Я ледве розліпила очі. У роті стояв такий неприємний присмак, що аж нудило. Повернулася на бік і раптом заверещала. Поруч, спиною до мене, лежав якийсь напівголий чоловік. Я миттю сіла. У голові застугоніло від тупого болю. Почала роззиратися.
— Свєто, ти чого кричиш? Щось наснилося? — пробурмотів чоловік.
— Сашко? — розгублено запитала я, ледь впізнавши в ньому свого колишнього.
— А хто ж іще? Спи, а може, чимось цікавим займемося? — грайливо запитав він.
— З якого це дива я в тебе вдома? Та ще й сплю з тобою на одному ліжку? Ми ж розлучилися п’ять років тому!
— Ой, Свєтко, присниться ж таке, — хмикнув він.
Від нього несло вчорашніми міцними напоями. Він потягнувся до мене своїми ручищами.
— Іди до мене, моя улюблена.
— Іди ти, Сашко, — відштовхнула я колишнього чоловіка і встала з ліжка.
— Ну й добре, я тоді далі спатиму, — буркнув він, загорнувся в ковдру і майже одразу за хропів.
На комп’ютерному столі був цілий безлад з недоїдків. На підлозі рівним рядочком стояли порожні пляшки з-під пінного. Схоже, ми з Сашком вчора добряче випили.
Але на честь якого свята я опинилася вдома у колишнього чоловіка? Адже, здається, після нашого розлучення у нього з’явилася інша жінка.
Я почала пригадувати вчорашній вечір.
Все було як завжди: ми з Даринкою повечеряли і розійшлися по своїх кімнатах, потім я дивилася серіал, а тоді почала переглядати новини. Потім сходила в душ і лягла спати, і все. Не пила я, і колишньому не дзвонила.
Раптом я зупинилася біля дзеркала і здивовано подивилася на свій вигляд.
«Я ж цю розтягнуту майку викинула років сім тому, — подумала я. — А що в мене на голові? Я так фарбувалася десять років тому. Не могла ж я за одну ніч збігати до колишнього, перефарбуватися, напитися й усе забути? Або могла?»
Вийшла в коридор, і тут мені під ноги кинулися двоє котів і собака.
— Е-е-е, — тільки й змогла я промуркотіти. — Димко, тебе ж давно немає в живих, поховали вісім років тому. А тебе, Мурчику, — п’ять років.
Я погладила тварин, переконавшись у тому, що вони живі й теплі. «Я, мабуть, сплю», — вирішила я і боляче вщипнула себе за руку. Але реальність не змінилася, все як було, так і залишилося.
І тут мене пронизала здогадка. Вчора ввечері я натрапила на допис про двері, щось на кшталт «які двері ви виберете: ліві чи праві?» — за лівими 10 мільйонів гривень, а за правими можливість повернутися на десять років назад.
І ось, я так заглибилася в цей допис, так він мене зачепив за живе, що я подумала, що вибрала б праві. Я ж тоді сказала це вголос? Я точно пам’ятаю, що просто подумала. Але, мабуть, цього було достатньо.
Вчора сплакнула за рідними, які пішли — за мамою, за улюбленою подругою. Мені так хотілося їх побачити. Мами не стало чотири роки тому, а Іри навіть року не минуло. Я так за ними сумувала.
Серце заколотилося так, ніби хотіло вистрибнути з грудей. Десять років тому… Це значить, мені знову тридцять три. Даринці десять. Ми з Сашком ще одружені.
Димок і Мурчик живі.
Ця пошарпана майка ще не викинута, а я фарбуюся в цей жахливий рудий колір. Хоча він мені однозначно личить.
Я підійшла до вікна і відсмикнула фіранку. За вікном був наш старий двір, з тією ж розбитою лавкою і кривою березою, яку спиляли за кілька років. Все було на своєму місці. Наше спільне, неподілене минуле.
«Сплю, мабуть, сплю», — знову спробувала переконати я себе, але щипок на руці залишив червоний слід, а холод паркету під босими ногами відчувався цілком виразно.
Я повернулася до кімнати й сіла на краєчок ліжка, дивлячись на хропучу спину Сашка. Рука сама потягнулася до телефону на тумбочці.
Не мій звичний новенький смартфон, а старенький, з подряпинами на корпусі. Я судомно натиснула на кнопку. Дата яскраво світилася на екрані: 15 травня 2015 року.
2015-й. Значить, мама ще жива. Вона зараз у себе вдома, напевно, п’є ранковий чай і бурчить на тата, що він крихти на столі залишив. А Іра… Іра ще не захворіла. Ми з нею в суботу йдемо в той новий кінотеатр, на той самий фільм, про який вона потім кілька тижнів розповідала.
