– Настю, Настю, вставай, ти що забула?
Тобі ж до бабусі йти, вставай швидко.
Настя ледь розплющила очі, субота, у вихідний дівчині дуже хотілося поспати…
– Мамо, я спати хочу.
– Вставай давай, спати вона хоче… до бабусі йти треба ну, швидко. Ти сама вчора пообіцяла.
– Мамо, я нікому нічого не обіцяла і це взагалі не моя бабуся.
– А ну замовкни, замовкни швидко, – мати підскочила й затиснула Насті рота рукою, – не смій відкривати свого рота, зрозуміла мене, – зашепотіла вона на вухо дівчинці, краще заткнися й роби, що тобі кажуть, зрозуміла?
Настя кивнула, вона дуже злякалася, що мати почне ображати. Вона часто так робила. За що? А за все.
За те, що від матері пішов ще один чоловік, за те, що Настя потрапила під руку, за те, що вона взагалі є, ну, за оцінки, звісно, … та за все.
При цьому на людях мати сюсюкалася з Настею, називала своїм щастям і рідненькою, говорила, що ніхто їй не потрібен, у неї ж така прекрасна дочка. Зате коли не було чужих, мати ставала мегерою.
Дядько Павло Насті подобався, він був спокійний, такий, ніби підліток, трохи забитий. Настя, у свої дванадцять років уже розуміла, що дядько Павло підкаблучник, він до тридцяти семи років жив зі своєю мамою, Настиній матері якимось чином вдалося одружити на собі дядька Павла.
– Ну цей точно не втече, – говорила мати своїй подружці, тітці Вікторії, – цей у мене ось де, – і вона показала кулак.
Мати працювала, хто б міг подумати, у школі, завучем і вчителем математики.
Учні свою Тамару Петрівну просто обожнювали, дівчата заздрили Насті, а Настя з кожним днем усе більше ненавиділа матір.
– Вставай, корова, – казала мати, – не думай навіть лінуватися там, зрозуміла, у цієї карги.
У неї чотирикімнатна квартира, коли її не стане, вона дістанеться Павлу, зрозуміла? Я його дружина законна, а ти дочка моя.
Почекай, він тебе ще прийме за дочку, я цього доб’юся. Тож у майбутньому поміняємо її квартиру, поки виростеш, у тебе буде окрема житлоплоща, зрозуміла?
Ууу, невдячна тварина. Вставай іди. Мені на роботу треба збиратися, у мене із сьомим класом екскурсія. Настя зітхнула і встала.
Мати вчора розстелялася килимком перед своєю свекрухою, нав’язала їй, що Настя прийде і все помиє. Настя їхала в холодному, промерзлому трамваї, вона притулилася до вікна і задрімала, Насті снилися якісь мультики, дивні герої мультфільмів говорили смішними голосами, начебто вони кликали Настю, називаючи її дівчинкою.
– Дівчинка, дитинко, кінцева…
Настя прокинулася і вийшла з трамвая, де вона є? Проспала зупинку, тепер ця бабця наскаржиться матері й мати її знову насварить. Настя сіла на лавку.
– Тобі куди треба було? – запитує тітонька кондукторка.
Настя називає зупинку.
– Ну так он трамвай, іди, скоро вирушає.
– А ви не знаєте… пішки скільки зупинок.
– Пішки, години дві, а що? Грошей немає?
Насті соромно до сліз, у неї тільки туди й назад, якщо вона зараз поїде до потрібної зупинки, то назад додому їй ні на що буде повернутися.
Якщо запитати в цієї бабусі, вона розповість матері й мати її насварить. Якщо сказати, що вкрали… що тут почнеться, мати схопить її за руку, потягне в поліцію, потім насварить вдвічі більше, ні… вона піде пішки.
Настя зітхнула, натягнула на вуха шапку і пішла пішки.
– Гей, зачекай… – кондукторка покликала дівчинку, – Ти що? Ти що надумала? Пішки зібралася.
– Ага, – Настя дивиться в землю.
– На ось, – вона суне в руку дівчині монетки.
– Ні, що ви… я не візьму…
– Бери давай, не візьме вона. Удома насварять?
Настя знову кивнула.
– Біжи… а то запізнишся.
– Спасибі вам, я вам поверну…
– Повернеш звісно… Біжи, звати тебе як?
– Настею.
– А мене тітка Марина, ну біжи…
Настя побігла до трамвая, умовляючи себе не заплющувати очі, не спати.
– Ох, Маринка, – каже водій трамвая, – добра, мабуть, на шоколадки дівка витратилася, вбрана пристойно. Видно, що розпещена.
– Ні, Катерино, у неї гроші були туди й назад, я це по її розгубленому обличчю зрозуміла, зупинку вона проїхала, назад поїде за гроші, а повернутися нема за що. Видно сварять її, синяк старий на щоці й руки, ніби по них б’ють.
– Та може вдарилася, дитя ж.
– Ні, – хитає тітка Марина головою, – це не вдарилася. Сама в такій сім’ї росла, батько лупасив за кожну дрібницю.
Тітка Марина мала рацію, Настю лупасять, як вона висловилася, тільки не батько, а мати. А ще вона всім каже, що Настя така незручна.
