— Життя прожити, не поле перейти, а я прожила своє життя достойно.
Це не мої слова, це слова моєї свекрухи, сказані в день нашого з нею знайомства 2 роки тому.
А що поганого? Заміж вийшла за хорошого чоловіка, той і працював, і рукатий був, по дому все вмів робити: і чоловічі справи, і жіночі, трикімнатну квартиру дружині купив – господарюй, моя люба. “Люба”, яку звуть Віра Тимофіївна, господарювала.
Як єдиний син зʼявився, так на роботу й не виходила аж до 10-го класу дитини. Пироги пекла, борщі варила, ні про що не хвилювалася. А в 10-му класі в мого майбутнього чоловіка батько пішов з життя. Раптово, нічим не хворіючи. Свекруха голосила, та воно й зрозуміло – життя завалилося. За квартиру платити треба (моєму чоловікові у спадок частка дісталася, та ще бабуся чоловіка відмовилася у спадок вступати на користь онука).
Рідня далека допомогла на перших порах, але свекрухи брат двоюрідний, передаючи Вірі Тимофіївні черговий грошовий транш, сказав, що це крайній раз: “Влаштовуйся ти, мила, на роботу. Ти ще молода, син дорослий, недобре жити на його допомогу по втраті годувальника”.
Якимось дивом свекруха прислухалася до цих слів, знайшла собі місце приймальниці в хімчистці, платили мало, робота тиха, нерви в порядку, зате стаж був і так-сяк на комуналку вистачало і на найнеобхідніше, решта добиралося з тієї самої сирітської пенсії сина.
Тільки надовго Віри Тимофіївни не вистачило в плані трудових звершень: щойно син інститут закінчив і працювати влаштувався, як вона знову осіла вдома з пирогами і котлетами. А що, нормально ж, син же заробляє, з нею живе, невже маму рідну не прогодує?
Про те, що син може і сім’ю створити, мамі не думалося. Або думалося, але так, що “дружин може бути багато, а мама одна”. Ми розписалися, коли синові Віри Тимофіївни було 27 років. Тобто, 5 років після закінчення сином вишу мама сиділа на дупі рівно. Стажу пенсійного не заробила, свого доходу не мала, бадьоро розпоряджалася зарплатою сина. І в страшному сні не бачила небезпеки появи на горизонті суперниці за синівський гаманець.
— Мені 54 роки, – заявила під час знайомства, – зізнайся, я добре виглядаю? Ось, я добре життя прожила.
У мене є квартира в столиці. Невелика, як мама каже – практично двокімнатна, тобто кухня з вітальнею поєднана. Я сподівалася, що жити будемо в ній. Проблем із дорогою на роботу – жодних, 30 хвилин і ми в столиці. Але чоловік почав умовляти:
— А як мама? Мені частка у квартирі належить, мама в мене мирова, давай поживемо з нею, стане погано – підемо.
І свекруха в сльози: як платити за комуналку, дайте мені хоча б час, щоб я роботу собі знайшла, поживіть зі мною хоча б тимчасово.
Дурепа я? Напевно, але якби я не погодилася, не було б прозріння в чоловіка в тому, що стосується його мами. Так би й жалів її, бідну.
Гаразд, стали жити. Свекруха готувала, по магазинах ходила, ми спонсорували харчування під девізом: “Де двоє їдять, там і третій прогодується”, а ще комунальні оплачували за всю квартиру. Чи робила свекруха спроби влаштуватися на роботу? Ну не знаю, ми з чоловіком чули про шалену кількість спроб: “Куди не ткнуся – скрізь відмова. Усім потрібні молоді й довгоногі”.
У мене тітка в 53 втратила роботу, так вона пішла касиром у продуктовий магазин, взяли за милу душу. Я впевнена: хто хоче, той роботу знайде. Свекруха, мабуть, не дуже хотіла. Але чоловік мовчав, я теж не виступала: у нього зарплата більша. Свою квартиру я не здавала, розсудивши, що гарний ремонт можуть загубити, а зі свекрухою мені жити не дуже подобалося. Але поки мама чоловіка тягла на собі побут, а ми працювали, було ще терпимо. Усе ускладнилося в декреті.
— Ну ти ж удома сидиш тепер, – висловила Віра Тимофіївна ледь не на другий день моєї декретної відпустки, – ось тепер ти й господарюй, обід приготуй, удома прибери.
Так і хотілося сказати, а чим Ви, мамо, страждати будете? Я хоча б виплати отримую, на які, зокрема, і Ви їсте. Я промовчала, але помітку собі поставила. Суп був, на вечерю я картоплі відварила, курку посмажила.
