Лікар постукував ручкою об стіл і співчутливо дивився на Наталю.
— Ви відчули симптоматику ще півроку тому, чому не звернулися тоді?
— Розумієте, лікарю, у мене роботи багато, своя оптова база і…
Вона не встигла договорити, Єгор Степанович ЇЇ перебив:
— Роботи багато, оптова база.. а спадкоємці у вас є?
— Чоловік… А що?
— Чоловік це добре, буде кому передати справи..
— Що ви таке говорите?
— То я кажу. Ви не перша, хто приходить тоді, коли час буває втрачено. І у всіх одні відмовки: робота, контракти, бізнес, дітей багато… Зрозумійте, здоров’я ні за які гроші не купиш. – Лікар був сердитий-це шоста пацієнтка за сьогодні яка затягнула і прийшла коли вже дзвін не дзвонив, а голосно бив.
— І що ж робити?- розгублено запитала Наталя.
— Час, на щастя, є. Давайте поки не будемо робити операцію, почнемо з хімії…
Ще з півгодини обговоривши з лікарем все лікування, вона вийшла в пригнічених почуттях. Вона чула про підступні болячки, але щоб це сталося з нею… У неї опускалися руки. А раптом не вийде і тоді вона піде з життя в розквіті років? Боже, їй всього 28, у неї з чоловіком навіть дітей ще немає, хоча вони були три роки одружені.
З того дня вона щільно займалася здоров’ям, але при цьому впала в зневіру і печаль, багато плакала, і ніякі психологи не допомагали. Лікування тільки припиняло розвиток болячки, але не зменшувало її. Одного разу психолог викликала її чоловіка Валерія і твердо вимовила:
— Якщо ваша дружина не візьме себе в руки, все закінчиться плачевно. Чули про ефект плацебо?
— Ну так..- невпевнено вимовив він, не розуміючи при чому тут ефект плацебо.
— Це коли люди вірили в пустушку і вона їм допомагала. Розумієте, наш мозок унікальний, він може налаштувати організм людини таким чином, що він сам почне вражати згубні клітини. Загалом, довго пояснювати, але вашій дружині потрібно хобі, захоплення, їй потрібна мета в житті. Розумієте, часто люди виліковуються тільки з тієї причини, що вони не встигли виконати якусь важливу для себе справу.
— Але що ви пропонуєте?
— Подумайте, щоб могло струсити вашу дружину, поміркуйте…
Валера йшов додому і думав над словами психолога. От якби у них була дитина.. Тоді його дружина змогла б зосередитися на ньому, знаючи її відповідальність, вона б зі шкіри геть лізла щоб не осиротити дитя.
Тут у нього задзвонив телефон, він витягнув його з кишені і насупився – номер був незнайомим.
— Алло, можна почути Валерія Андрійовича?
— Я слухаю вас.
— Це Григорій Миколайович Микитенко , я власник мережі супермаркетів “Веселка”, я відкрив нову точку в районі ринку і мені радили звернутися до вас з приводу поставки овочів.
Порекомендували вас як надійного і сумлінного постачальника. Мені здається, це було б вигідною співпрацею, так як мені не доведеться витрачати гроші на доставку товару з іншого міста, і вам зайвий покупець не завадить. Коли б ми могли обговорити це питання?
— Думаю, завтра опівдні. Приїжджайте на базу, я буду у себе в кабінеті.
— Тоді до зустрічі. – Співрозмовник відключився.
Валера прибрав телефон в кишеню і тут йому в голову прийшла думка. А що якщо дружині доручити займатися цим договором? Зрештою це їхній спільний бізнес, а вона за останні три місяці взагалі від справ відійшла. Так хоч трохи здригнеться, згадає, що крім лікарняних стін є ще й кабінет робочий.
— Може ти сам укладеш з ними цей договір? Ти ж з ними спілкуєшся? Мені якось зовсім не хочеться. Подивися на мене, на кого я стала схожа… – Наталка намагалася ухилитися.
— Ти добре виглядаєш, правда. Наталко, мені завтра треба буде виїхати у важливій справі, я зовсім забув. Мені з
“Меркурієм ” договір переписати треба. Ти поїдеш і крапка!
Вранці він скинув Григорію Миколайовичу повідомлення, в якому попередив, що на зустрічі буде його дружина, другий власник бази.
Він і насправді поїхав переписувати договір з “Меркурієм”, хоча він міг би і почекати.
Увечері його зустріла задоволена дружина. Вона була при повному параді, настрій її було на висоті.
