— І карниз заберу! Я його сам купував, між іншим, і вішав!
— Та забирай!
— І вафельницю! І тостер!
Валерія схрестила руки на грудях і незворушно спостерігала за Микитою. Хоча всередині в неї все кипіло від обурення…
— Уявляєш, здер зі стелі карниз! Тепер там дірки. Плед забрав новий, тільки в суботу купили. А найсмішніше — харчі з холодильника вигріб: сир, молоко, йогурт. Він теж, бач, їх купував за свої гроші. А за мої? Наче за мої нічого й не купували, ага…
Жили тільки в мене. І за квартиру я платила. І багато чого ще. Теж мені, герой — догори дриґом! — сказала Лера і, взявши віник та совок, почала підмітати штукатурку, яка обсипалася зі стелі на підлогу після того, як Микита «демонтував» карниз.
Лера подзвонила подрузі Каті одразу ж, як за Микитою зачинилися двері.
Вона сказала тільки два слова: «він пішов», і Катя кинулася на допомогу, приготувавшись побачити подругу, яка б’ється в істериці.
— Він ненормальний, Леро, — намагаючись не розсміятися, зробила висновок подруга.
Вона уявила Микиту, дорослого, здорового чоловіка, що дріб’язково вигрібає баночки йогуртів з Лериного холодильника і тягне за собою двометровий карниз з гачками, що сиплються.
Сміятися, звичайно, тут не було чому. Лера прожила з цим чоловіком два роки. Майже як чоловік і дружина.
Жили собі тихо-мирно, збиралися незабаром узаконити стосунки, та все ніяк. На відпочинок їздили, вели спільний побут. А потім скандал, буквально на рівному місці.
Микита і пішов. Він же чоловік видний, мабуть, іншу знайшов, Лерка — запасний аеродром, ось і не потрібна стала. А чому б по-людськи не розійтися?
«Пробач, мовляв, не люблю, помилявся». Так ні.
Катя сильно підозрювала, що Микита був з тих чоловіків, які довго відтягують відхід, виношують план розставання, збираються з думками про те, як вони все скажуть і чим пояснять, а потім чіпляються за якусь дрібницю і влаштовують скандал, часто напередодні свята, щоб посилити ефект, виставляючи жінку винною.
— Знаємо, проходили таке, — хмикнула Катя. — Зараз напередодні Нового року, а мій колишній перед Восьмим березня мене кинув. У всіх свято — квіти й подарунки, а в мене…
Я цілий тиждень плакала з ранку до ночі, не могла ні про що думати. Дурненька була, молоденька зовсім, закохана в нього по вуха. Мені здавалося, що такого, як він, я вже не зустріну. Дихати не могла без нього.
Світ втратив усі фарби. Думала, що життя скінчилося, що пора мені… Загалом, я цілком серйозно подумувала зістрибнути з балкона. От яка була дурненька! Але ні. Пережила…
Катя, згадуючи свої прикрощі того часу, сама мало не заридала, дивлячись на геть розгублену Леру.
Справді, вона тоді ридала цілими днями, їй було так зле, що не брали ніякі заспокійливі, які вона пила жменями. Не могла спати, не могла їсти.
Але тепер, з висоти прожитого досвіду вона могла з абсолютною впевненістю сказати, що все минає. Що життя така штука і просто має пройти час. І зустріне Лера ще свого єдиного і неповторного. Набагато кращого за Микиту.
Який, судячи з його дивної поведінки, можливо, ненормальний. І добре навіть, що Лера не встигла вийти за нього заміж, все могло бути набагато гірше і складніше.
Катя мовчала, збираючись з думками, а Лера витерла сльози, висякалася і стала діставати штучну ялинку з антресолей.
Катя подумки пораділа за подругу: правильно, свято є свято і не можна дозволяти якомусь, кхм… нехорошому хлопцеві псувати його.
Але, почавши наряджати пластмасову красуню, Лера сіла на підлогу і знову розплакалася.
Катя, набравши в легені повітря, тільки зібралася виголосити свою полум’яну промову втіхи про життя і його чорно-білі смуги, нехай банальну, але вистраждану особисто, як подруга, розмазавши залишки туші, заявила:
— Боже! А кредит тепер я одна, чи що, буду платити за машину?! Купила її я, а платити він мені допомагав! Удвох легше було! Ууууу…
— Е… ти в кредит її взяла? Я не знала, думала, тобі своїх грошей вистачило, вона ж вживана начебто, недорога… — тільки й змогла промовити Катя.
— Та звідки у мене такі гроші? Це ще коли вдвох жили… А тепер і зовсім… А подарунки! — знову згадала Лера і схлипнула. — Він мені такі подарунки дарував! Каблучки, сережки класні, у нього смак художній, дещо не купував… А браслет? Хто мені тепер таке подарує? Ууууу…
Лера заридала з новою силою.
— Сама купиш, — спробувала втішити подругу Катя. — Стривай, він же і їх забрав? Ти ж сказала, що всі подарунки забрав теж.
— От саме… — плакала Лера. — Я хотіла надіти комплект з аметистом на Новий рік, якраз до сукні моєї нової підходив, а зараз… І головне — кран! Кран у ванній тече! Хто мені полагодить тепер, га?!
Пішов, негідник, невчасно, хоч би кран полагодив спочатку, а потім ішов! Безвідповідальний! Що мені тепер робити?..
Катя, знову ховаючи усмішку, подивилася на Леру і пішла на кухню допомогти подрузі вимити гору посуду. Їй було явно не до цього.
Катя думала про те, що Лера і Микита одне одного варті. Колишній коханий, звичайно, той ще фрукт, що вигрібає продукти з холодильника і здирає зі стелі карниз, але Лера здивувала… Кран у неї на першому місці в житті!
Дивні справи діються.
І Лерку, мабуть, не втішать слова Каті про те, що в житті все минає і змінюється і все таке інше.
Вона практична жінка, не те, що романтична Катя. Їй треба краще сантехніка викликати й полагодити вже цей нещасний кран… Ну й гаразд. Значить, легко переживе подруга розрив, не настільки все страшно, раз про такі побутові речі згадує…
— Боже… А пилососити тепер знову мені?! І сміття виносити?! — продовжували доноситися з кімнати ридання Лери.
Принагідно подруга не забувала вішати на ялинку прикраси і зараз взялася вже прикріплювати електричну гірлянду.
Катя вимкнула воду і взялася витирати рушником тарілки і розставляти їх по місцях. «Ну й Лера…», — думала вона, посміхаючись і хитаючи головою.
***
Ось іще одна життєва історія, що показує: іноді розставання стає найкращим подарунком, бо відкриває очі на те, чого ти не помічав. А ще — доводить, що справжній характер людини проявляється в дрібницях.
Можливо, такий Микита, який забрав і карниз, і тостер, уберіг Леру від чогось значно гіршого? А чи були у вас у житті моменти, коли розставання, що здавалося трагедією, виявилося справжнім благом?
