— А що? Ти навіть нічого не приготувала? Ні салатика, ні мʼяска? Навіть елементарно чаю не заварила? Ти ж у нас господиня, Оленко! Свекруха тут же вставила свої «п’ять копійок»: — Я, звісно, все розумію, але ми ж не чужі люди. У такий день можна було б і постаратися, порадувати близьких. Жінка має бути гостинною, навіть якщо не чекала

Я завжди, знаєте, з якоюсь тихою ненавистю чекала свій день народження. Не тому, що роки рахувала чи старості боялася — зовсім ні. Мене виснажувала сама оця примусова радість.

Очікування всіх навколо, що ти маєш обов’язково бути «душею компанії», накрити стіл так, щоб ніжки в нього підгиналися, і сяяти посмішкою, навіть якщо на душі коти шкребуть і хочеться забитися під ковдру, аби ніхто не чіпав.

Це морально випивало з мене всі соки. Особливо коли на горизонті з’являлися родичі.

Моя мама зі своїм вічним «так не прийнято, люди засміють!» та свекруха, у якої в голові засіло залізне правило: «У нашій родині жінка має все готувати сама, щоб гості бачили господиню».

Тому цього року я зважилася на справжній бунт — жодного свята! Оголосила всім, що ми з Сергієм тікаємо з міста. Мовляв, хочемо тиші, гірського повітря і щоб ніяких незваних гостей. Сергій, на диво, підтримав:

— Хочеш тиші — буде тобі тиша. Обіцяю, ніхто твій спокій не порушить.

Я попередила всіх заздалегідь. Подзвонила мамі, зібравши в кулак усю витримку: — Мамо, ми з Сергієм їдемо за місто, святкувати не будемо. Хочу просто видихнути.

Вона, звісно, фиркала в трубку, як роздратована кішка:

— Знову твої вибрики! Ну, дивіться самі. Тільки не ображайся потім, якщо я взагалі забуду тебе привітати. Отак рідну матір за поріг виставляти…

Свекрусі новину повідомив чоловік. Та передзвонила мені вже за годину, і голос у неї був такий підозрілий, наче вона мене на допиті тримала:

— Невже справді їдете? А я ж торт уже замовила у Марини, знаєш, вона такі шедеври випікає, що язик можна проковтнути! І ресторан ми вже пригледіли… Гроші ж людині обіцяні, некрасиво якось виходить, підводимо людей.

— Справді, Тетяно Сергіївно, — відповіла я максимально лагідно. — Тільки вдвох. Гори, ліс і ніякої метушні.

На цьому, здавалося, й порішили. Настав той самий день. Жодних кульок, нарізання тазів салатів чи виснажливих дзвінків: «А що мені вдягнути — синю сукню чи ту, з квіточками?».

Я прокинулася в затишному ліжку, зварила каву, налаштувалася на спокійну книжку…

І тут — дзвінок у двері. Наче грім серед ясного неба.

Я думала, може, сусідка за сіллю заскочила. Відчиняю — і ледь не зомліла прямо на порозі. Стоять: мама, тато, свекруха і свекор. Усі з такими фальшивими посмішками, аж очі ріже. Стоять і випромінюють таку впевненість, ніби вони — моє єдине спасіння.

— Сюрпри-и-из! — проспівала мама таким солодким голосом, що аж приторно стало.

Я на мить мову відняла. — Ви… ви що тут робите? Я ж чітко сказала: ми їдемо!

Мама тільки відмахнулася від моїх слів, як від набридливої мухи:

— Та годі тобі, знаємо ми ці твої вигадки. Ти вічно така… особлива. Ми вирішили приїхати, як нормальні люди. Не будеш же ти в свій день народження сидіти сама, як сич у дуплі!

Свекруха тут же підхопила, дивлячись на мене з докором:

— А Сергійко сказав, що ваші плани змінилися, нікуди ви не поїхали. А раз вдома — значить, чекаєте гостей!

Я повільно повернулася до чоловіка. Він стояв трохи далі, опустивши голову, і з виглядом побитого собаки щось бурмотів:

— Я… я просто сказав мамі, що плани помінялися. Не думав, що вони приїдуть… Хотів як краще…

— Ти не думав? — прошипіла я, відчуваючи, як усередині все закипає. — Ти взагалі коли-небудь думаєш своєю головою, чи тільки маминою?

Свекор поплескав мене по плечу:

— Ну, не сварися на хлопця! Свято ж! Треба радіти, а не стосунки з’ясовувати.

