— Олено, Кирило знову не зробив домашнє завдання з математики, — повідомила дев’ятирічна Соня, стоячи в дверях кухні з рюкзаком на плечі.
Олена Вікторівна зітхнула, відкладаючи чашку кави. Три місяці тому вона вийшла заміж за Дмитра, і в її житті з’явилися двоє дітей — чотирнадцятирічний Кирило та Соня. Дмитро працював вахтовим методом, і більшу частину часу діти проводили з нею.
— Соню, не донось, — почувся голос Кирила з коридору. — І взагалі, яке тобі діло?
— Мені не все одно, що ти двійки отримуєш! — відрізала дівчинка.
Олена встала, поправила халат і вийшла до дітей. Кирило стояв біля дзеркала, намагаючись пригладити неслухняне волосся.
— Кириле, це правда? — запитала вона м’яко.
Підліток знизав плечима:
— Не встиг. Учора з друзями у футбол грав.
— А коли збираєшся зробити?
— Не знаю. На перерві, може.
— Кириле, це неправильно. Домашні завдання потрібно робити вдома, а не в школі.
— Ви ж мені не мама, — пробурмотів хлопчик, не піднімаючи очей. — Навіщо вам це?
Фраза вдарила сильніше, ніж Олена очікувала. Вона замовкла, не знаючи, що відповісти.
— Олена про нас дбає, а ти грубиш! — заступилася Соня. — Вона ж старається!
— Ніхто її не просив, — відрубав Кирило і попрямував до виходу.
— Кириле, почекай, — зупинила його Олена. — Давай поговоримо.
— Про що? — він обернувся, і в його очах читалося роздратування. — Про те, що тепер ви будете мене виховувати? У мене є мама.
— Є, — кивнула Олена. — І я її не замінюю. Але поки твій тато на роботі, ми живемо разом. І мені хочеться, щоб тобі було добре.
— Мені добре, коли мене не чіпають, — сказав Кирило і вийшов, грюкнувши дверима.
Соня винувато подивилася на Олену:
— Олено, не переймайтеся. Він просто сумує за мамою.
— Знаю, Сонечко, — Олена погладила дівчинку по голові. — Ходімо снідати. До школи час.
За сніданком Соня без угаву балакала, розповідаючи про майбутню контрольну з української мови та про те, як її подружка Катя отримала дванадцять за твір.
— А я вчора почала писати твір про сім’ю, — несподівано повідомила дівчинка. — Але не знаю, що про вас написати.
— Про мене? — здивувалася Олена.
— Ну так. Ви ж тепер у нашій сім’ї живете. Але ви не мама і не тітка. Хто ви тоді?
Олена задумалася. Дійсно, хто вона для цих дітей? Чужа жінка, яка раптово з’явилася в їхньому житті? Чи щось більше?
— Знаєш, Соню, — сказала вона нарешті, — а давай так: я буду просто Олена… Та, що живе з вами під одним дахом і, як не крути, щиро хоче, щоб у вас усе було добре.
— А можна, я буду називати вас мамою Оленою? — раптом несміливо запитала дівчинка, трохи прикусивши губу. — У нас же тепер дві мами: мама Таня і ви, мама Олена.
Олена посміхнулася — м’яко, майже розгублено, ніби її серце в цей момент стало трохи більше.
— Можна, звичайно, — кивнула вона. — Якщо тобі так подобається.
— Хочу! — зраділа Соня. — А Кирило теж так говоритиме?
— Не знаю. Це його вибір.
Увечері Олена готувала вечерю, коли додому повернувся Кирило. Вигляд у нього був пом’ятий, у щоденнику красувалася двійка з математики.
— Ну що, задоволені? — пробурмотів він, з гуркітом жбурляючи щоденник на стіл.
Олена не одразу відповіла. Вона продовжувала щось розкладати по полицях, наче намагаючись зібрати думки до купи. А потім спокійно, навіть трохи сумно сказала:
— Кириле, я не в захваті. Мені не радісно від твоєї двійки — навпаки, мені шкода, що в тебе так вийшло.
— Чому вам шкода? Я ж не ваш син.
— Але ти син людини, яку я люблю. І ти хороший хлопчик. А хороші хлопчики не повинні отримувати двійки через те, що не хочуть робити домашні завдання.
