Олександра була щаслива, що зустріла чоловіка, який мав таку ж позицію, як і вона. Річ у тім, що Саша зовсім не хотіла дітей. Зовсім.
Коли в юності вона про це комусь говорила, всі лише кепкували з неї. Мовляв, виростеш, зустрінеш достойну людину, і захочеш дитину. Діти — це ж квіти життя. Саша не сперечалася. Дорослих усе одно не пересперечаєш, вони ж завжди впевнені, що у всьому праві. Але вона знала, що не передумає.
Коли Саші було дванадцять років, у неї зʼявилася сестричка. І Саша спочатку була дуже щаслива. Маленька, кумедна сестричка її тішила. Їй подобалося, як вона пахне, подобалося тримати її на руках, і дуже забавляло, коли вона уві сні хмурилася чи посміхалася. Але потім сестричка стала рости.
А ось мама серйозно захворіла. Батько працював практично без вихідних, щоб грошей вистачало на ліки й утримання родини. А мамі було важко доглядати за малою.
І на Сашу звалилися всі обов’язки. Ні, мама не змушувала, але Саша й сама бачила, що їй дуже важко. Саші довелося покинути всі гуртки, зі школи вона одразу мчала додому. Вечорами допомагав тато, але й він був страшенно втомленим. А якось раз Саша підслухала розмову батьків, з якої зрозуміла, що хвороба могла розвинутися через те, що мама вже була не в молодому віці для такого стресу організму.
І Саша вперше поглянула на свою сестру не з любов’ю, а з образою. Через її появу мама захворіла. Через неї батькові доводиться постійно пропадати на роботі. І через неї Саша забула, що означає бути підлітком.
Коли сестрі виповнилося три роки, мами не стало. І Саші й так було складно, так ще й сестричка постійно плакала і кликала маму. І ось тоді Саша твердо вирішила, що в неї дітей не буде. Нехай їх не буде зовсім, ніж прирікати їх на такі муки, якщо раптом з нею щось трапиться.
Та й, як вважала Саша, роль матері вона виконала сповна. Адже вона дбала про свою сестру, хоч і не могла перестати думати про те, що її поява на світ стала причиною смерті мами.
Коли Саша закінчила університет, стала дорослою і самостійною, та й сестра вже підросла, вона з’їхала з батьківського дому. Саша відвідувала тата й сестричку, але робила це нечасто. Їй було важко там перебувати, адже, незважаючи на те, скільки часу минуло після того як не стало мами, все їй у цьому домі нагадувало про неї.
Коли дівчина влаштувалася на роботу, вона познайомилася з дуже приємним чоловіком. На першому ж побаченні вона йому сказала, що не хоче дітей. І це її остаточне рішення. Але Матвій лише посміхнувся, сказавши, що дотримується тих же поглядів.
Він дітей не любить, і не хоче змінювати своє життя через них. Стосунки Матвія і Саші розвивалися стрімко. Через пів року чоловік уже зробив Саші пропозицію, і вона, подумавши, погодилася. Їм же добре разом, то чому б і ні.
Звісно, що на весіллі багато хто бажав їм дітей, притому навіть ті, хто знав про їхнє небажання заводити дитину. Звучало, як знущання. Але Саша терпіла.
Вона за свої роки звикла до того, що людям, часом, байдуже на твою думку і бажання. Вони живуть стереотипами й намагаються нав’язати свій спосіб життя іншим.
Звісно, коли і через пару років у Саші й Матвія не з’явилося малюка, посипалися з боку рідні вмовляння й претензії. Але Саша чітко відстоювала свою позицію. Казала, щоб всі ці навчені досвідом люди не лізли не в свою справу, і вони з чоловіком самі розберуться, чи потрібна їм дитина.
Лише батько не діставав Сашу питаннями про онуків. Напевно, він розумів причину, через яку його донька не хоче своїх дітей. І нехай зараз стосунки між сестрами були хорошими, він все одно пам’ятав, як було важко Саші. Вона і сама була ще підлітком, коли мами не стало, так доводилося і сестру виховувати.
Саша і Матвій жили добре, на заздрість усім тим, хто говорив, що без дітей сім’ї бути не може. Вони домоглися успіхів на роботі, багато подорожували, купили в іпотеку простору квартиру. І їм було добре вдвох. Багато хто вважав, що Саша перебіситься.
Що настане в її житті той етап, коли вона зрозуміє, що сім’ю треба збільшувати. Але він не наставав. Як і раніше, і Саша, і Матвій не хотіли спадкоємців. І вважали, що так і буде завжди.
Але є чудова фраза: «Хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани». Ось так і доля звалила на плечі молодих випробування.