Настя не заснула цього разу, підійшла до потрібного будинку, піднялася на поверх, подзвонила у двері.
– Щось ти довго, – суворо промовила бабуся, – мати подзвонила твоя давно вже. Ти що? Гуляла десь?
Настя стояла, опустивши голову, вона намагалася не заплакати. Що за нісенітниця, Настя навчилася терпіти біль і ніколи не плаче, а тут… Сльози… гарячі такі, великі, як горошини, котяться з очей.
Добре, що ця бабця не помітила нічого.
– Йдемо, їсти хочеш?
Настя похитала головою.
– Добре.
Настя старалася щосили, витирала пил, мила, все робила, що говорила стара. Квартира була немов музей, чого тільки там не було, різні фігурки, якісь маски, картини, стояла така дивна штука з трубою, спершу Настя переплутала назву й обізвала про себе самоваром, а потім згадала, що це грамофон, а не самовар, дівчинка навіть посміхнулася.
– Втомилася?
Настя знову похитала головою.
– Ти що, розмовляти не вмієш?
– Вмію.
Бабуся взяла Настине обличчя рукою і підняла до світла.
– Вимазалася десь, іди вмийся, мий руки, будемо обідати.
Настя вмилася, підійшла до бабці. До речі, стара була цілком собі здорова, з чого мати вирішила, що вона скоро помре?
– Ти що не відмила обличчя? Зачекай… Та це ж синяк… Ти що…
– Впала.
– Як можна так упасти… а руки… руки… ти теж упала…
Настя знову опустила голову і знову ці дурні сльози.
– Йдемо їсти.
Після обіду Настя знову взялася за ганчірку.
– Зачекай… Ти чим займаєшся?
– Вчуся.
– Ну це зрозуміло… А чим узагалі займаєшся?
– Ну… читати люблю, малювати.
– Хмммм? – стара одразу стала суворою, – це мати так веліла сказати?
– Як? – злякалася Настя.
– Про те, що малювати любиш?
– Ні, вона не любить, коли я малюю, називає марною тратою часу.
– Навіть так… Йдемо.
Бабця підводить Настю до шафи з книжками. Вибирай будь-яку й читай, прочитаєш, принесеш і нову візьмеш.
Настя стояла в нерішучості, вона з любов’ю проводила пальчиками по корінцях книжок.
– Стривай… мати не дає тобі вдома читати? І… малювати?
– Так, – тихо сказала Настя.
– Знаєш що… Он диван, он книжки, сиди й читай, а хочеш… залишайся в мене на ніч, адже завтра неділя, завтра не в школу.
– Але мама…
– Я зателефоную твоїй матері, вона боїться мене, тож не хвилюйся, але це якщо ти сама захочеш, звісно.
Настя кивнула. Бабуся набрала номер мами Насті.
– Але, але, Тамара, дівчинка залишиться в мене, ми вирішили зробити велике прибирання, що їй їздити туди сюди. Сподіваюся, ти не проти?
Ну ще б ти була проти, акула. Все давай, вона приїде завтра ввечері, я сама привезу її. Хіба мало що дванадцять років, я сама знаю.
Бабуся повернулася до Насті, хитро їй посміхнулася.
– Ну ось… тепер ми будемо робити все, що захочемо, попереду в нас півтора дня. До речі, ти можеш звати мене Капою… можеш бабою Капою, а що?
Ти моя перша внучка, я сподіваюся, що Павло уживеться з твоєю мегерою. Йому якраз таку й треба, він же в мене такий…
Невідомо, чи народять вони мені рідних онуків, буду тренуватися поки що на тобі. Отже, онучка моя, Настю, тобі потрібен домашній одяг, я планую, що ти будеш до мене приїжджати кожні вихідні, тому тобі потрібен одяг і… у чому там сплять маленькі дівчатка?
– Піжама, – тихо шепоче Настя, їй чомусь подобається нова бабуся, баба Капа.
– Піжама, тааак, кому б нам зателефонувати, ага.
Баба Капа бере телефон і набирає якийсь номер.
– Альоо, Зінаїда Василівна, привіт, люба, це Капітоліна Митрофанівна… Слухай, Зіна, виручай, онука на вихідні приїхала, а матуся її, уявляєш, не поклала дитині з собою нічого, ні змінного одягу, ні капець, ні піжами… Років? Дванадцять, ну вона в мене малесенька, років на десять…
Прямо зараз? Звичайно під’їдемо, Зіно, які питання… Настусю, збирайся, їдемо до однієї особи… До товарознавця тітки Зіни.
Бабуся купила Насті різних дрібничок, їх провели прямо на склад, Настя ніби в казку потрапила, у печеру Алі-баби. А потім, увечері, вони сиділи з бабою Капою, пили чай і бабуся розповідала про своє життя, молодість.
Вона розповіла, що дядька Павла народила пізно, уже й не сподіваючись стати матір’ю.
– Баба Капа, а чий це портрет?
– Це? Це автопортрет… мій…
– Ваш…
– Ну що знову завикала, мій…
– Я думала артистка, яка ж ви… ти… красива.
