— За що мені до невістки добре ставитися? Хіба за те, що вона моєму синові крила підрізала? Чи за те, що тепер сама ж його щодня в усьому винуватить? — Галина Семенівна аж закипає від образи, згадуючи останню розмову в лікарні.
— Еге ж, забула вона, як колись майбутньому чоловікові кисень перекривала та ультиматуми ставила, — підтакує подруга, розливаючи чай. — А тепер що маємо, те маємо. Поїзд, як кажуть, уже пішов.
— Я сина не виправдовую, — зітхає Галина Семенівна. — Він сам мав головою думати, розуміти, що для нього краще. Сам обрав Аліну. А тепер часи змінилися, і він уже не той молодий перспективний фахівець, якого всі з руками й ногами забирали. Зате ця сама Аліна зараз постійно йому тицяє в ніс успішних знайомих та чоловіків своїх подруг. А в нього ж усе було в руках! Все могло б скластися інакше, якби не її примхи.
Син Галини Семенівни, Валерій, нещодавно зустрів своє сорокаріччя.
Тільки от свята не вийшло — ювілей чоловік провів на лікарняному ліжку в передінфарктному стані. Свекруха в усьому винить невістку: каже, довела чоловіка до ручки.
Подивишся з боку — ніби звичайна родина, не гірша за інших. Двокімнатна квартира, яку вони купили вже в шлюбі, двоє діток — восьми та шести років.
Аліна двічі підряд була у відпустці по догляду за малечею, поки Валерій працював сам за всіх. Тепер уже обоє ходять на роботу.
Зарплата у невістки середня, на ній — дім і діти. Валерій заробляє теж ніби непогано, принаймні у півтора раза більше за дружину, але Аліні все мало.
Вона постійно його «гризе» і ниє:
— У нас діти вже великі, хлопець і дівчинка, у двокімнатній скоро не розвернемося! Машині вже сімнадцять років, то не авто, а іржава бляшанка. На морі востаннє були пʼять років тому. А от у Юлі чоловік узяв і купив усій сім’ї путівки на Різдво в Карпати.
А Валі за те, що другу дитину подарувала, чоловік нову машину з салону пригнав. Та що там казати, твій друг Юрко давно дім за містом побудував, а ми сидимо в цьому бетоні. А ти ж мені колись золоті гори обіцяв!
Валерій і справді обіцяв. Він колись малював їй яскраві перспективи, розповідав, як вони будуть жити в достатку.
Але є одне «але». Ці плани він будував тринадцять років тому, коли вони ще тільки зустрічалися.
Валерій завжди був «зіркою»: школу з медаллю закінчив, вступив на бюджет у престижний київський виш. Його ще студентом помітили, запросили на практику в дуже солідну міжнародну компанію, а після диплома одразу взяли в штат.
Написав дисертацію, захистився… Якраз тоді в його житті й з’явилася Аліна.
З’явилася і, як вважає Галина Семенівна, занапастила чоловікові майбутнє. Річ у тім, що Валерію тоді запропонували стажування за кордоном, у Норвегії. А потім — контракт на три роки. Мав очолити там новий філіал фірми.
Перспективи були неймовірні: висока посада, досвід, а згодом (якщо захоче) — повернення до столиці на керівне крісло.
— Умови були панські, — згадує Галина Семенівна. — Тільки от стажування мало тривати рік, і жити там треба було самому, без сім’ї, у спеціальному містечку для фахівців. Отут Аліна і «збрикнула».
— Яке стажування? Ти хочеш мене кинути на цілий рік? — ридала тоді ще просто дівчина, навіть не наречена. — Я ж розумію: ти поїдеш і не повернешся до мене!
Ніякі вмовляння не допомагали. Аліна влаштовувала істерики, мовляв, навіть якщо він її не покине, то життя в тих далеких краях — то не життя.
— Там клімат жахливий, це ж край світу! Квитки додому коштують як крило від літака. А як діти підуть? Я там сама з ними буду поневірятися? І взагалі, у мене тут теж робота, мені що, все кинути? Поставити на собі хрест заради твоєї кар’єри?
А потім ти через десять років мені скажеш, що я нічого не досягла, і знайдеш собі якусь молоду довгоногу? Всі нормальні люди в столицю рвуться, а ти — тікаєш?
Валерій кохав Аліну до нестями. Замість контракту і стажування він повів кохану до РАЦСу.
Через рік роботу довелося змінити — керівництво не вибачило йому відмови від такого важливого проєкту.
Відносини з начальством зіпсувалися, його почали методично «виживати», роблячи цапом-відбувайлом за кожну дрібницю. Добре, що встиг хоч на квартиру відкласти. Пішов, влаштувався в інше місце.
— У нього все ніби й нормально, — хитає головою мати. — Але не блискуче. Зовсім не так, як могло б бути. Я бачу, як він останніми роками згас. А як не згаснути? Все так гарно починалося, а сам же все проґавив через дружину.
— Зате тепер в Аліни під боком усі принади столиці й чоловік поруч, чого ще їй бракує? — саркастично посміхається подруга.
— А тепер вона бачить, як живуть ті, хто дружин не слухав! — вигукує Галина Семенівна. — Його друг вісім років по відрядженнях мотався, і нічого — жінка сиділа, чекала, підтримувала. Зате тепер у друга і посада, і достаток. А мій Валера тепер має навиворіт вивертатися, щоб вона жила як королева.
Він мене тоді й слухати не хотів, невістка ним рулила. І зараз я йому нічого не нагадую, він і сам усе пам’ятає. Це найболючіше.
— Такий шанс дається лише раз у житті, — якось зізнався Валерій матері в хвилину відвертості. — А я свій дуже талановито спустив у сімейний унітаз. Ех, що тепер махати кулаками…
— Не розумію, за що ви мене все життя терпіти не можете? — заявила нещодавно Аліна свекрусі під час чергової суперечки. — Не п’ю, не гуляю, діток вам подарувала, дім веду…
Ваш синок жодного разу до плити не підійшов, а це, між іншим, теж праця! А що він у лікарню потрапив — то не моя вина. Ви ж казали, що у його батька теж із серцем проблеми були.
— І стоїть, очима хлопає, — нервує Галина Семенівна. — Так, у покійного чоловіка були проблеми, бо пив як несамовитий. А син ні краплі в рот не бере — пам’ятає батькову науку. Сина дружина довела своєю «пилкою».
Не розуміє вона, бідненька, за що її мати чоловіка недолюблює… А головне — назад нічого не відмотаєш, щоб послухати матір, а не капризну дівку.
Цю історію надіслала нам Галина Семенівна, і вона справді змушує замислитися над тим, як часто ми робимо вибір під тиском чужих страхів. Іноді кохання стає не підтримкою, а якорем, що тягне на дно, чи можна тоді звинувачувати когось одного в розбитому майбутньому?
