– А що такого, внучечко? Думаєш, після шістдесяти п’яти років життя закінчується? Ось подивись на себе – молода, гарна, а одна який рік вже…

– Заміж?! У твоєму віці? – Марина недовірливо дивилася на свою бабусю Ольгу Петрівну, мало не розливши ранкову каву. – Ти це серйозно?!

Ольга Петрівна, яку всі називали просто баба Оля, незворушно помішувала ложечкою свій трав’яний чай.

На її зморшкуватому обличчі грала загадкова посмішка, а в очах танцювали пустотливі іскорки.

– А що такого, внучечко? Думаєш, після шістдесяти п’яти років життя закінчується? – вона підморгнула внучці, що застигла з відкритим ротом. – Ось подивись на себе – молода, гарна, а одна який рік вже…
– Бабусю! – закотила очі Марина. – Не будемо знову про це. Краще розкажи, хто цей щасливчик?

Ольга Петрівна відставила чашку і розправила плечі, наче помолодшавши на десяток років.

– Пам’ятаєш, я тобі розповідала про Степана? Ми з ним… – вона мрійливо зітхнула. – Ми мали таку історію… Сорок років тому…
– Стоп-стоп-стоп! – Марина підняла руки. – Той самий Степан?! Який… Ну… З цією… Як її…

– З Валентиною, – спокійно закінчила баба Оля. – Так, той самий. Тільки знаєш, внучечко, життя – воно ж не чорно-біле. Ми тоді наламали дров по молодості.

Марина дивилася на бабусю округливши очі. Історія «любовного трикутника» сорокарічної давнини була сімейною легендою. Степан, перше кохання баби Олі, вибрав тоді іншу – яскраву красуню Валентину. Формально вони зі Степаном навіть залишилися одруженими, але жили порізно всі ці роки.

– І що тепер? – Марина намагалася осмислити те, що відбувається. – Він просто взяв і…

– Подзвонив, – баба Оля посміхнулася ще ширше. – Валентини не стало два роки тому. А він… Знаєш, каже: «Все життя тільки про тебе і думав, Олечко…»
– Ох, бабусю… – Марина похитала головою. – І ти так просто…

– А чого тягнути? – баба Оля рішуче встала з-за столу. – У нашому віці кожен день дорогий. Так, і ще… – вона зам’ялася. – Тут таке діло…

Марина насторожилася. Цей тон вона знала – звичайно він не віщував нічого доброго.

– Яке… Діло?
– Розумієш, внучечко… – баба Оля присіла знову. – Я до Степана переїду. А в моїй кімнаті буде дехто жити…

– Хто буде жити?! – Марина не розуміла, що це таке робиться.
– Дмитро! Внук Валентина. Гарний хлопець, програміст… Йому якраз житло потрібне, а квартира у нас велика…

Марина відчула, як земля йде з-під ніг:
– Тобто… Ти хочеш сказати… Що якийсь незнайомий хлопець житиме з нами?!

– Не якийсь, а Дмитро, – спокійно поправила її баба Оля. – І так, житиме. Я вже все вирішила.

Марина так і сіла.
– Чудово! Просто чудово! Спочатку заміж за колишнього, а тепер квартирант… Що далі, бабусю?

Баба Оля посміхнулася:
– Завтра Дмитра й заселимо.
– Завтра?!

– Ага, – баба Оля як нічого й не було, допила свій чай. – І знаєш що, внучечко? Придивися до нього. Хлопець він помітний, серйозний…

– Бабусю!
– Що «бабусю»? Я у твоєму віці вже маму твою бавила! – баба Оля вчергове встала з-за столу. – Гаразд, піду я речі збирати. Степан чекає…

Марина залишилася сидіти на кухні, намагаючись осмислити такі новини.

У голові крутилося одне питання: «Як? Як її життя могло так різко змінитися за якихось п’ятнадцять хвилин ранкової розмови?!»

А наступного дня вона вперше побачила Дмитра… Високий, темноволосий, з гарними сірими очима – він зовсім не був схожий на того «надто розумного програміста», якого Марина встигла собі уявити.

Він стояв у дверях з невеликою валізою, і по його обличчю було видно, що ця ситуація напружує його не менше, аніж Марину.

– Здрастуйте… – буркнув він, переступаючи з ноги на ногу.
– Привіт, – сухо відповіла Марина.

Запала тиша.

– Дмитрику! – баба Оля вийшла зі своєї кімнати з осяяною усмішкою на обличчі. – Проходь, проходь! Марино, що ж ти гостя на порозі тримаєш?
– Він не гість, – пробурмотіла Марина. – Він тепер житиме тут…

Баба Оля вдала, що не почула:
– Так, ось твоя кімната, Дмитрику. Я тут все прибрала, свіже постелила… Марина тобі покаже, де що лежить…
– Дякую, я сам розберуся, – тихо відповів Дмитро, проходячи в кімнату.

