Хтось їв оселедець із шоколадом, хтось — крейду закушував лимоном. Здавалося, що «під прицілом» може опинитися кожен. Навіть сам директор відтепер ходив попід стіночкою і нервово озирався

Крутишся собі роками в одному ритмі, дім — робота, робота — дім, і здається, що всі дива лишилися десь у далекому дитинстві. У нашому офісі завжди панувала така крижана атмосфера, що, здавалося, навіть мухи на льоту мерзли.

А все через заступницю директора — Олену Василівну, жінку з характером, як у ста голодних собак.

Справжня залізна леді, від одного погляду якої кисла кава у філіжанках! І раптом — як грім посеред ясного неба. Наша Олена, якій уже давно перевалило за сорок, іде в декрет.

Хто ризикнув підкорити цей крижаний Еверест і розпалити на його вершині сімейне вогнище — досі загадка. Подейкували, що з таким лютим норовом у неї мало не сам нечистий мав з’явитися на світ, але зараз мова не про це.

Суть у тім, що за її власним наполяганням це керівне крісло віддали нікому не відомій Тетяні Віталіївні.

Директора ніхто й не питав, та його, схоже, все цілком влаштовувало.

Того ж таки дня, коли Тетяна переступила поріг кабінету, на сусідньому перехресті перекинулася вантажівка з дитячими підгузками. Треба було б одразу зрозуміти, що це знак ізгори, але ж ми, люди, часто такі сліпі.

А почалося все зі звичайнісінького вазона. У кутку, біля кулера з водою, тихо відходив у засвіти старий хворий заміокулькас — ми його між собою «доларовим деревом» називали.

Попри те, що вода була під боком, бідолашна рослина харчувалася лише нашими порожніми обіцянками колись її полити. Тетяна зглянулася над цим сухостоєм, напоїла землю й лагідно погладила пожовкле листя.

А наступного ранку, коли наша прибиральниця, пані Галя, прийшла повозити брудною ганчіркою по чистій підлозі, її очі ледь на лоба не полізли.

Той нещасний кущ, який вона сто разів поривалася викинути на смітник, раптом ожив! Та ще й як — пустив такі соковиті молоді пагони, ніби його живою водою скропили.

Галя спершу подумала, що рослину хтось підмінив. Цей обскубаний вазон був її єдиною розрадою, єдиним створінням, якому вона не заздрила в цьому світі.

А тепер цей паршивець дивився на неї зверхньо, хоч і стояв на підлозі! Хотіла вона йому помститися — ну хоч би брудної води з відра хлюпнути, аби не зазнавався.

Аж раптом ззаду підійшла Тетяна Віталіївна й м’яко поклала руку їй на плече.

— Вас там на першому поверсі чекають, — тихо сказала нова заступниця, не прибираючи теплої долоні з Галиного плеча.

За два тижні нашу Галю ніби підмінили. Вона почала приходити на роботу з усмішкою, мугикала собі під ніс українські пісні, підлогу мила тільки кришталево чистою водою, а заразом узялася доглядати за всією офісною флорою і ганяти павуків.

А невдовзі під її халатом закруглився животик — Галя дізналася, що чекає на дитину, тож їй довелося перейти на легшу роботу. І все це після тієї короткої розмови з Тетяною та походу на перший поверх, де залізною рукою правив суворий завскладом Петро Іванович.

Він, до слова, відтоді теж страшенно змінився: роздобрів, очі стали якимись мрійливими, почав квіти жінкам дарувати…

Офіс просто накрило хвилею незбагненних змін. В акваріумі директора раптом стрімко розплодилася зграйка червоних неонів, які зроду-віку не думали про потомство. Ці рибки-егоїсти так активно взялися будувати сім’ї, що шефу довелося купувати ще два акваріуми, а потім силоміць роздавати риб’ячий приплід співробітникам разом із премією.

А все через те, що якось він необачно попросив Тетяну Віталіївну кинути їм корму, поки сам був у відрядженні.

Водночас навколо нашої контори стався справжній котячий демографічний вибух. Охоронець боявся виходити на вечірній обхід: з усіх дерев, кущів і капотів машин за ним тепер пильно стежили десятки пар маленьких блискучих оченят.

За рік у нас змінилося сорок відсотків колективу. Жінки масово готувалися до того дня, що змінить усе в їхньому житті. Замість недопалків у смітниках усе частіше знаходили тести з двома смужками.

В обідню перерву кухня пахла неймовірними поєднаннями: хтось їв оселедець із шоколадом, хтось — крейду закушував лимоном. Здавалося, що «під прицілом» може опинитися кожен. Навіть сам директор відтепер ходив попід стіночкою і нервово озирався.

Розумні голови швидко вирахували закономірність: пусковим механізмом завжди було спілкування або будь-який інший контакт із новою заступницею.

Варто було комусь із дівчат постояти поруч із Тетяною Віталіївною, як невдовзі, без жодних компасів і навігаторів, до них прилітав лелека і приносив благу звістку.

Її почали відверто побоюватися. Особливо чоловіки наших працівниць.

Вони частенько забігали в контору зі своїми чадами і, тицяючи ними просто в обличчя Тетяні, благали:

— Оцей ще не всі погані оцінки в школі зібрав, а оця недавно розмалювала салон машини маркером! Благаємо вас, не множте наше щастя!

Тетяна Віталіївна щиро обіцяла бути обережною.

А потім, бува, випадково наступала комусь на ногу біля кавоварки, або ж через треті руки передавала папку з документами, яку перед тим довго тримала, — і все, сімейні клани знову поповнювалися новими спадкоємцями.

