— Не буду я йому нічим дорікати, — шепотіла баба Марія, стискаючи мої руки. — Настраждався, бідний, он як йому соромно… Сусіди насторожено дивилися з-за фіранок, як старенька метушилася навколо цього похмурого чужинця. Мій тато тоді насупився: — Пожувало життя Борьку. Треба наглядати, невідомо, з чим він приїхав

На нашій старенькій кухні пахло м’ятою та свіжим пирогом, але розмова клеїлася важко. Я дивилася на маму і не впізнавала її. Вона завжди здавалася мені найдобрішою жінкою на світі, а тут, слухаючи мої захоплені розповіді про волонтерів, раптом спохмурніла і якось дуже втомлено склала натруджені руки на столі.

— Аню, зніми рожеві окуляри, — мама важко зітхнула. — Ти думаєш, що всі, хто зник, мріють, щоб їх знайшли? Хтось губиться в лісі, хтось втрачає пам’ять, це правда. Але є ті, хто йде свідомо. Відрізає коріння. І не треба лізти в ту прірву.

— Мамо, та як ти можеш таке казати?! — я аж підскочила, ледь не розливши чай. — Люди за власні гроші, у свій вільний час їдуть за сотні кілометрів шукати зниклих! А ті, хто чекає вдома? Ті, хто ночами не спить, виплакуючи очі?

— Ох, дитино… Про них я й думаю. Вони чекають не ту людину, що повернеться, — тихо, але твердо відрізала мати. — Вони плекають спогад. Сподіваються, що на поріг стане той самий люблячий син чи чоловік. А той, хто пішов, давно змінився. Чужим став. Зачерствів.

— Баба Марія любить свого сина! Любить, чуєш? Він її кровинка! — не здавалася я.

— Баба Марія любить того білоголового Борьку, який колись бігав по нашому двору із розбитими колінами, — мама сумно похитала головою.

— Того хлопчика, що пішов до війська у вісімнадцять і не вернувся. А той Борис, що зараз… У нього на все знаходилися гроші і час: на жінок, на переїзди, на власні забаганки. А от приїхати додому, коли рідна сестра Людочка згасала — часу не знайшлося. Жодної краплі тепла для батьків не вичавив, хоч і знав, яке в них горе.

Я промовчала, але відступати від свого не збиралася. На той момент мої повідомлення вже розлетілися по всіх містах і притулках, де міг засвітитися Борис.

Десятки волонтерів, таких самих одержимих пошуком, як і я, шукали сина моєї старенької сусідки.

Баба Марія звернулася до мене зі сльозами, коли дізналася, що я допомагаю шукати людей. Її історію і так знав увесь наш двір.

Її Борис не повернувся додому після строкової служби. Написав: «Знайшов роботу, гарну дівчину, хочу одружитися, лишаюся на заробітках».

Тоді ще всі думали, що це ненадовго, світ здавався відкритим, сідай на поїзд — і ти в гостях. А потім настали ті кляті дев’яності. Гроші знецінилися, полиці спорожніли. Люди кинулися виживати як могли.

Донька баби Марії, Люся, позичила доларів у знайомих і поїхала з жіночками-«човниками» за кордон по крам. Та не доїхали.

Десь на глухій трасі автобус перестріли “погані хлопці”. Сміялися, залякували, забрали все до копійки. Люся до останнього вчепилася в ту свою сумку…

Один із тих бугаїв у шкірянці просто з розмаху луснув її, щоб не плуталася під ногами.

Здавалося б, нічого страшного, але після нього Люсю наче підмінили. Спочатку страшенно боліла голова, а потім вона почала губитися у часі та просторі. Розум потроху залишав її. Батьки продали все, що мали.

Возили по лікарнях, де медикам самим роками не платили, купували скажено дорогі пігулки, вірили телевізійним цілителям — аби тільки їхня Людочка стала колишньою. Але нічого не допомогло.

Донька на очах перетворювалася на агресивну, змучену болем істоту. Три роки вона пролежала, виснажуючи і себе, і старих батьків безкінечним стогоном, поки нарешті не відмучилася.

