— Припленталася, «зірка», — злостиво шепоче жінка собі під ніс, — буде тепер сидіти, балухати своїми очима. Усі ж перед нею танцюватимуть, гадина така.
— Привіт, Зою! — лунає дзвінкий голос, і Зоя, намагаючись натягнути на обличчя бодай якусь подобу усмішки, ледь не крізь зуби вітається.
Силоміць обіймає ту ненависну Віку, а всередині все перевертається. І чого вони всі з нею носяться, як із писаною торбою? «Вікуся — сонечко», «Вікуся те», «Вікуся се»… Аж верне від того.
Зоя повернулася до столу. Вона там тісто на пироги місила — треба ж комусь про обід подбати, бо ця пані з білими ручками боїться пальчики замазати. Стоять там, сюсюкаються.
— Мамо, давайте чай пити! Ми з Вікусею тортик привезли. Зою, давай, завершуй там, будемо чаювати, — гукає Сашко, молодший брат Віктора, Зоїного чоловіка.
— Я тут узагалі-то пиріжки печу, — буркнула Зоя.
— У таку спеку — та ще й пиріжки? Ну ти, Зоєчко, просто героїня! — щебече Віка.
«От зараза, — думає Зоя, щільно стиснувши губи, — це вона спеціально, щоб покепкувати».
— То ходімо на вулицю, під навіс, у альтанку! — кличе всіх оця вискочка, Оленка.
Так і стрибає перед тією Вікою, підлизується, порожня голова.
— Звісно, ходімо на повітря! Зою, йди-но й ти.
— Вітю, ну куди йти? Не бачиш — у мене пироги?
— Та облиш ти ті пироги! І справді, спека така, а ти вигадала… Ходімо вже.
Зоя з силою жбурнула відрізаний шматочок тіста і, ледь стримуючи лють, вийшла надвір. Усі вже повсідалися в альтанці. Зоя стала в проході, до столу не йде.
— Зою, йди сюди, ось біля мене сідай, — кличе свекруха.
Жінка з кислим обличчям примостилася скраєчку.
— Ну, кажіть уже, що там у вас? — Оленка аж підстрибує від нетерпіння.
— А де батько? — крутиться Сашко.
— Та он іде. Михайле, ну де ти там? Іди сюди, діти приїхали!
«Діти приїхали… — зло думає Зоя. — Звісно, ці — діти, а ми так, наймити. Вітю, піди туди, зроби те; Зою — прибери, помий, випери, приготуй. А ці “діти”… Приїдуть, похіхікають, позасмагають, ягід поїдять — і згадуй як звали».
Вона спостерігала, як свекор обіймає молодшого сина та невістку, і її аж пересмикнуло.
— Дорогі наші, ми хотіли вам дещо сказати, — почав Сашко. — Та-да-а-ам!
Віка встала й дістала щось із сумочки. Що це? Пінетки? Малесенькі плетені капці? А-а-а, зрозуміло… Ця теж тепер при надії. Що за чудасія? Фільмів надивилися? Не могли по-простому сказати?
Зоя згадала, як вона всім розказувала ще перед весіллям Сашка й Віки, що там усе «по зальоту». Тоді навіть із Вітькою полаялися: він велів їй закрити рота, сказав, що навіть якщо й так, то що в тому такого?
І порадив згадати саму себе…
Зоя пам’ятає, як тоді прискіпливо розглядала Віку, намагаючись визначити, на якому вона місяці. А потім минув час, дитинка не з’являлася, і Зоя вирішила, що та просто не може мати дітей.
Так і почала всім по секрету базікати. А тут…
Та по-любому якесь там штучне запліднення, думає Зоя, самі ж бо нездатні…
Усі вітають Сашка й ту Віку, а Зої аж повітря не вистачає від злості. Чого вони всі перед нею танцюють? Вона встала й пішла до хати.
— Куди ж ти, Зоєчко? Посидь із сім’єю, — каже свекруха. — Посидимо, чаю поп’ємо. Радість у дітей — значить радість для всієї родини.
— Мені пиріжки треба… пекти.
— Та що ти заладила з тими пирогами! — весело вигукнув Віктор. — Племінник чи племінниця скоро з’явиться, а ти…
Зоя почервоніла, підхопилася і раптом неочікувано для самої себе випалила: — Я теж на дитинку чекаю!
Усі замовкли й вставилися на неї. А що? Усе цій вискочці має діставатися?
— Зою, ти теж при надії? — здивувалася Віка. — Як це класно!
