Привіз, мовляв, Васько якусь дівку з нарощеними пазурами і губами, як у качки. Сидить та панянка і вимагає, щоб її поїли й годували. І не чим-небудь, а міськими харчами! Сказала, що пирогів не їсть, а тільки «пітцу» якусь, і щоб «ролі» їй замовили. А верещить так, що в баби аж голова розболілася

— Ритко, ти чула? Твій Васько з міста молоду жінку привіз! Таку кралю, зовсім дівча!

Обличчя Маргарити спалахнуло, наче до нього приклали гарячу праску. Кров бухнула в голову, виставляючи на поталу всьому сільмагу її пекучу образу на чоловіка, який пів року тому зібрав лахи й чкурнув із дому.

— Чула, — спокійно відрізала вона, ковзнувши поглядом по черзі. В усіх цікавих бабів у магазині вуха миттю стали як локатори: витягнулися, ловлячи кожен шурхіт. — Удалому козаку й дівка молода треба. Тож я за нього тільки рада.

Що там ті жінки в калошах та квітчастих хустках — їм за статусом годиться в чужій біді порпатися, щоб своє сіре життя якось розважити.

Але ж і Дмитро Андрійович, інженер із тракторної бригади, який випадково стояв у черзі, теж витріщився на неї, як на дивовижу.

Аж слину пустив, роздивляючись молоду, вродливу жінку, що раптом опинилася в статусі солом’яної вдови. Мабуть, уже й губу розкачав на прихильність самотньої молодиці.

Але Рита не здригнулася.

Наказала своєму зрадливому тілу стерти з обличчя будь-які ознаки болю через того покидька Васька, розправила плечі, випнула високі груди і з презирством глянула на лисуватого, віддихуватого інженера.

Той аж знітився, а Рита зціпила зуби так, щоб із горла не вирвався крик відчаю. Чомусь найбільше заболів саме цей погляд літнього чоловіка. Не шепіт черги, не новина про молоду пасію ще не розлученого з нею чоловіка, а саме цей масний, оцінюючий погляд. Наче на базарі товар придивляється.

І не соромно йому так безсовісно витріщатися? У самого ж син — Ритин одноліток. З тим Іллею вони в дитинстві в одній річці хлюпалися, потім на танці бігали. Навіть цілувалися невміло в десятому класі — так, тикалися губами в темряві, а потім засоромилися і почали одне одного обминати. А шкода… Ілля їй дуже подобався.

Вона довго тоді сохла за ним, а за Васька вискочила зпересердя — щоб той, бачте, зрозумів, кого втратив. Та Ілля не дуже й убивався: поїхав, вивчився, влаштувався аж у столиці.

Кажуть, на гарній посаді, ледь не начальник.

Живе собі, в вус не дме. Коли зрідка приїжджає в село, при зустрічі червоніє, ніяковіє і намагається швидше втекти. Видно, некомфортно йому зі звичайною сільською бабою розмовляти.

Занурена в ці думки, Маргарита з кам’яним обличчям відстояла чергу, купила все за списком і вийшла з магазину, гордо задерши підборіддя.

Йшла вулицею, як королева: спина рівна, в одній руці — важкезна торба з двома кілограмами гречки, хлібом, цукром, мерзлим минтаєм, пряниками для дітей та чаєм.

Навіть з руки на руку не переклала, бо не відчувала, як ручки сумки врізаються в долоню. Біль у грудях палив так, що все інше відійшло навіть не на другий, а на тисячний план.

До дідька лисого і той фізичний біль, і ті проблеми, що їх накоїв Васько!

— Маргарито, можна вас на пару слів?

Це її на своїй «Ниві» наздогнав усе той же інженер із масними очима. Має ж нахабство чіплятися посеред вулиці, на очах у всього села!

Рита навіть не озирнулася. Так само легко несучи торбу, вона пірнула в провулок і манівцями подалася додому.

Вирішила: якщо цей Дмитро Андрійович і далі буде нахабніти, вона піде до нього додому і влаштує його родині таке «веселе життя», що й іншим мужикам зашпори зайдуть.

Такий скандал вчинить, що ніхто більше в її бік глянути не посміє. Вона зможе захистити себе і дітей, якщо більше нікому.

Пів року тому Василь, батько двох дітей і законний чоловік своєї дружини, раптом збрикнув і поїхав шукати щастя в місто.

— Нудить мене з тобою, Ритко, — кинув він їй на прощання. — Якось ти обабилася швидко. Стала як Мотря Філімонова. Така ж слониха здоровенна, тільки хобота нема. Не жінка, а тварина якась неприваблива.

Поки ошелешена дружина кліпала очима, Василь покидав у сумку пару сорочок і вийшов за двері. Діти гралися за хатою і навіть не бачили, як батько пішов у світ за очі, покинувши їх напризволяще.

Маргарита тоді найперше кинулася до дзеркала. Те, що чоловік її покинув, до свідомості ще не дійшло, а от слова про зовнішність вдарили під дих.

