Думає, що я не бачу і не знаю. Знайшов дурну! Та я до однієї копієчки наш бюджет під контролем тримаю!

А минулого року не стало наших тата й мами. За рік на той світ забралися. Оленки тоді поруч не було. Олексій телефоном сказав, що вона не зможе приїхати проводити батьків в останню путь, у неї нервовий зрив і ще купа всього.

Я тоді вилаялася на неї. Та я яка б хвора не була, на колінах би приповзла заради того, щоб попрощатися з батьками! Петро ще заступався за сестру свою. Казав, бідна дівчинка, їй зараз важко.

А мені не важко було? Своє господарство, господарство батьків! Тільки корів три голови. Не рахуючи поросят, овець та курей. А ще поминки, вінки. Адже Петро як почав поминати, так ледве зупинила!

І тут нате вам, з’явилася. Я відразу засумнівалася. Особливо, коли почула, що вони відпочити на літо приїхали. Це що за в них у місті відпустки то такі?

Цілих три місяці на рік? У нас он їх зроду не було. Якщо на тиждень до рідні в сусіднє село вирвешся і то свято. А Петро мій зовсім поплив!

Особливо, коли Оленка сльозу пустила. Про батьків згадала, на цвинтар попросила супроводити. А чого там блукати то? Там у чоловікової рідні своє місце є, там усе поряд.

Та й у батьківській хаті не захотіла Оленка зупинитися. Хоча там порядок завжди. Забігаю раз на тиждень, мию, провітрюю.

— Не можу там перебувати. Усе про тата з мамою нагадує — змахувала вона сльози наманікюреним пальчиком.

Довелося нам потіснитися. Свою кімнату їм віддати. Сина їхнього Павлика до моїх двох підселити. Ну, а ми з Петром у кухню літню перебралися. А там диван старий. Пружини, як голки стирчать. Але начебто влаштувалися.

Я, як гостинна господиня, стіл накрила. Усе своє, домашнє. А Оленка давай носом крутити. То не їм, від того фігура зіпсується. Не витримала я.

— А як же ти раніше то жила, чим харчувалася? Все ж не в палаці народжена. Звідки звички такі королівські?

А вона ніжним голоском мені й відповідає:

— Я, на відміну від інших, завжди за собою стежила. І ніколи б не одягла на себе недоноски!

Мені аж погано стало. Так, сукню, яку я сьогодні одягла, мені сестра віддала. Вона погладшала, а мені як раз! А навіщо мені вбрання, коли з ранку до ночі то на городі, то в сараї!

І адже я сама, проста, про це Оленці сказала! Похвалилася навіть, дурненька, що не витрачаюся на сукні. А вона мене он як підколупнула!

Ну нічого, подумала я! Не всі коту вершки, воду похлібає! Ось тільки дізнаюся, навіщо приїхала, враз усе порушу!
І почалося в нас «веселе» життя. Гості до обіду виспляться, потім сніданок вимагають. Я всі справи кину і до плити. Раз, другий, а потім прикрикнула:

— Ви люди дорослі, руки є. Встали й приготували! А в мене й без вас справ сила-силенна!
Так ця мені ще й фиркнула:

— Які в тебе справи? Ти вдома сидиш, не працюєш. Брат мій тебе і твоїх дітей годує і поїть. На тракторі весь день ламається. А ми — гості, ми відпочивати приїхали. Тож, будь ласкава, доглядай за нами!

Але не на ту напала! Я в нашій родині головний добувач. У Петра робота сезонна. Сьогодні є, а завтра немає. А в мене господарство. Молоко, сметана, сир, м’ясо.

Та в мене на ринку в місті свій намет є. Племінниця моя там за всім наглядає. Усі надлишки туди йдуть. А гроші на моєму рахунку накопичуються. Ну не буду ж я перед нею розпинатися!

— Не подобається, їдьте з нашого села! Або нехай вам Петро обіди готує. А від мене відчепіться! Я вам не прислуга!
Увечері мені Петро мозок виносити став, мабуть, Оленка наскаржилася. А я тільки відмахнулася:

— Он, будинок порожній стоїть. Збирайтеся і переїжджайте! Але про машину забудь тоді. Куплю, сама їздити буду. А ти зі своєю білоручкою живи. А як поїдуть, до мене навіть не підходь!

Він зам’явся і видав мені таку промову:

— Я тут подумав. Навіщо нам зараз машина? У мене поки трактор є. Давай накопичене Оленці віддамо! Не дивись на мене так. У борг. Розумієш, Олексія скоротили, за квартиру нічим платити. Та й Павлика до школи збирати треба. А в них навіть на хліб грошей немає!

У мене очі на лоб полізли. Значить, я працювала, як кінь, щоб накопичити на необхідну для господарства машину. А зараз я все віддам. Який там борг, що я зовсім нічого не розумію?! Ніколи я своїх грошей назад не отримаю. Це як піти в дірку відхожу викинути всю суму.

— Ну вже ні, дорогий мій. Так справи не робляться! Вони не інваліди, нехай працювати йдуть. Звикла твоя сестричка все життя на чужому горбі їхати. Спочатку на вашому, а тепер на моєму зібралася? Щоб завтра їхнього духу тут не було! Або разом із ними забирайся!

Що там Петро своїй сестричці сказав, не знаю, не чула. Але вона до мене прискакала і давай кричати:

— Ти мені винна! Батьківську пенсію, похоронні, за господарство продане гроші у свою кишеню поклала? А я спадкоємиця, мені теж належить! Тож давай, розщедрюйся!

У мене руки засвербіли дати їй ляпаса.

— А на що ліки купувалися, ти не думала? А на що їх гідно в останню путь проводили? Ти ж ні копійки не дала. А щодо спадщини, будинок батьків забирай. Ми з чоловіком не претендуємо!

Вона затряслася від злості:

— На що мені ця розвалюха? За копійки продати? Мені гроші потрібні. Прямо зараз! А то квартиру за борги заберуть.

Я розвела руками:

— Нічим не можу допомогти. У тебе чоловік є, нехай у нього голова болить. У борги лізти розуму вистачає? Розраховуйте самі на себе. І ще, більше у своєму будинку я вас бачити не хочу!

Зі скандалом поїхала Оленка назад у місто. Петро, щоправда, дувся на мене довго. Чи я не права і треба було пожаліти хоч дитину?

You cannot copy content of this page