— Ти уявляєш, я не тільки договір на поставку овочів уклала з ним, але ще і домовилася про поставку круп і напоїв!
— Ти моя розумниця! Ось бачиш, не дарма я умовив тебе на цю зустріч.
— Ти знаєш, Григорій Миколайович виявився досить приємним чоловіком, він подарував мені карту знижкову в свій супермаркет.
— І навіщо вона нам?
— Ну як навіщо? Щоб купити там те, чого немає у нас на базі. Слухай, а давай завтра сходимо. Ти пам’ятаєш, що післязавтра у нас річниця весілля?
— А сьогодні у нас що, перше липня? Ой, як швидко час летить! – схаменувся Валерій, згадавши, що ще не купив дружині подарунок на річницю.
На наступний день подружжя прийшли в супермаркет і пройшли в молочний відділ. Так, не дарма Григорій Миколайович сам вибирає постачальників – молочка була суцільно від місцевих фермерів хорошої якості. Наталка пройшла до відділу з йогуртами і стала вибирати, мигцем відзначивши дівчинку років семи, що стояла біля молока, а в руках у неї пищало кошеня. Вона здивувалася, начебто табличка на вході була що з тваринами не можна. Але потім переключила свою увагу на йогурт, яка її справа?
Потім вона рушила далі вздовж холодильника і раптом почула крики:
— А ну стій, маленька негідниця! Стій, кому кажу!
— Злодюжку, напевно, зловили, – посміхнувся Валера, а Наталя, виглянувши, побачила що охоронець тримає за капюшон ту саму дівчинку з кошеням.
Віддавши чоловікові кошик, вона підійшла до них і запитала:
— Вибачте, що відбувається?
— Ця маленька злодійка вкрала пакет молока.
— Дядечко, я Мурзику хотіла його налити. Він голодний.
— Ось і купила б, красти навіщо?
— У мене немає грошей, – розмазуючи сльози по брудних щоках, відповіла дівчинка. Наталя звернула увагу що дівчинка бідно одягнена, а куртку давно ніхто не прав.
— Відпустіть її, я оплачу це молоко.
Охоронець відпустив капюшон дівчинки, Наталя шепнула їй щоб вона почекала її на ґанку і попрямувала до чоловіка, який з цікавістю дивився на цю сцену.
Дівчинка, притиснувши кошеня і пакет молока, вийшла з магазину.
— Давай ми йому ще корм в пакетику візьмемо, – просто вимовив він і підійшов до стелажу з котячими ласощами. Наталя вдячно подивилася на чоловіка.
Пробивши товари на касі, вони вийшли на вулицю і побачили картину, яка змусила їх обох здригнутися – кошеня пило молоко з якоїсь брудної посудини, а дівчинка пила його прямо з пачки.
— Тітонько, дякую. – Схлипуючи, дивлячись на неї, сказала вона.
— Нема за що. Як тебе звати? – Наталка присіла поруч навпочіпки.
— Христина.
— Христино, Візьми ось ще корм для свого кошеняти.
— Він не мій. Він нічий. Бігає тут голодний, у нього, напевно, немає дому.
— Забери його з собою.
— Мати не дозволить. Вона коли п’є, завжди лається і б’ється. Скаже, що ще один голодний рот додому принесла. Ой, мені йти треба, а то вона знову лаятися почне. Мурзик, я завтра прийду, – звернулася вона до кошеняти і побігла в провулок.
— Даремно ви так, – охоронець вийшов на вулицю і посміхнувся, дивлячись на подружжя.
— Про що ви? – насупився Валерій.
— Її по хорошому треба поліції здати, а там нехай органи опіки ними займаються.
— Але вона ж ще маленька. Як ви можете? – влізла Наталя.
— Маленька, та спритна. Я, до того як тут супермаркет побудували, на ринку сторожем два роки відпрацював. Так ця дівчина тут все з лотків тягла. Це Ірки-пияки дочка. Мати не стежить за нею, ось та і краде. А тепер і в магазин унадилася бігати.
— Чому не заявили куди слід? По вулицях бігає маленька голодна дитина, а нікому немає діла?
— А вам що, більше всіх треба? – охоронець увійшов назад в магазин.
— Бідна дитина, нікому немає до неї діла..- Валера похитав головою. Йому стало шкода маленьку дівчинку. Не від хорошого життя вона краде.
Всю ніч він не спав і перевертався з боку на бік, а вранці прийшов знову в той магазин і запитав охоронця. Той був удома, але напарник дав його номер телефону. Здзвонившись з ним, він дізнався де живе Ірка-пияка і попрямував за адресою. Вона жила всього за квартал від ринку.