Наступний тиждень перетворився для Марини на справжнє випробування. Баба Оля, зібравши речі, поїхала до свого Степана, залишивши внучку віч-на-віч із мовчазним квартирантом. Дмитро виявився напрочуд… Непомітним. Йшов рано-вранці, повертався пізно ввечері, у місцях загального користування з’являвся, як привид – тихо й рідко. Але одного ранку…

Марина, позіхаючи, вийшла на кухню і застигла – на столі стояв кошик зі свіжими круасанами, від яких ішов неймовірно смачний аромат.

– Доброго ранку, – почулося з кутка кухні. Там, біля вікна, стояв Дмитро з чашкою кави. – Будеш снідати?
– Це… Що? – Марина підозріло дивилася на кошик.

– Круасани. З пекарні поряд, – він знизав плечима. – Вирішив, що непогано було б розпочати день з нормального сніданку.
Марина обережно взяла один круасан. Хрумка скоринка, теплий…

– М-м-м… – вихопилося в неї.

Дмитро посміхнувся – вперше за весь час:
– Значить, смачно?

З того ранку щось невловимо змінилося. Ні, вони не стали кращими друзями, але напруга почала спадати. Щоранку на кухні з’являлися свіжі булочки, чи круасани, а з ними короткі, але вже не такі натягнуті розмови. А потім сталося ЦЕ…

Марина стояла в супермаркеті, вивчаючи склад йогурту, коли почула знайомий голос:
– Маринко? Це ти?

Вона повільно обернулася. Андрій. Її колишній. Той самий, який…

– Як поживаєш? – він усміхався своєю фірмовою усмішкою, від якої колись у неї підкошувались ноги. – Все одна?

– Я…
– Сонечко, ти вибрала? – сильна раптом рука обійняла її за плечі, і знайомий голос сказав. – О, привіт!

Дмитро? Звідки він тут узявся?

– П-привіт… – Андрій явно розгубився.
– Дмитрику, – Марина сама не зрозуміла, як у неї вихопилося це ласкаве ім’я. – Я якраз вибрала. Ходімо?

Вони вийшли з магазину мовчки. Дмитро все ще тримав її за плечі, і дивна річ – це не здавалося неправильним.

– Дякую, – тихо сказала Марина, коли вони відійшли на достатню відстань.
– Та пусте, – він прибрав руку. – Я випадково побачив… Подумав…

– Ні, справді, дякую.

Вони подивилися один на одного, і раптом обоє засміялися.

– Знаєш, – сказав Дмитро. – А я ж не випадково тут опинився…
– У сенсі?

– У сенсі… Невипадково у вашій квартирі. Дідусь… Тобто, Степан… він спеціально все це вигадав. Сказав: «Там така дівчина живе – золото, а не дівчина. Тільки вся в роботу пішла після невдалих стосунків. Як Оля колись…»

Марина зупинилася:

– Тобто… То був план?!

– Ага, – Дмитро ніяково почухав потилицю. – Тільки я спочатку не хотів у цьому брати участь. А потім побачив тебе і…
– І?

– І зрозумів, що дід мав рацію!
…Увечері того ж дня баба Оля і дід Степан сиділи на кухні своєї нової квартири. Вони пили чай.

– Ну що, Олечко, – усміхнувся Степан. – Як гадаєш, вийде в них?
– А як же ж?! – Баба Оля підморгнула. – Я ж бачила, як він дивиться на неї. Прямо як ти на мене колись…

– І досі дивлюся, – Степан узяв її за руку. – Шкода тільки, що стільки років втратили…
– Нічого, – баба Оля стиснула його долоню. – Головне, що знайшли один одного. І дітям допомогли…

А в цей час Марина сиділа на своїй кухні, задумливо дивлячись на кошик із круасанами. Дмитро вже переїхав назад у свою квартиру – вирішив, що так буде правильніше.

Але щоранку на столі з’являлися свіжі булочки й записка: «Доброго ранку, сонечко!»

– І що ж у ньому такого? – дивувалася Аліна, найкраща подруга Марини. – Звичайний хлопець. Та ще й програміст!

Марина тільки усміхалася у відповідь. Вона знала – немає нічого «звичайного» в людині, яка здатна перевернути твоє життя з ніг на голову, просто приносячи вранці свіжі круасани і зігріваючи своєю посмішкою…

…А через кілька місяців баба Оля з дідом Степаном гуляли на другому весіллі – тепер уже на весіллі онуків!

І якщо хтось питав, як так вийшло, баба Оля тільки загадково посміхалася:

– А ось так! Кохання – воно що хоче, те й робить. Головне – не заважати йому…