Ще в дитинстві Саша подружилася з дівчинкою Валею, що жила по сусідству. І коли пішла з життя мама, ця подруга дуже допомагала Саші. І гуляти ходила з нею і молодшою сестрою, і вислуховувала її. Бувало, що навіть по дому допомагала щось робити, коли Саша не встигала.
Звісно, таку дружбу потрібно цінувати. Ось Саша і цінувала. І пронесла цю дружбу крізь роки.
На відміну від своєї подруги, Валя любила дітей. І завжди їх хотіла. Вона вийшла заміж відразу після Саші, а через рік дала життя чудовому хлопчикові Славкові.
Валя хотіла, щоб Саша була його хрещеною, але та відмовилася. Сказала чесно, що це буде неправильно по відношенню до малюка, адже вона ніколи не стане йому турботливою другою мамою. І Валя зрозуміла і прийняла це, як і приймала позицію Саші щодо дітей.
Тому, хрещеною у Слави стала колега Валі, а Саша все ж іноді їх відвідувала. Дарувала хлопчикові подарунки, навіть якось сиділа з ним, коли Валі потрібно було терміново в лікарню. Але якоїсь особливої симпатії до дитини не відчувала, втім, як і до будь-якого іншого малюка.
А тут сталося страшне: Валя та її чоловік загинули в автотрощі. Слава вижив, він був пристебнутий у дитячому кріслі і, на подив, на ньому не було практично жодної подряпини. Це була величезна втрата для Саші. Вона дуже довго не могла прийти до тями. Але після похорону на неї чекало ще одне потрясіння: Славу збиралися віддати в дитбудинок.
У Валі з родичів була тільки мати, яка любила зловживати міцними напоями. І зрозуміло, що їй би дитину не віддали. У чоловіка подруги взагалі не було родичів, з’ясувалося, що він сам із дитбудинку. І за трагічним збігом обставин, і його син мав опинитися там.
Хрещена Слави зникла з обрію, заявивши, що не збирається забирати дитину. Мовляв, одна справа — відвідувати й дарувати подарунки, інша — виховувати чужого сина.
Саша згадувала, як багато всього зробила для неї Валя. Вона знала, що завжди могла розраховувати на подругу, і та ніколи б її не покинула. І Саша також розуміла, що якщо і є щось на тому світі, то Валі зараз болісно спостерігати, як її трирічний синочок залишився зовсім один.
Так, Саша все також не хотіла дітей. Вона і до Слави якоїсь любові не відчувала. Але він був сином близької для неї людини, частинкою самої Валі. Та й хоч як Саша ставилася до дітей, такої долі вона нікому не бажала. Вона ж і сама залишилася без мами, але в неї був свій дім, батько, сестра. А у бідного Славика нікого.
І тоді вона сказала Матвію, що хоче оформити опікунство над Славою, забрати його. Чоловік був проти.
— Ми ж все вирішили. Ніяких дітей! Вони нам тільки заважатимуть!
— Я розумію, — спокійно відповіла Саша, — і я все також не хочу дітей. Але це син подруги, який залишився сиротою. Я просто не зможу спокійно спати, знаючи, що він у дитячому будинку.
— А що ти йому даси? — запитав Матвій. — Ти ж його ніколи не полюбиш! Ще й злитися на нього будеш, що він твої плани на життя зіпсував.
— Не буду, — впевнено промовила Саша. — Це ж тільки моє рішення. Так, можливо, я ніколи його не полюблю, як любила Валя. Але я зможу дати йому дім, зможу про нього дбати й виростити його нормальною людиною. Моя подруга заслужила цього.
Вони посварилися. Матвій був категорично проти. Якби Саша раптом передумала і захотіла б народити свою дитину, він би змирився. Але брати чужого він був не дуже охочий.
— Вибирай: або ти зі мною, або з ним, — у підсумку сказав Матвій. — Я на таке підписуватися не стану.
І Саша вибрала. Вибрала маленького хлопчика, який, побачивши її, міцно обійняв. Він був наляканий і був дуже радий побачити того, кого хоч трохи знав. І у Саші в той момент в душі щось затремтіло. Вона зрозуміла, що прийняла правильне рішення. І що душа її подруги буде спокійна.
Так, можливо, вона і не полюбить Славу, як власного сина. Але якщо так вже склалися обставини, вона зробить все, щоб дитина росла в любові та турботі, навіть якщо їй доведеться в цю любов грати.
***
Цією дивовижною історією поділилася одна з наших читачок. Ох, чого тільки у житті не буває, любі читачі.
Часом доля посилає нам найважчі випробування через людей, яких ми навіть не знаємо, а справжню перевірку на людяність проходять ті, хто нам найближчий. Хтозна, чи бувають у житті випадковості, чи все ж такі історії — це і є справжнє диво.
А ви вірите, що найглибші почуття іноді зароджуються в найскладніших обставинах?