З потьмянілого дзеркала старих дверцят шафи на неї дивилася молода, дуже вродлива жінка. Ніяка не Мотря і не слониха.

Так, вона вже не та тонка-двінка дівчинка, якою була десять років тому, але ж зайвої ваги — зовсім трохи. Даремно Васько базікає. Порівнювати її з тіткою Мотрею, яка ширша за свою руду корову, — це взагалі сміх.

Коли та Мотря заходить у річку скупатися, вода з берегів виходить і городи топить. Того й просять її купатися нижче за течією від села — так безпечніше.

Вигадає ж таке…

— Ой, Ваську-Ваську…

Вона тоді вискочила босоніж на вулицю, але спіймала лише хмару пилюки від автобуса, який повіз її чоловіка в краще життя.

Покинута, як непотрібна річ, просто тому, що Василеві набридло і захотілося нових, яскравіших цяцьок.

Так Маргарита стала солом’яною вдовою. Ніби чоловік і є, а ніби й нема. Не розлучалися, не сварилися. Аліментів не платить, про сім’ю не згадує.

За ці пів року вона натерпілася всього: і насмішок, і неприємних поглядів. Навіть руки дехто намагався розпускати — мовляв, сама ж живе, значить, можна.

Доводилося відбиватися тим, що під руку трапиться. Кілька таких «ходоків» світили підбитим оком.

А жінки ревнували й намагалися вколоти словом, та так, щоб побільше солі на рану сипонути, щоб сльози бризнули і кров із серця пішла.

А вчора прибігла свекруха. Вирячила очі і давай сварити невістку, що та не втримала чоловіка, наробила біди, дурепа така! Привіз, мовляв, Васько якусь дівку з нарощеними пазурами і губами, як у качки.

Сидить та панянка і вимагає, щоб її поїли й годували. І не чим-небудь, а міськими харчами!

Сказала, що пирогів не їсть, а тільки «пітцу» якусь, і щоб «ролі» їй замовили. А верещить так, що в баби аж голова розболілася. На місці Ритки, казала свекруха, вона б пішла, відлупцювала ту дівку і вигнала з хати, а не в подушку рюмсала!

— Щоб вигнати ту нахабу, не обов’язково бути на моєму місці, — Маргарита не збиралася вестися на хитрощі хитрої свекрухи, якій просто не сподобалася нова пасія сина. — Беріть лопату і лупіть її по м’якому місцю! Гляди, і втече ваша міська краля!

— Так Васько ж на мене образиться! — щиро здивувалася свекруха. — Мені не можна з ними сваритися!

— А на мене, значить, не образяться ваші дорогі гості?!

У Рити в голові аж закипіло. Хотілося й справді взяти совкову лопату, піти до свекрухи і відлупцювати всіх підряд. Помститися за всі приниження, врізати з усієї сили тому поганому чоловікові і тій безсовісній дівці.

Заодно можна було б і свекрусі всипати, щоб не каламутила воду.

Але! Ганьбитися Маргарита не стане. Виганяти якихось наречених, повертати блудного чоловіка — це не в її правилах. Пішов — і хай іде!

Вона своє життя влаштує і без нього. А в селі попліткують, кісточки їй перемиють і, може, врешті відчепляться зі своєю непотрібною жалістю. Знайдуть іншу жертву.

Та навіть у такої сильної жінки є межа терпіння. Вчора свекруха дістала, сьогодні в магазині кістки перемили, ще й цей лисий інженер причепився.

Рита не витримала. Добігла до хати, кинула сумку з продуктами в куток, зірвала з вішака шарф, запхнула його до рота, щоб не кричати, і завила, як поранена вовчиця.

Добре, що дітей до себе забрали її батьки. Вони підтримували доньку як могли, але чим тут зарадиш? Кликали жити до себе, та Рита розуміла, що вп’ятьох у їхній хаті буде тісно.

Тож і не поспішала виїжджати з будинку, який купував ще покійний свекор. Поки не виганяють.

Але свекруха, ображена тим, що Рита не пішла виганяти міську дівку, йдучи, кинула, що час би вже звільнити приміщення. Чого, мовляв, жити там, якщо не збирається з Васьком миритися? Чужі ж люди тепер.

Не вистачало інших бід, тепер ще й це. Хоч в ополонку з головою кидайся, і дітей з собою бери, щоб сиротами не лишилися.

— Маргарито! Ти де там ховаєшся? Ану, виходь!

У шибку стукала дружина того самого інженера, Дмитра Андрійовича. Хустка збилася набік, очі як ґудзики, дихає важко.

«Ну все, донесли баби, що чоловік витріщався і слідом їхав. Прийшла розбиратися, дурна стара. Ні щоб своєму бовдуру всипати, щоб не зиркав на чужих жінок. Тепер селу потіха буде: збіжаться дивитися, як через лисого старого дві баби чуби скубуть».

Рита взяла в руку важкенький згорток із мерзлим минтаєм, витерла сльози і вийшла на ґанок, готова зустріти ревнивицю.