Піднімаючись на третій поверх старої п’ятиповерхівки, Валера затиснув ніс хусткою – смерділо кішками, недопалками і чимось смаженим. Двері потрібної квартири були старими і облізлими, дзвінок не працював і він постукав. Ніхто не вийшов. Тоді він ще кілька разів ударив кулаком по дверях, нарешті вона відкрилася і його погляду постало щось, що віддалено нагадує жінку – сплутане волосся, пухле обличчя і синець під оком. Вона була одягнена в брудний халат і стоптані тапочки. Напевно колись вона була красивою жінкою, але зараз її спосіб життя привів до того, що виглядає вона як постоялець вокзалу.
— Що треба?- дихнувши перегаром, запитала вона.
— Вибачте, ви Ірина?
— Ну я, а що?
— Ваша дочка Христина вдома?
— Немає її будинку. Якщо що і сперла, я платити ні за що не буду, немає у мене грошей. Все на дитину йде, аліментів не отримую. – Вона грюкнула дверима і Валерій усміхнувся. Ага, на дитину все йде.
Тут же він спустився вниз і, забивши в навігаторі адресу органів опіки, поїхав до них.
— Ми вживемо заходів, Валерію Андрійовичу, дякую за сигнал. – Жінка за столом записувала дані.
— Невже ніхто ще не скаржився?- дивувався він.
— Ні, вперше чуємо. Сьогодні ж поїдемо.
Валерій поїхав додому зі спокійною душею. Може і неправильно дитину матері позбавляти, але цю жінку матір’ю не назвеш. Що чекало б Христину далі?
На наступний день у них з дружиною була річниця весілля. Заїхавши в ювелірний магазин, він поїхав за квітами і шлях його лежав якраз повз будинок Ірини. Руки самі повернули кермо і він в’їхав у двір. Двері ніхто не відкривав, зате виглянула сусідка.
— На вигляд пристойна людина… Що вам тут знадобилося? Немає її.
— А не підкажете, де дівчинка?
— Христинка, чи що? Так вчора приїхали і забрали її. А Ірка з дружками як вчора умотала, так і немає досі. Ну і слава богу, хоч одну ніч в тиші проведемо.
— Часто вона п’є?
— Та не просихає! Дівчину всім будинком підгодовуємо. Як чоловік її кинув три роки тому, так і пішла баба в рознос. Вона і раніше випити любила, а зараз і зовсім тверезою її ніхто не бачить. Мужиків як рукавички змінює, дівка мотається з ранку до вечора не зрозуміло де. Вже й кодували ми її, і що тільки не робили – без толку.
— Чому ніхто в опіку не повідомив?
— А навіщо? Яка б вона не була, але мати все ж. У дитбудинку краще чи що?
Валерій здивувався цій логіці. Всім було байдуже на долю маленької дівчинки.
Тут він побачив як по сходах піднімається здоровий кошлатий кіт і мимоволі згадав він про кошеня, Мурзиком його, чи що, звали..
Під’їхавши до супермаркету, він бігав навколо і кликав:
— киць-киць… киць-киць…
— Кошеня чорно-біле шукаєш? – Валерій кивнув. – Та тут він бігав, – жінка, що прибирала урну, озирнулася. Он, у сміттєвого контейнера за двором подивися.
Він знайшов його там. Кошеня підбігло до чоловіка і потерлося об його ноги.
— Ну йди сюди, блохастий.
Взявши його в руки, він пішов до машини. Заїхав у ветеринарку, ті його оглянули – кіт здоровий, але не завадило б його відгодувати. Зробили пару уколів, обробили від бліх і Валера поїхав з ним додому.
— Ти чого так довго? – Наталка відкрила двері і здивовано подивилася на кошеня в руках у чоловіка.
— Ось.. У ветеринарку з ним їздив. Налий йому молока. Я ось корм ще купив.
Наталка похитала головою і посміхнулася.
— Це ж те саме кошеня, раптом дівчинка шукати його буде.
— Не буде, її вчора забрали до притулку. Зараз я тобі все розповім.
Вислухавши чоловіка, Наталя запитала:
— А ти впевнений, що все правильно зробив?
— Певен. Не можна дитину залишати у такої матері. Їй сім років, вона в цьому році повинна піти в школу, не впевнений, що Ірина про це пам’ятає.
— Давай відвідаємо Христину? Вона ж буде переживати за кошеня. Скажімо, що ми його забрали.
— Давай.
Відзначивши річницю весілля, на наступний день вони подзвонили в органи опіки і дізналися в який притулок відвезли дівчинку. Затарившись на базі цукерками і фруктами, вони поїхали за адресою.