Кирило помовчав:
— Ви справді думаєте, що я хороший?
— Думаю. Ти добрий, розумний, дбаєш про сестру. Просто зараз тобі важко. Я розумію.
— Звідки ви знаєте, що мені важко?
Олена обернулася:
— Тому що будь-який підліток переживає, коли батьки розлучаються. А коли в домі з’являється нова людина, стає ще складніше.
— Я не переживаю, — уперто кинув Кирило. — Мені взагалі все одно.
Олена помовчала і спокійно, без осуду, сказала:
— Кириле, якщо тобі колись захочеться поговорити… Або якщо я раптом щось роблю не так — просто скажи, добре? Я справді не хочу, щоб у своєму домі тобі було не затишно.
Хлопчик несподівано опустив голову:
— А що, якщо тато розлюбить нас? І взагалі про нас забуде?
— Цього не станеться, — впевнено сказала Олена. — Діти — це найголовніше в житті будь-якого батька. Тато вас дуже любить.
— Але ж він тепер вас любить. Значить, нас менше.
— Любов не ділиться, Кириле. Вона множиться. Твій тато любить мене — але це не означає, що він менше любить вас.
— А ви? — раптом запитав хлопчик. — Ви нас любите?
Олена відклала ніж, яким різала овочі:
— Знаєш, коли я виходила заміж за твого тата, я думала, що буду просто жити в одному домі з його дітьми. Але виявилося, що я не можу просто жити поруч. Мені хочеться дбати про вас, хвилюватися, радіти вашим успіхам… Це і є любов, напевно.
— Навіть коли я грублю?
— Навіть коли ти грубиш. Хоча мені це не подобається.
Кирило помовчав, потім сказав:
— Вибачте за сьогоднішній ранок. Я був злий.
— Зрозуміло. Але злість — це не привід ображати інших.
— Знаю. Я більше не буду.
— А домашні завдання будеш робити?
— Буду, — зітхнув Кирило. — А ви мені допоможете розібратися з математикою?
— Звісно. Після вечері сядемо разом.
Того вечора вони втрьох сиділи за столом: Олена пояснювала Кирилу задачі, а Соня робила аплікацію. Тихо, по-домашньому, затишно.
Велика родина: Коли “додаткова мама” стає рідною
— А знаєте, — сказала Соня, не відриваючись від роботи, — у творі я написала, що мама Олена — це подарунок, який тато привіз нам із відрядження.
— Цікаво, — посміхнулася Олена. — А що ще написала?
— Що мама Олена вміє готувати млинці, допомагає з уроками і не свариться, коли я розкидаю іграшки. А ще вона не замінює маму Таню, а доповнює.
— Доповнює? — перепитав Кирило. — Як це?
— Ну, у мами Тані ми живемо на вихідних, а у мами Олени — щодня. Мама Таня купує нам солодощі і водить у кіно, а мама Олена стежить, щоб ми зуби чистили і домашнє завдання робили.
— І хто кращий? — запитала Олена.
— А ніхто не кращий, — серйозно сказала Соня. — Вони різні. Але обидві потрібні.
Кирило відклав ручку:
— Значить, у нас тепер дві мами?
— Виходить, так, — кивнула Соня. — Одна рідна, інша… як назвати?
— Прийомна, — запропонував Кирило.
— Ні, — похитала головою дівчинка. — Прийомна — це коли дітей у сім’ю беруть. А маму Олену не ми взяли, а тато її до нас привів.
— Тоді як?
— Додаткова мама, — вирішила Соня. — Як додаткові уроки. Потрібні, але не обов’язкові.
— Обов’язкові, — заперечив Кирило. — Тому що без мами Олени ми б голодні сиділи, поки тато у відрядженні.
— І домашнє не робили б, — додала Соня.
— І двійки отримували б, — погодився Кирило.
— Значить, обов’язкова додаткова мама, — підсумувала Соня.
Олена слухала їхню розмову і відчувала, як щось тепле розливається в грудях. Вона не дала життя цим дітям, але вони приймали її у своє життя. По-дитячому просто, без зайвих складнощів.
За тиждень Дмитро повернувся з відрядження. За вечерею діти наперебій розповідали йому новини.