— Зою! — свекруха сплеснула руками. — Та що ж ти мовчала, ще й з пирогами цими біля плити стоїш!
— Мені не важко, — пробурмотіла жінка.
Усі почали вітати Віктора та Зою, а вона стояла червона як рак і тільки очима лупала.
— Це що ж виходить, мати? У нас двоє онуків за раз з’явиться? — питає свекор.
— Ну, виходить, що так.
— Оце радість так радість! А то Павлик один росте, нудно йому. Оце так новина!
Павлик, семирічний син Зої та Віктора, теж радів — невідомо чому, але ж дорослі сміються, то й він теж.
Зоя пішла до хати й з подвоєною силою почала місити тісто. «Це вони спеціально, щоб дурепою мене перед нею виставити. Звісно, куди вже мені — та он із манікюром, із зачіскою, а Зойка що? Зойка дурна, і так зійде…»
— Зо-о-ою! — у двері зазирнув Віктор. — Ти що? Це правда? Ну, оце… що ти сказала?
— Правда! — з викликом кинула Зоя. — Не віриш, чи що?
— Та чому ж… Просто… якось несподівано.
— Звісно, куди вже нам. Ми пінеток не купуємо, ми по-простому, по-нашому…
— Ти про що, Зою?
— Та так, ні про що. Йди вже, радуйся там. Зойка що — Зойка хай працює… Для чого ще Зойка потрібна? Гарувати на вас, і ніхто «дякую» не скаже.
— Та що ж ти за людина така, Зою! Чого ти весь час якусь підступу шукаєш? Чого ти знову вигадала? Людям свято зіпсувала, з пирогами своїми причепилася…
— Я зіпсувала? У людей свято, а ми що — погуляти вийшли? У нас, значить, не свято? Йди, йди, радуйся… Нащо своя дитина, правда? Там он «штучне» буде, йди тепер…
— Яке штучне, Зою? — Віктор уже ледь стримувався, стискаючи кулаки.
Він не розумів, чому дружина завжди так поводиться, ніби змагається з молодшими, особливо з Вікусею. Він був певен: Зойка просто ляпнула про дитину, щоб досадити Сашкові з Вікою. Але навіщо?
— Йди, йди, танцюй перед ними, дурню! А тебе знову… обкрутять, — Зоя витерла сльози, що навернулися на очі.
Віктор стояв розгублений. Що з нею таке? В інший час — нормальна жінка, а як побачить родичів, то наче біси на ній їздять. І історію з дитиною він був певен — вона просто вигадала.
А Зою вже несло. Вона кричала, нікого не соромлячись, обличчя розчервонілося.
Кричала, що батьки віддадуть увесь спадок «цим» та їхній «штучній» дитині, що Вітька — дурник на побігеньках, що вона приїжджає сюди тільки хребта гнути, а їй теж хочеться полежати та на сонечку погрітися.
Багато чого кричала Зоя.
Віктор ніяк не міг її заспокоїти.
— Зою, Зоєчко, ти чого, рідна? — каже свекруха, заходячи до хати. — Та невже ми нелюди якісь? Ти ж сама приїжджаєш і починаєш отут пластатися. Та мені ті грядки вже сто років не потрібні, і теплиці ті!
Ми б із батьком купили собі відро помідорів, Зою. І закрутки ті — ти ж сама, мила моя, сама ту роботу знаходиш.
То Вітю змусиш щось перебудувати, то ще щось… Ми ж не ліземо, усе одно вам із Вітею все лишиться. Сашко з Вікою відмовилися, кажуть — не треба нам, ми собі за містом будинок купимо, як захочемо. Правда ж, діти?
Сашко з Вікою мовчки кивнули.
— Зою, ти про що? Хто штучний? — запитала Віка. Голос її вже не був таким лагідним. — Ти про нашого малюка? З чого ти взяла, що він якийсь штучний?
«Бач, яка, — думає Зоя, — вишкірилася, як у кут загнали. Ну-ну, ми ж бо знаємо…»
— Вітьку, ти брате утихомир свою… жінку, — сказав Сашко. — Ми самі ще в змозі дітей робити. А те, що через п’ять місяців після весілля дитина не з’явилася — ну вибачайте, хтось зумів так, а хтось ні. Нам не горіло, ми для себе жили… Домагалися чогось самі, ні від кого подачок не чекали.
— Що? Що ти сказав, щеня?!
— Та що чув…
І брати, небачена річ, зчепилися битися. Усі кинулися їх рознімати, крім Зої.