Сльози підступили до горла, гарячі та щипучі. Але це були сльози не відчаю і горя, а шаленої, приголомшливої надії.
Я тихенько вийшла з кімнати, погодувала тварин і пішла в душ приводити себе до ладу. Треба з’їсти таблетку від головного болю і випити кефір, інакше я помру від цього моторошного стану.
Давно я не хворіла з похмілля. Судячи з календаря на телефоні, сьогодні неділя і Даринка повинна бути у моїх батьків. Добре хоч дитина не бачила всього цього неподобства.
Після душу мені стало трішечки легше. В аптечці знайшла таблетку, запила її водою.
Поснідала кефіром, більше нічого в мене не лізло. Натягнула на собаку повідець і пішла з нею гуляти. Давно я не була в цьому районі. Зустріла сусіда, порадила йому кинути палити.
— Льоша, кидай палити, а то твій організм одного разу не впорається з болячкою, і все, привіт.
— Ой, Свєтко, у мене одна радість — подиміти, та й усі ми на тому світі будемо, хто раніше, хто пізніше. Якщо бабу з косою боятися, то й жити тоді не треба.
— Краще дожити до старості, ніж відкинути копита в п’ятдесят три роки.
— Ой, мені ще до п’ятдесяти трьох вісім років, а там, дивись, ще років двадцять проживу.
— Не проживеш, — сказала я і потягла пса в найближчу посадку.
— Закушувати треба і похмелятися зранку, — крикнув він мені услід.
— Кидай кажу, — махнула я йому рукою.
Прогулянка з собакою в знайомій посадці, де кожне дерево було частиною минулого життя, остаточно витверезила мене.
Не фізично, а морально.
Повітря пахло вологою землею і свіжим листям, і з кожним вдихом я відчувала, як важкий похмільний туман розсіюється, поступаючись місцем крижаній ясності.
Льоша… Олексій Миколайович. Добрий, вічно димлячий на лавочці чоловік. Я не була на його похоронах. Сталося це через вісім років, у п’ятдесят три, від раку легенів.
Він так і не кинув курити. А я зараз сказала йому це прямо в обличчя. Він, звичайно, відмахнувся, як від настирливої мухи. Але у мене стиснулося серце.
Я знала майбутнє цих людей. Значить, я не просто повернулася у своє минуле. Я принесла з собою знання, яке було і благословенням, і прокляттям.
Вдома було тихо. Сашко тепер проспить до обіду, а може, і до самого вечора. Тепер треба було вирішити, як жити далі. З Сашком я жити не могла, не для цього я з ним розлучалася.
Я стояла посеред вітальні й повільно озиралася.
Погляд ковзнув по заляпаному столу, заваленому якимись папірцями і пробками з пляшок, по запилених полицях, по потертому килиму.
Ця квартира завжди була його територією, його барлогом. Мої речі тут неначе соромилися займати місце — кілька книжок на підвіконні, трохи одягу в шафі, зубна щітка в склянці. Я так і не змогла вмовити його на ремонт, і так не вдалося навести в квартирі затишок.
У минулому житті, тому, що було моїм майбутнім, я після розлучення зняла маленьку, але чисту однокімнатну. Спочатку вона здавалася порожньою і самотньою. Але поступово ми з Даринкою наповнили її своїми речами, своїм світлом, своїми правилами.
Там пахло свіжою випічкою і моїми парфумами, а не перегаром і тугою.
Потім я змогла трохи назбирати і купила невеликий будиночок на околиці міста. Всього рік ми прожили з Даринкою у своєму житлі, і тепер мене знову викинуло в це життя. У мене защеміло десь у грудях.
Чи варто було повертатися? Щоб знову пережити розлучення, втрату, сльози? Щоб побачити своїх рідних, яких уже немає? Щоб спробувати змінити їхню долю?
Я подивилася на себе в дзеркало і всміхнулася. Рудий колір волосся зовсім не видавався таким жахливим, як мені здавалося раніше.
Це не кінець, а початок. Другий шанс на життя.
Цього разу я не втрачу ні хвилини. Цього разу все буде по-іншому. Я тихо вийшла з квартири, залишивши Сашка хропіти, і пішла до мами. Це був перший крок у моє нове-старе життя.
Наше минуле — це не вирок, а лише досвід, і тільки від нас залежить, чи зможемо ми використати його для щасливого майбутнього. Можливо, хтось із вас теж мріяв про другий шанс, щоб щось змінити, поділіться думками, дорогі читачі?