Але дружина інженера просто сиділа на східцях, обмахуючись газеткою, і явно не збиралася нападати.

Рита сховала рибу за спину і завмерла, не розуміючи, що відбувається. Оборонні дії скасовуються?

— Сідай-но поруч, Рито, послухай, що я тобі скажу, — жінка поклала газетку і поплескала по місцю біля себе. — Діло до тебе маю.

Рита розгублено сіла. Від жінки не йшло жодної загрози, мерзлий минтай можна було сміливо відкладати.

— Тут днями твоя свекруха язиком плескала, що вижене вас із хати, раз ви з Васьком розійшлися, — жінка тепло погладила Риту по спині, і від того тепла в неї знову покотилися сльози.

— Ми з Дмитром Андрійовичем переживаємо за вас. Куди ж ти з двома дітками підеш? Подзвонили ми нашому Іллі, порадилися. А він одразу й каже: хай їде до мене, я з роботою допоможу, кімнату в гуртожитку виб’ю. А там розберетеся. Видно, не забув він, як за тобою сох колись. Тільки твоє ім’я почув — аж голос потеплішав.

— У мене ж двоє дітей… — чомусь почервоніла Рита. — А він хлопець нежонатий.

— Отож-бо й воно! — зітхнула літня жінка.

— Так і лишиться нежонатим, якщо вас одне до одного не підштовхнути. Ти не думай, що ми з дідом такі добрі й про тебе піклуємося. Ми про свого сина дбаємо. Чоловік мій сьогодні за тобою їхав, поговорити хотів, а ти прудка виявилася — городами втекла. От мені й довелося йти.

Вона розсміялася і міцно обійняла Риту:

— Нема чого думати! Ввечері Дмитро відвезе тебе на вокзал, а вранці вже будеш у місті. Збирай речі!

Дітей Рита поки залишила батькам, спакувала найнеобхідніше на перший час і востаннє обвела поглядом хату, з якої йшла назавжди.

У грудях боліло, але вона згадала, як легко Васько пішов у нове життя, — і стріпнула головою. Нічого їй убиватися!

Відразу стало легше. Захотілося жити, радіти, а може, й кохати! А чом би й ні? Життя ж на цьому не закінчується. Чоловік своє «щастя мальоване» знайшов, час і їй свою долю в місті шукати.

***

— Дядьку, час гроші платити, — нудьгуюча губаста дівуля пиляла нігті на дивані, безсоромно розкинувши ноги так, що навіть Васькові доводилося відводити очі.

А мати його взагалі сплюнула і пішла на город, щоб тільки не бачити цю нахабну мармизу, яка зранку вимагала якусь каву і круасани. Остогидла так, що гірше гіркої редьки!

— Ти ще за вчора не розрахувався, — дівка потягнулася, закинула ногу на ногу, виставляючи з-під коротеньких шортів круглі сідниці. — Гони бабки, або я їду.

— Почекай трохи, я позичу в когось… — Васько гарячково міркував, у кого перехопити двадцять тисяч. Свої гроші кінчилися, мати похоронні віддати відмовилася, лишився тільки дріб’язок на хліб. — Завтра обов’язково заплачу!

— Ні, так діло не піде, — розмальована в три шари дівуля зіскочила з дивана і почала збирати речі.

— Ми з тобою як домовлялися? Даєш гроші зранку — я цілий день зображаю твою молоду дружину. Нема грошей — нема дружини. Це суворий закон природи, дядя. Ти ж дорослий, маєш розуміти.

Чекати, поки Вася знайде гроші, «дружина» не стала.

Сіла на автобус і поїхала в місто, пропивати зароблене. Грошей з цього селюка злупила нормально — і то лише за те, що погодилася приїхати і покрутитися поруч.

Добре, хоч спати з ним не довелося, бо ж старий такий, гидкий. Йому ж уже тридцять п’ять! Він, мабуть, ще мамонтів бачив.

— Ну і скатертиною дорога! — зраділа мати, побачивши, як поїхала пожирачка чипсів. Після неї ще тиждень хату вимивати доведеться.

— Іди до Ритки, порадуй її, що прогнав ту негідницю! Скажи, що назавжди повернувся. Тяжко ж їй, мабуть, одній.

Мати все бубоніла, а Вася і сам розумів: доведеться йти до дружини на поклін.

Пояснювати, що помилився. З ким не буває?

Вирішив іти ввечері, щоб ніхто не бачив. Посидить із жінкою, поговорить, дітей на коліна посадить. Скаже, що скучив.

Гляди, Ритка й розтане, до ліжка покличе, а там усе й налагодиться.

З містом у нього якось не зрослося. Жив на орендованій квартирі, сам прав, сам готував. Грошей трохи накопичив, та й ті спустив на цю розмальовану дурепу.

Хотів просто перед усім селом похизуватися, який він молодець: з вісімнадцятилітньою міською кралею сплутався, в люди вибився!

Та не вийшло…