Вона дивилася на все це… з якоюсь насолодою, чи що. Як же вона ненавиділа всіх у цю мить із їхньою солодкістю. Оце вам, нате, отримуйте!
— Задоволена, так? Пересварила всіх і радієш? — Оленка, шмаркачка отака, стоїть і нахабно так говорить.
— Ти чого, Лено? Я тут до чого? Вони самі… — каже Зоя, а сама ледь усмішку стримує.
— Та до того! Давно за тобою спостерігаю: як ти Віку ненавидиш ні за що, як тебе від Сашка пересмикує, та й від мене теж. Нас батьки в добрі й радості виховували, а ти… як змія підколодна.
Скільки ти мені на Віку наговорювала, мамі у вуха дула… Не вийшло нас пересварити, так братів підбурила, гадина повзуча… Я навіть упевнена на всі сто, що про дитину ти вигадала, аби людям свято зіпсувати!
— Та йди ти… — огризнулася Зоя.
Вона подивилася на справу рук своїх (а точніше — язика) і пішла спокійно пекти пироги.
Братів розняли, помирили, ніби всі заспокоїлися, але радість зникла, наче дим. Сашко з Вікою почали збиратися додому, Оленка попросилася з ними в місто…
Свекруха стояла з мокрими очима, намагаючись стриматися, свекор кряхтів, крутячи головою.
— Сини, ех… що ж ви… сини…
— А що? Де всі? Пироги готові, давайте чай пити! — як ні в чому не бувало каже Зоя, усміхаючись і тримаючи тарілку з пирогами.
— Усі поїхали, мамо, — каже Павлик. Хлопчик засмучений, він дуже любить дядька Сашка з тіткою Вікою, а молоду тітку свою Оленочку просто обожнює.
— Як поїхали? — Зоя стоїть і безглуздо розглядає заплакану свекруху, похмурого свекра і люту затяту постать Віктора. — А пиріжки? Навіть не поїли…
— Пиріжки? Пиріжки, чорт би тебе забрав! — Віктор підскочив і вибив у дружини тарілку з рук. Пиріжки розлетілися по підлозі. — Та що ж ти за людина така, Зойко!
— Ой, таточку, не треба, не чіпай маму! — заплакав Павлик.
— Сину, синку, ти що? Хіба я колись бив маму?
— Я бачив, як дідусь бив бабусю… — Свекор зі свекрухою переглянулися. — Інші дідусь із бабусею! — плаче Павлика.
— Збирайся, — стиснувши зуби, каже Віктор. — Швидко.
— Ми теж додому? — тихо питає Зоя.
— Ні. Ти їдеш до батьків. Я тобі таксі викликаю. Хоча почекай, я сам тебе відвезу.
— Куди? — перелякано питає жінка.
— Туди, де тобі саме місце, — люто відповідає Віктор. — До батьків. Даю тобі два тижні. Поживи, подумай. Не заспокоїшся — все… Розлучуся з тобою до бісової матері! Не можу вже, з усіма пересварилася, всі тебе ненавидять. Скільки можна?
— Я не поїду до них! — верещить Зоя.
— Звісно, ти ж і з ними в сварці, а з матір’ю взагалі побилася… Я довго терпів, але це остання крапля. Не хочеш жити по-людськи — чорт із тобою, живи як знаєш. Павлик лишається зі мною. Не хочеш до матері — тоді ми з малим підемо. Мамо, тату, можна? Поживемо у вас?
Батько промовчав, мати кивнула й відвернулася.
— Ах, так… та й живіть собі! Не треба мені нічого! Та йдіть ви всі…
Віктор із Зоєю згодом помирилися. Вона випросила прощення, бо йти їй справді не було куди. Зараз із родичами в неї такий собі крихкий мир: усі спілкуються з нею підкреслено ввічливо, але холодно.
— Охо-хо, — зітхає іноді свекруха. — Здається мені, що колись та міна знову рвоне.
— Ладно, матір, — каже свекор. — Як рвоне — тоді й будемо журитися. А зараз ніби все тихо-мирно…
Ось так воно буває: один довгий язик може зруйнувати те, що будувалося роками. Життя вчить нас, що заздрість — це отрута, яка передусім нищить того, хто її в собі носить.
А як ви вважаєте, любі читачі, чи можна справді змінити характер людини, яка звикла бачити в інших тільки погане, чи такі “міни” уповільненої дії завжди рано чи пізно вибухають?