– Та ну… скажеш таке, – зніяковіла бабуся, – я в молодості була на коня схожа, а до старості взагалі, на висохлу акулу.
– Ні… ти найкрасивіша на світі…
– Так? Дивно… А що, виходить, Григорій не брехав? Ось, а я тоді прогнала його, ще й пенделя дала… Це Павла батько… Отакої… я думала, що він просто зазіхнув на мою квартиру.
Тато відомий учений був, а я так… вільний художник можна сказати, але я в музеї живопису досі працюю, та пару лекцій на тиждень. Слухай, недобре якось із Григорієм вийшло, ну що вже тепер…
Потихеньку Настя розповіла, що мама її лупцює. Бабуся Капа мовчки підійшла і притиснула до себе Настю.
– Я нікому тебе не дам образити, чуєш? Ти мені сподобалася одразу, ще там, на весіллі цьому, безглуздому, фарс, що влаштувала ця акулиця, а мій Павло підтримав. Ну гаразд, нехай живуть, йому таку крокодилицю, як твоя мати, і треба… А ми собі будемо жити, хе-хе.
Настя не вірила, це що виходить? У неї тепер теж є бабуся? Та ще й така хороша!
Тепер вона теж може говорити, що поїхала до бабусі, що ми з бабусею. Настя чекала вихідних, немов манни небесної, а мати навіть менше стала ображати.
Вони готували з бабусею пироги, за рецептом зі старовинної книги, потім відмивали кухню, вчилися варити варення і багато іншого. А ще, вони з бабусею знайшли ту добру кондукторку, тітку Марину, бабуся дуже дякувала жінці, що вона виручила її онуку.
Тітка Марина не хотіла брати гроші, але бабуся Капа наполягла. У Насті була найкраща і незвичайна бабуся на світі.
– Ти чого прокинулася так рано? – запитує позіхаючи мати.
– Та ми з бабусею зранку на ринок зібралися, – стримуючи радість, каже Настя.
– Ааа, ну правильно, правильно, підмазуйся до старої.
Насті неприємні слова матері, зціпивши зуби, вона тікає.
– Що твоя бегемотиця, – оглядає баба Капа Настю, – не ображала тебе?
– Ні.
Ну гаразд…
А незабаром Настя вже п’ятницями після уроків їхала до бабусі. Мати думала, що вони наводять лад постійно, а Настя з бабусею Капою гуляли по музеях, виставках, ходили до театрів і просто базікали. Іноді Настя валялася на дивані й читала, іноді вони разом малювали.
– Ба… Я хочу бути художником-мультиплікатором.
– Добре, моя дівчинко. А що на це каже твоя крокодилиця?
Настя опускає голову.
– Ясно.
Бабуся Капа іноді приходить до матері з дядьком Павлом в гості, мати ненавидить ці приходи своєї свекрухи, але терпить, їй доводиться терпіти. Бабуся з Настею приховують від матері, що вони ніжно полюбили одна одну.
– Я ось що думаю… стара я стала, – бабуся спеціально кашляє, у цей час Настя намагається стримати сміх, – думаю, хай би Настя в мене жила… доглядала за мною.
Мати спочатку роздумує, все ж таки Настя – її донька, і хай там як, вона любить дівчинку… Але… свекруха вміє переконувати, та й Настя наче й не проти, он як очі сяють, те, що ці двоє здружилися, мати давно вже зрозуміла, все ж таки вона непоганий педагог, може, й погана матір… оскільки дитина рада з дому втекти…
– А спритно я цю зміюку зговорила, а? Гаразд, Настуню, яка б вона не була, вона мамка твоя.
– Та я знаю, ба… я все одно її люблю, до того ж вона, як із дядьком Павлом почала жити, так узагалі до мене стала добре ставитися.
– Ну і добре… Ти хоч не проти, що я тебе забрала?
– Ніііі, не проти, ти що, ба. Я буду до мами з дядьком Павлом в гості ходити.
Ось така чудова бабуся з’явилася в Насті…
Вони багато чого ще з Настею зроблять…
Настя вивчиться на художника-мультиплікатора, як і хотіла, почне робити прекрасні мультики, найперший свій мультфільм вона присвятить своїй бабусі Капі.
Рідних онуків у Капітоліни Митрофанівни так і не з’явилося, але Настя їй стала ріднішою за всіх рідних.
– «Рідненька моя», – так звала бабуся свою онуку.
Встигла і заміж Настю видати і навіть правнука на руках потримати.
– Кохай її і не ображай, а то… дивись, я ж і звідти знайду спосіб тебе дістати, – каже вона чоловіку Насті, – Я нікому її не дам, вона моя рідненька…
– Ти, Павло, тримайся своєї… улюблениці-дружини, завдяки їй хоч від маминої спідниці відірвався, – карає баба Капа, – не ображайтеся на мене, але квартира Насті…
– Звісно… мама, – стримуючи сльози каже мама Насті, – вона вдячна цій непростій жінці за чоловіка, а ще більше за доньку.
Бабуся Капа пішла щасливою. А Настя щаслива тим, що в неї була така бабуся.