З сусідніх областей до нас потягнулися нові клієнти. Представники компаній та менеджери — суціль жінки. Вони приїжджали з різними запитами: хтось фурами скуповував сантехніку, інші замовляли котли чи плитку.

Жінки, які роками не могли дочекатися омріяного дива, вкладали шалені гроші своїх фірм у наші товари, аби тільки фінальні підписи ставила Тетяна Віталіївна у своєму кабінеті.

Добре це чи погано — не нам судити.

Кожен рятується тією надією, в яку вірить. Одне можна сказати напевно: товар наша фірма продавала якісний, усі гарантійні питання вирішувалися швидко, а все «інше» йшло просто неймовірним бонусом.

До речі, колеги часто «абсолютно випадково» забували в кабінеті заступниці свої гаманці та банківські картки, але, на превеликий жаль, гроші так само стрімко не розмножувалися.

Так тривало майже два роки, аж поки з декрету не вийшла колишня керівниця Олена Василівна.

Із новенькою вона спілкувалася виключно на відстані, щоб, не дай Боже, не напроситися на ще одну відпустку по догляду за малюком.

Директор, як добра душа, пообіцяв прилаштувати Тетяну Віталіївну до свого кума — директора місцевої птахофабрики. У них там якраз кури чомусь перестали нестися.

Через три дні після звільнення Тетяни хтось помітив, що вона забула на столі свою портативну зарядку до телефону. Колишня заступниця якраз відлежувалася вдома із застудою, а за пристроєм повертатися навідріз відмовилася — сказала, що краще вже купить нову.

Шеф вирішив поєднати корисне з приємним і відправив у лігво до цього «репродуктивного талісмана» нещасну сіру мишку — молоденьку секретарку Оксанку, яка вічно плутала документи й дратувала начальство своєю повільністю.

Оксанка зідзвонилася з колишньою заступницею, домовилася на конкретну годину, але, як завжди, добряче запізнилася.

Тиснучи на кнопку дверного дзвінка, дівчина подумки готувалася, що зараз її знесе хвилею з дитячого крику, іграшок і розкиданих речей, від яких луснуть барабанні перетинки. Але все було інакше.

У затишній квартирі панувала ідеальна тиша. Тетяна Віталіївна була сама, чоловік на роботі, а з дитячих речей — лише пара малюнків на холодильнику, та й ті, як з’ясувалося, намалювали племінники.

— У нас немає дітей, — тихо мовила Тетяна Віталіївна, коли Оксанка, роззираючись по порожній вітальні, обережно запитала про школу та садочок. Вона налила гості запашного чаю і гірко, по-жіночому всміхнулася.

— Розумію ваше здивування, але, бачите, я не можу їм…

Вона затнулася на півслові й замовкла. У повітрі зависла важка, тякуча тиша.

— А як же… ваш дар? — майже пошепки запитала дівчина.

— Кілька років тому я їздила до одного старого мудрого мольфара, що живе в Карпатах. Він сказав, що не зможе зарадити моєму горю. Але потім пояснив, що це й не горе зовсім.

Що завдяки своїй внутрішній силі я здатна допомагати іншим. Треба лише перестати картати себе за те, на що ти не можеш вплинути. І я перестала. Відтоді всі люди навколо — це одна моя велика родина, — Тетяна лагідно всміхнулася.

— А мені… ви допоможете? — Оксанка подалася вперед, з відчайдушною надією зазираючи жінці в очі.

— Я ж так добре розумію все, про що ви щойно розповіли. У мене точнісінько така ж біда. Навіть чоловік уже зневірився і не хоче чекати, поки в нас з’явиться дитинка. І я так само в усіх цих невдачах звинувачую лише себе…

— А ти спробуй для початку навчитися жити й думати інакше, — обережно перебила її Тетяна.

— Ти ж нікому нічого не винна, дівчинко. Знаєш, це не вирок, як багатьом здається. А якщо не вийде — приходь, допоможу, звісно, якщо зможу.

— Дякую вам, я дуже постараюся, — Оксанка підвелася, так і не доторкнувшись до чаю, і поспішила до виходу.
Вже на порозі вона раптом зойкнула:

— Ой, лишенько! Я ж вам зарядку забула віддати!

Вона витягла з сумки пристрій і простягнула господині. Тетяна квапливо перехопила річ, і їхні пальці на мить зустрілися.

Тієї ж секунди все ніби змінилося. Якесь незвідане, м’яке тепло хвилею розлилося по тілу Тетяни.

Усередині щось стрепенулося, і їй раптом до нестями захотілося подзвонити чоловікові й попросити його сьогодні прийти з роботи раніше.

— Дякую тобі, — тремтячим голосом сказала Тетяна Віталіївна, і на її очі несподівано навернулися сльози.

— Та нема за що, мені ж неважко було до вас забігти, — зніяковіла секретарка, дивлячись на заплакану жінку. — І вибачте, що прийшла пізніше, ніж ми домовлялися.

— Нічого… Я така рада, що дочекалася тебе.

***

Життя — дивовижна річ: часом воно забирає в нас те, чого ми прагнемо найбільше, аби навчити ділитися безмежним теплом із цілим світом. Але найсвітліші дива трапляються саме тоді, коли ми відпускаємо внутрішній біль і дозволяємо собі просто жити, не чекаючи нагороди.

А як ви вважаєте, чи справді щире бажання допомогти іншим здатне зрештою зцілити нашу власну долю?