Я стояла перед ними в халаті, з розтріпаним волоссям і мішками під очима від недосипу. У хаті — ні краплі ладу, в холодильнику — миша повісилася, навіть чайного пакетика зайвого не знайшлося б. Повний провал.

— Ну, проходьте вже, раз прийшли, — процідила я крізь зуби.

Вони зайшли, роззираючись по кутках, наче оцінювали збитки. Мама брезгливо підняла брови, глянувши на немитий посуд у раковині:

— А що? Ти навіть нічого не приготувала? Ні салатика, ні мʼяска? Навіть елементарно чаю не заварила? Ти ж у нас господиня, Оленко!

Свекруха тут же вставила свої «п’ять копійок»: — Я, звісно, все розумію, але ми ж не чужі люди. У такий день можна було б і постаратися, порадувати близьких. Жінка має бути гостинною, навіть якщо не чекала!

І тут мене прорвало. Усі ті роки, коли я ковтала образи, терпіла це «треба» і «так прийнято», вирвалися назовні, змітаючи все на своєму шляху.

— Жінка! Господиня! Гостинна! — я майже виплюнула ці слова. — А нічого, що я вас не кликала? Що я просила про одне-єдине: залишити мене в спокої! Чому ви завжди вирішуєте за мене, що мені «краще»?

Мама демонстративно підвелася з дивана, зобразивши смертельну образу:

— Ну, вибач, що ми взагалі прийшли тебе привітати. Ми ж думали, ти просто соромишся, як завжди. Хотіли радості додати, а тут — такий скандал.

— Привітати? — я істерично розсміялася. — Без подарунків? З порожніми руками? Та ви просто прийшли на дурняк поїсти моїм коштом! Тільки от новина — їсти нічого!

Свекруха з гордовитою посмішкою підняла підборіддя:

— Треба було думати, перш ніж заміж виходити. У нашій родині жінки не влаштовують істерик на день народження. Це негідно.

— А чоловіки у вашій родині, — відпарувала я, дивлячись на Сергія, — здають своїх дружин з потрохами, навіть не попередивши! Ви у нас просто герой, Сергію!

Він намагався щось промичати, але я вже не слухала: — Я… я не хотів, щоб ти злилася… Я просто подумав, батькам буде приємно…

— А мені не приємно! Мене зараз від усього цього просто верне! Знаєте що? Усі — геть звідси! Марш із моєї хати!

— Що ти сказала? — мама аж позеленіла від гніву.

— Я сказала — ВСІ ГЕТЬ! Ідіть додому і там святкуйте мою «ненормальність». І ти, мамо, і ви, Тетяно Сергіївно! І ти, Сергію, теж котися разом з ними!

— Отак, значить? Ну, ніякого тобі торта. І ресторану! — кинула свекруха на прощання.

Вони виходили повільно, хтось обурено, хтось наче в трансі. Тільки свекор байдуже знизав плечима: — А я казав, що не треба нікуди пертися. Знав, що добром це не закінчиться.

Двері з гуркотом захлопнулися. Сергій пішов разом із ними, навіть не спробувавши стати на мій бік. Тільки кинув на порозі:

— Я повернуся, коли ти охолонеш.

— Не повертайся! — крикнула я йому вслід, відчуваючи, як по щоках течуть пекучі сльози.

І раптом настала тиша. Та сама омріяна тиша, про яку я так марила зранку. Але зараз вона не гріла, а давила на скроні, наче хотіла задушити.

Сергій повернувся ввечері — з трояндами та цукерками. Але я не відчинила. Сказала через двері, що мені потрібен час. Я мала розібратися: чи зможу я далі жити з людиною, для якої чужа думка завжди важливіша за мою? Це було справжнє зрадництво, і я ніяк не могла збагнути — він зрадив мене чи наші стосунки?

З того часу з мамою та свекрухою ми майже не спілкуємося. Вони вважають мене егоїсткою, черствою та «з вивихом у голові». А я просто жінка, яка вперше в житті вибрала себе, а не чужі сценарії.

Мені стало легше дихати, хоча часом і буває дуже самотньо. Моє життя перевернулося лише через одне бажання — провести свій день так, як хочу я.

З Сергієм ми згодом помирилися, але я чітко дала зрозуміти: більше ніякої «самодіяльності» за моєю спиною не буде.

Ось так воно в житті: іноді треба вигнати всіх зі своєї хати, щоб нарешті почути власні думки. Своє свято — це твоя територія, і ніхто не має права топтати її своїми «правильними» порадами.

You cannot copy content of this page