— Ну, а що робити, Настю? — Настя стояла з сином немовлям на руках, а чоловік гарячково накидав речі у велику торбу. — Може, це все ненадовго.
Настя та Дмитро живуть у шлюбі два роки, у квартирі, що належить Насті — батьки подарували однокімнатну на 25-річчя.
Вони не олігархи, просто подумали про доньку багато років тому: відкладали, заощаджували, але спромоглися купити другу квартиру.
Хоча самі могли б розширитися, у них малогабаритна двокімнатна у панельному будинку. Або могли б здавати це житло, щоб жити стало легше.
Дмитро родом з села яке знаходиться в іншій області. Родина в нього не те щоб неблагополучна. Просто мама вдруге одружена, троє дітей у неї від нового чоловіка, зараз мама працює, вітчим — на заробітках.
Наймолодшому з трійці братів чоловіка лише сім років, він пішов у перший клас.
І нічого б це Настю не бентежило.
Чоловік — давно у своїй родині відрізаний шматок, як поїхав із дому у сімнадцять років, спочатку до обласного центру, у коледж, потім у столицю — шукати кращої долі, так і бував у матері лише наїздами, та й то рідко.
Дзвонили один одному регулярно, так. Але за два роки сімейного життя Настя свекруху бачила лише одного разу, а її чоловіка (вітчима Дмитра) не бачила зовсім.
Є у чоловіка й бабуся. Вона мешкає в іншому районному центрі, за сто кілометрів від Діминої матері. Бабуся, звісно, вже у літніх роках, але до недавніх пір обслуговувала себе сама.
Поки не впала вдома, фактично на рівному місці, та не зламала шийку стегна.
Мама чоловіка, звичайно, заметушилася, забігала. А потім викликала сина, мовляв, їй доглядати за бабусею — ніяк.
Їй треба годувати молодших і стежити за ними, а квартира в них зовсім невелика, двокімнатна, перероблена на трикімнатну. Та й чоловік скоро з заробітків приїде, а він зі свекрухою (з Діминою мамою) у неладах.
Настя в той час, коли все це з родичкою чоловіка трапилося, якраз щойно подарувала життя синові.
Бабусю відвезли до лікарні, потім чоловік зустрів на виписці дружину й дитину, залагодив питання на роботі з відпусткою, попередив, що за свій рахунок оформить, якщо справа затягнеться, і лише тоді сповістив дружину.
— Мені треба їхати, а кому ще, Настю? Вона мене ростила, коли мати заміж виходила. Та й об’єктивно — більше нікому. Мати працює, та й з братами треба сидіти, не розслабишся.
Поїду, не ображайся, це мій сімейний обов’язок. Просто уяви, що в тебе з рідною людиною таке нещастя… Я не казав, бо ти годуєш, не хотів заздалегідь хвилювати.
Ага, можна подумати, що кілька днів щось змінюють у плані хвилювання. Настя була в цілковитій розгубленості: як так? Залишитися з немовлям самій? Перші дні ж такі важливі…
Та ще й невідомо наскільки. Чоловік навіть терміни не називає, він і сам їх не знає, як не знає, що буде далі.
— А гроші, Дімо? — ошелешено запитує вона чоловіка. — На що мені жити, я вже не кажу про те, як мені жити? Ти зараз у відпустці, а потім… без збереження заробітної плати чи тобі запропонують звільнитися і що? На що ми існуватимемо з дитиною?
— Настю, не драматизуй, — скривився чоловік. — Ну як ти сама? У тебе батьки в тому ж місті, поруч лікарні, швидка, лікарі. Поруч купа подруг, ти, пам’ятаєш, страждала, що їх рідко бачиш, є доставка і всі тридцять три задоволення.
У тебе є якийсь інший вихід? Ми ж до себе бабусю не візьмемо? Правильно, куди її в цю однокімнатну, я про перевезення мовчу. А гроші… Ну, якщо все це затягнеться, то підете жити до батьків, здаси свою квартиру, є ще й допомога…
— Здати квартиру? — Настя після від’їзду чоловіка просто ридала, скаржачись подрузі. — А на що її орендарі перетворять? До батьків піти, а мене кликали? З немовлям?
Так, не виженуть і допоможуть, але мама просто кипить від обурення, що зять так вчинив. Кинув дружину з новонародженою дитиною, а батько вимагає розлучитися або, принаймні, подати на аліменти.
— Не плач, не можна, не хвилюйся, — пробує заспокоїти подруга. — Подумай про сина, на ньому ж твій настрій позначиться, ще не вистачало, щоб пропало молоко, тоді намучитеся.
Може, це скоро все закінчиться, свекруха твоя щось придумає? Або бабусі операцію зроблять?
Але Настю ці слова зовсім не заспокоюють.
Чоловік розповів, що питання про операцію вже поставало, бабусі її робити не можна, занадто багато супутніх захворювань, лікарі не беруться.
Та й після операції літня жінка не зможе обходитися сама, за нею все одно потрібен буде догляд.
— А що я можу? Хто буде моїх дітей годувати? — висловилася свекруха. — Нічого, Настю, я чотирьох виростила, а ти з одним не впораєшся? При батьках, які живуть в одному місті.
А Діма потрібен тут, бабуся його виростила, він же недоношений з’явився на світ у нас. А ти зі здоровеньким немовлям боїшся не впоратися.
От і все.
Сиди й утирайся, вчися справлятися без чоловіка, який потрібен там. При цьому здавати стареньку до будинку-інтернату для літніх людей ніхто не хоче.
За словами Діми та його матері — це дно, тільки безхатченків і тих, у кого немає рідні, туди здають. У їх місцевості немає платних закладів, та й були б — не легше, грошей же немає, щоб оплачувати.
Настя пробувала запропонувати доручити догляд комусь за бабусину квартиру, але, по-перше, квартира — не бозна-що, а по-друге, знову ж таки свекруха зашипіла, мовляв, розкидатися чужими квартирами, невісточко, дуже негарно.
— У мене ще троє ростуть, розтратишся житлоплощею!
— Ось так, — засмучена молода мати. — Сиджу поки що на третьому поверсі в будинку без ліфта, не знаю, як мені далі жити. Сама точно не впораюся, та й чому я маю справлятися? Я ж не самотня мати, у мене чоловік є…
— Ми тебе заберемо, але ти врахуй, задарма нам такий зять не потрібен, — категорично заявляють батьки. — І ти йому задарма не потрібна разом із дитиною. Приїде він, як же.
Бабця, може, рік ще пролежить. А то й більше. Він навіть там на роботу не зможе піти, щоб тебе утримувати. І навіщо такий чоловік і батько?
***
Як важко усвідомлювати, що родинний борг одного стає тягарем і зрадою для іншого.
У цій історії молода жінка залишилася сам на сам не просто з немовлям, а з фінансовою невизначеністю та без емоційної підтримки від чоловіка, який обрав далекий обов’язок перед незахищеною бабусею.
Хоча мотиви Діми по-людськи зрозумілі, його рішення не обговорювати ситуацію до останнього та змушувати дружину йти до її батьків виглядає легковажним і несправедливим.
Зрештою, чи не простіше було орендувати житло біля бабусі, а свою квартиру здати?
Що б ви порадили Насті: розлучатися й подавати на аліменти, як радять її батьки, чи терпляче чекати, поки чоловік виконає свій борг?