Борис на похорон не приїхав. Від нього давно не було жодних звісток. Востаннє він обізвався, коли прислав сухий, завірений нотаріусом папірець — відмову від своєї частки в батьківській квартирі.

Велику трикімнатну квартиру довелося продати, щоб роздати борги за лікування, і перебратися в крихітну однокімнатну. Сусіди тоді на руках носили їхні речі, підтримували старих, які на очах перетворилися на сивих тіней.

Чужі люди стали ближчими за рідного сина. А він, мабуть, образився, що його потурбували через якісь квадратні метри.

Кілька разів одружувався, розлучався, міняв міста, шукаючи кращої долі, розчинившись у ненаситному шлунку нового часу.

Кілька років тому чоловік баби Марії пішов з життя.

Залишилася вона одна, як билина в полі. Завила з туги, мов покинута собака.

— Шматок у горло не лізе, Ганнусю, — плакала вона, підсовуючи мені пиріг. — Була б хоч жива душа поруч чай попити… Знайди мені мого Борю, донечко. Ви ж он яких людей знаходите…

Я тоді просто марила цим пошуковим загоном. Побачила документалку, як хлопці ланцюжком прочісують ліс і знаходять зниклу дитину — живу, хоч і покусану комарами. Тоді ж записалася у волонтери.

Хотілося врятувати світ, знайти когось самій, щоб наш командир Ігор нарешті подивився на мене із захопленням, а може, й закохався.

— Я зроблю все, що зможу, — пообіцяла я, забираючи чорно-білі фотографії Бориса, де він іще зовсім юний дивився в об’єктив сірими очима.

І ми його знайшли.

Десь в іншому кінці країни, завдяки людям, що опікуються будинками нічного перебування. Він жив там без паспорта, але під своїм іменем.

Коли мені скинули його нинішнє фото, я здригнулася.

Зарослий, обрезклий, із мутним поглядом — це була стара, спита людина. Баба Марія довго вдивлялася в екран телефону.

— Ох, лишенько, що ж із тобою життя зробило… — заголосила вона. — Передайте йому, хай їде! Якого завгодно прийму, це ж мій синочок!

Волонтери допомогли відновити документи, скинулися на квиток додому. А він і пальцем не поворухнув.

У його пропитому мозку залишилися лише крихти спогадів про мамині борщі та люта образа, що колись він відмовився від частки у квартирі.

Він щиро вірив: якби не той папірець, він би зараз жив паном, а не ночував по смітниках. Про те, що десь у нього є свої дорослі діти, які могли б і по пиці дати такому батькові за борги по аліментах, він волів не згадувати.

Тому й поїхав туди, де безпечно. До матері.

Всю дорогу він жував куплену волонтерами курку, мусолячи кістку рідкими зубами, і витирав масні губи брудним рукавом.

Він вийшов із таксі біля нашого будинку — поголений, у куртці з чужого плеча, з винуватою усмішечкою.

— Не буду я йому нічим дорікати, — шепотіла баба Марія, стискаючи мої руки. — Настраждався, бідний, он як йому соромно…

Сусіди насторожено дивилися з-за фіранок, як старенька метушилася навколо цього похмурого чужинця. Мій тато тоді насупився:

— Пожувало життя Борьку. Треба наглядати, невідомо, з чим він приїхав.

А я відчувала себе героїнею. Місію виконано. З чистим сумлінням купила путівку на море і поїхала з друзями на місяць.

Спочатку дзвонила батькам, питала, як там баба Марія, просила допомогти синові з роботою.

Але море, сонце і літні ночі швидко стерли чужі проблеми з пам’яті. Тато з мамою теж не хотіли псувати мені відпустку, тож я була певна: сусідка щаслива.

Повернулася я пізно вночі. Пахло нашими осінніми чорнобривцями. І раптом у кущах бузку біля під’їзду я помітила темну постать. Людина сиділа, зіщулившись, намагаючись злитися з темрявою.

— Бабо Маріє, ви чого тут уночі сидите?

— Дихаю повітрям, — її голос зірвався на хрип. Вона відвернулася, ховаючи обличчя в комір. — Йди, Ганнусю, йди додому, батьки чекають.