На подив, дівчинка не була сумною, вона розповіла що вже подружилася з дітлахами.
— Уявляєте, тут стільки іграшок! І годують смачно.
Наталка готова була розридатися від жалю. Як потрібно було довести дитину до такого стану, що дитячий будинок раєм здасться?
Вони мовчки їхали додому і кожен думав про своє. Увійшовши в квартиру, Валера пройшов в кімнату і задумався.
— Ти думаєш про те ж, про що і я?- тихо запитала його Наталя.
— Якщо ти думаєш, що потрібно забрати дівчинку, то так. Але, на жаль, твоя хвороба…
— Валеро, я ось уже три дні думаю про Христину, а не про хворобу. Ну лікарі ж кажуть, що у мене є всі шанси, треба просто боротися!
Нарешті він почув важливі слова з її вуст. Про це говорив психолог – їй потрібен сенс!
***
— Ви біжите вперед потяга, – насупилася тітка в органах опіки. – Її мати ще не позбавлена батьківських прав. Ми тільки готуємо документи. І то суд може дати спершу обмеження..
— А якщо ми і сусіди виступимо свідками? Та й охоронець в магазині.. Так такі як вона не виправляються, рано чи пізно знову на криву доріжку встають!- Валера ледь стримувався.
— Це ви мені говорите? Я таких матусь побачила. Слухавши. Почніть збирати документи, а я займуся позбавленням. Дівчинка і правда славна, а ви, я бачу, порядні люди.
***
Через три місяці Ірину позбавили батьківських прав, Валерій зміг умовити охоронця, сусідів і ще кількох людей виступити свідками. Сама винуватиця засідання на суд прийшла з похмілля, що теж вплинуло на вердикт судді. Позбавлення!
Наталя збирала документи, але проблема стояла лише в меддовідці. Але і тут її лікарі здивували- йде прогрес в лікуванні, відзначається позитивна динаміка, ремісія.
— Послухайте, такими темпами ми будемо бачитися з вами раз на рік на профогляді,- посміхнувся лікар.- Давайте ще одну хімію і все! Треба ж!
На початку листопада вона зробила останню терапію, а в кінці грудня їй видали заключення , за яким вона змогла претендувати на удочеріння.
— Валера, це просто якесь диво! Я навіть не вірю. Невже я вилікувалася?
— Я завжди в тебе вірив. А ти змогла в себе повірити тільки тоді, коли зрозуміла, що від тебе залежить життя маленької дитини.
У Новий рік Валерій і Наталя привезли подарунки в дитячий будинок в який перевели після суду Христину.
А на свято, Наталя загадала бажання, щоб в її будинку зазвучав дитячий сміх. Вона не знала про те, що в цю ж новорічну ніч, сидячи біля вікна, маленька семирічна Христина загадала, щоб у тітки Наталі і дядька Валери вийшло її забрати до себе. За кілька місяців вона прив’язалася до них.
Але були свята, хоч подружжя і тримали всі документи на руках, але дівчинку їм могли віддати тільки в середині січня.
А 24 числа Валера приїхав в дитячий будинок знову з подарунками і попросив завідуючу віддати їм дитину на святкові дні, щоб звикала.
— Я думаю, кілька днів ролі не зіграють. І нічого страшного я в цьому не бачу. Забирайте, але другого числа до вечора привезіть.
***
Христина сиділа за столом, а поруч терся вже підріс і вгодований Мурзик.
— А що це таке – Різдво?
— Це як і Новий рік. У цей день теж збуваються наші найзаповітніші бажання, – відповіла їй Наталя. – У цей день теж трапляються чудеса.
— А моє різдвяне бажання збулося, – посміхнулася дівчинка.
— І наше теж, – хором відповіло подружжя.
ЕПІЛОГ
Після свят Наталя і Валерій забрали дівчинку, удочеривши її і давши своє прізвище. Валера спершу боявся що мати почне її шукати, не випускав з виду ту жінку. Але Ірині не було діла до дочки, вона все сильніше занурювалася в “синю яму”. Через два роки її не стало.
Дівчинка незабаром перестала про неї згадувати, тому що в новій родині їй було дуже добре. А коли у неї з’явився маленький братик, вона стала самою турботливою і уважною сестричкою.
Я вітаю вас всіх з Різдвом Христовим і бажаю вам від щирого серця щоб і Ваші бажання збулися, щоб всі змогли повірити в диво і змогли зрозуміти, що щастя поруч, досить просто озирнутися навколо!