— Ну ось, – скривилася свекруха перед сином, коли ми всі разом за стіл сіли, – пюре не на молоці, а на воді, курка суха, відразу видно, що невістка готувала, а не я.
Мені гормони в голову били, та й просто зло взяло, я й сказала, що раз так, то готувати ми тепер будемо окремо: я на себе і чоловіка, свекруха – на себе. Віра Тимофіївна заморгала швидко-швидко, а потім вибухнула водоспадом сліз: “А на що я буду готувати? У мене грошиків немає”.
Я в кімнату пішла, чоловік залишився з мамою на кухні. Насправді вибір у неї був такий: готуємо окремо і мама готує на свої, яких щось немає і не передбачається, мама їсть мовчки, мама продовжує куховарити на всю сім’ю. Віра Тимофіївна вибрала друге.
Якийсь час усе було тихо. Свекруха навіть до плити вставала охоче, могла пирогів спекти, до мене не чіплялася. А потім зʼявився син. І стала я помічати, що свекруха просто гадить мені по-тихому. У мене дитина кричить, розривається, свекруха на кухні сидить, чай п’є або телевізор дивиться. На плиті стоїть каструля, я суп варю. Заспокою немовля, приходжу на кухню і бачу: супу в каструлі на дні, весь википів, і свекруха очима виблискує, ясно ж, що сиділа і спостерігала, чекала, коли википить: “Ой, я не бачила”.
А яке не бачила, якщо поруч каструля з її киселем, кисіль помішувала, а другу каструлю впритул не помічала? І за обідом чергова репліка: “Ех, треба було мені самій обід варити, понадіялася на невістку…” Начебто й слова поганого не сказала, але так гидко було.
На іменини мама подарувала мені сковорідку нову, антипригарну. Через кілька днів я поставила в ній м’ясо тушкувати. Чоловік у цей час лагодив у ванній кран, відгул взяв на роботі. Синові було півроку, зуби різалися, вередував. Я голосно попросила свекруху доглянути за м’ясом, сама пішла до дитини, яка прокинулася.
— Звісно, – відповіла свекруха, яка дивилася серіал на кухні.
А потім я запах горілого відчула, метнулася з дитиною на руках на кухню. Виявилося, не я одна відчула, трохи раніше за мене на кухню з ванної прийшов чоловік, він і застав картину, як свекруха стояла над пательнею, зробивши газ сильнішим, і з посмішкою спостерігала, як горить м’ясо і разом із ним нова пательня. Мені залишалося тільки розвернутися і чоловікові сказати, що я збираю наші речі і ми з’їжджаємо.
Я не слухала, чим виправдовувалася свекруха. Та й чим можна виправдатися, чоловік усе бачив сам. Ми з’їхали в мою квартиру. Через 2 тижні зателефонувала Віра Тимофіївна, не мені, синові, але я був поруч, чула.
— А жити мені на що тепер? На роботу не беруть ніде, я ж багато разів тобі говорила. Я думала, у мене син є, який зобов’язаний підтримувати літню матір. Або ти спокійно даси мені загнутися з голоду? А комуналка? За трикімнатну дуже багато виходить, але ж частина квартири твоя, ти зобов’язаний…
Нахабство, що не знає меж. Літній матері 56 років, до пенсії ще 4 роки, оскільки стажу немає! Вона зібралася сидіти чекати вітру з моря? Про квартиру нагадала? З якої сама ж нашу сім’ю і вижила?
— Коханий, – кажу, – ми там не живемо. Чи не здається тобі, що платити комуналку за те, чим не користуєшся, якось неправильно? Ні, варіанти є всякі.
Чоловік ухвалив рішення про те, що трикімнатну треба продавати і ділити гроші: так і він собі щось купить із нерухомості, і мамі однокімнатну утримувати буде простіше. Якщо що, можемо і шлюбний контракт підписати, мою квартиру здамо все ж таки, будемо іпотеку платити за спільну.
— Вона, – кричить синові Віра Тимофіївна телефоном, – просто задумала залишити тебе без штанів. Знайшла спосіб перетворити твоє на спільне!
Ага, спасибі, Віра Тимофіївна, якби не твої дурні підступи, в біса би що в мене вийшло. Чоловік саме це й сказав, а ще порадив мамі швидше визначатися з роботою: за однокімнатну платити, звісно, менше, ніж за трикімнатну, але то будуть тільки свекрушині проблеми.
— І вся проблема через згорілу сковорідку з м’ясом? – ридає свекруха в слухавку.
Ну що їй сказати?