— Тату, а знаєш, у нас тепер обов’язкова додаткова мама! — повідомила Соня.
— Як це? — здивувався Дмитро.
— Це мама Олена. Вона обов’язкова, бо без неї ми б пропали, і додаткова, бо основна мама у нас є.
— А ти згоден? — запитав Дмитро у Кирила.
— Згоден, — кивнув хлопчик. — Мама Олена допомогла мені виправити двійку з математики. І пояснює краще, ніж учителька.
— А як ви думаєте, що скаже мама Таня? — обережно запитав Дмитро.
— А ми її вже питали, — сказала Соня. — Коли були в неї в неділю. Вона сказала, що добре, коли про дітей дбають.
— І що краще мати дві мами, ніж жодної, — додав Кирило.
— Розумна у вас мама, — сказала Олена.
Пізно ввечері, коли діти вже спали, Дмитро сказав:
— Дякую тобі. За те, що прийняла їх.
— Це вони мене прийняли, — відповіла Олена. — Я просто старалася не заважати.
— Кирило дуже змінився. Став спокійнішим, впевненішим.
— Йому просто потрібен був час. І розуміння, що ніхто не хоче замінити його маму.
— А Соня просто розквітла поруч з тобою.
— Вона дивовижна дівчинка. Мудра не по роках.
— Знаєш, — тихо сказав Дмитро, дбайливо обіймаючи ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, дружину, — я раніше думав, що найважче в наших стосунках — це діти. А виявилося, що саме з дітьми все найпростіше.
Олена посміхнулася, подивилася йому в очі і відповіла:
— Тому що діти — вони чесні. З ними не потрібно грати, і не треба прикидатися. Вони просто відчувають: хто потрібен, а хто ні. І приймають по-справжньому.
— І ти їм потрібна.
— І вони мені потрібні. Я навіть не уявляла, що можна так любити чужих дітей.
— Не чужих, — поправив Дмитро. — Вже твоїх. Може, не даних тобою життя, але твоїх.
А в сусідній кімнаті Соня шепотіла Кирилу:
— Кириле, а мені здається, мама Олена нас справді любить.
— Мені теж здається, — відповів брат. — А знаєш, мені з нею добре. Вона не намагається замінити маму Таню. Вона просто мама Олена.
— І це чудово, — погодилася Соня. — Значить, у нас найбільша сім’я в класі.
— Так. Мама Таня, тато, мама Олена, ти і я.
— А ще дідусі й бабусі з усіх боків, — додала Соня.
— Виходить, нас ціла купа, — засміявся Кирило.
— Купа людей, які нас люблять, — уточнила Соня. — Це ж добре.
— Чудово, — погодився Кирило і подумав, що завтра обов’язково скаже мамі Олені дякую. За математику, за терпіння, за те, що вона просто є.
А в цій подяці було куди більше справжньої близькості, ніж у будь-яких кровних зв’язках. Тому що сім’я — це ж не просто ті, хто дав тобі життя.
Сім’я — це ще й ті, хто робить твій світ яскравішим, наповнює його теплом і турботою. Це люди, поруч з якими тобі спокійно, у яких за тебе завжди болить серце — не на словах, а по-справжньому.
Це ті, заради кого хочеться повертатися додому, хто хвилюється за тебе, хто переживає твої радості й біди, ніби свої власні. Ось вона — справжня сім’я. І кого ти сам обираєш любити.
***
Наші дорогі читачі, ця історія, наче теплі обійми, що дарують розраду, змушує замислитися над справжньою суттю сім’ї. Чи не здається вам, що найміцніші зв’язки народжуються не завжди з крові, а з щирого піклування, взаєморозуміння та безумовної любові?
Адже Олена, яка увійшла в життя цих дітей, стала для них не просто “мачухою”, а “додатковою мамою”, і це, на мою думку, найкраще визначення.
А як ви гадаєте, наскільки важливо для дітей мати “додаткових” дорослих, які щиро їх люблять і дбають про них, особливо коли рідні батьки розлучені?
І чи може така “додаткова мама” стати справжнім світлим промінчиком у житті дитини?
Поділіться своїми думками, адже в цих питаннях кожне слово — на вагу золота.