Вона так відчайдушно махнула рукою і якось злісно тупнула ногою, ніби відганяла мене, що я розгубилася.

Затягнувши валізу у квартиру, я першим ділом спитала батьків, що коїться.

— З хати він її виганяє, — ошелешили мене мама з татом.

— Водить місцевих пияків і руку на матір підіймає. Ми і заступалися, і поліцію кликали, а вона репетує: «Не чіпайте сина, ви на нього наговорюєте!». Прописала його. Сама не їсть, а йому, дармоїду, пенсію до копійки віддає.

Наступними днями я намагалася її знайти, та вона ховалася.

Їй було соромно. Вона боялася власного сина, який заявив, що приїхав їй обірвати життя і забрати свою «законну» квартиру.

Їй було нікуди йти з власної хати, де тепер стояв сморід перегару. Вона спала на лавочках, чекаючи, поки він уп’ється і засне, щоб непомітно пробратися на кухню і прихилити голову на табуретці.

***

— Він її з балкона скинув! Ми бачили, як вона за перила трималася, а він їй по руках лупив!

Той день був чорним.

На роботі всі соки випили, Ігор оголосив про заручини зі своєю давньою шкільною подругою. Я ледве пленталася додому, мріючи просто впасти в ліжко і виплакатися. Але біля нашого під’їзду вирував натовп. Мигалки, поліція…

— Оце кого ти привезла! Добренькою захотіла побути? От вона, доброта твоя! — тітка Ліза з сімнадцятої квартири накинулася на мене, бризкаючи слиною.

Вона сильно штовхнула мене, і я похитнулася, опинившись прямо над клумбою. Там, на поламаних рудих чорнобривцях, лежала баба Марія.

Маленька, наче пташечка. Крові майже не було, але її обличчя здавалося прозорим, мов віск.

Старі жовті синці перепліталися зі свіжими саднами.

Вона розплющила очі, побачила мене і, ледь ворушачи розбитою губою, тихо видихнула:

— Спаси…

Може, дякувала за щось, а може, просила помолитися.

У цей час за будинком почувся глухий удар і крики. Намагаючись втекти через вікно на пожежну драбину, Борис зірвався.

Під ним не було м’якої клумби — лише голий бетон. Так він і закінчив своє життя: там, де й жив усі ці роки, серед сміття.

***

Я довго сиділа на підвіконні, дивлячись, як вітер жене двір червоне кленове листя. Поламані чорнобривці на клумбі вперто піднімали голівки до сонця.

Баба Марія за той місяць так висохла, що навіть не змогла зламати їхні товсті стебла…

— Я ж не хотіла, — ридала я на маминому плечі. — Я ж не знала, що він такий нелюд!

— Добрими намірами, доню, сама знаєш, куди дорога вистелена, — мама міцно притиснула мене до себе. — Не вини себе, ти хотіла як краще.

— Я більше нікого, ніколи не буду шукати! Щоб потім не бути винною в їхньому горі!

Тато мовчки слухав нас, а потім підняв палець:

— Не винні тільки ті, хто нічого не робить. У житті ще багато зустрінеться лайна, политого шоколадом. Треба вчитися розрізняти.

У двері несміливо постукали. На порозі м’ялася тітка Ліза.

— Ти пробач мені, дитино, — вона незграбно притиснула руки до грудей. — Ляпнула з переляку.

Вона трохи помовчала, шумно зітхнула, а потім обережно дістала з кишені халата загорнуту в газету стару фотографію.

— Аню, ти ж змогла Бориса знайти… Може, і мою сестру Софію знайдеш? Давно зв’язок втратили. Вона жінка важка, з характером, але ж рідня… Так хочеться хоч раз ще за одним столом посидіти. Пошукаєш, а, Ганнусю?

***

Ми часто прагнемо зробити добру справу, керуючись щирим поривом серця і вірою у краще. Але життя, на жаль, не завжди пише щасливі фінали для возз’єднаних родин, і часом минуле краще залишати в минулому. Чужа душа — темний ліс, а родинні драми часом ховають такі безодні, куди стороннім не варто заглядати.

А як вважаєте ви: чи варто з останніх сил шукати тих, хто колись сам свідомо викреслив рідних зі свого життя?