Повернувшись з роботи в п’ятницю, Борис зазирнув у кухню, де, як він вгадав за звуками, перебувала його дружина Катя.
— О, знову банки! – зауважив Борис, – що цього разу? Кабачки? Патисони? Помідори?
— А ти що сам не бачиш? – втомлено відгукнулася дружина, – лечо роблю. Перці, кабачки, морква, цибуля. Усе, що на дачі виросло, усе слід у справу пустити. Не можна, щоб щось пропало. Та й у нас усі люблять лечо з кабачками і з огірками.
— А ти не можеш зробити кілька банок без огірків і кабачків? А от мама такі не поважає, вона любить усе по-старому. І Танька, сестра, теж. Ти зроби побільше, щоб і на них теж вистачило. Все одно ж крутиш.
— А ти вважаєш, що це так просто? – раптом сердитим голосом запитала Катерина, – ти хоч раз би спробував, що це за задоволення. Спочатку на дачі все літо стоїш, зігнувшись у три дуги, потім усе це додому перевозиш. Потім усе це миєш, обробляєш, банки готуєш, стерилізуєш, лечо вариш, розливаєш. А руки в мене тільки одні. Твої родичі ніколи не допомагають. Але всі хочуть потім дармове поїсти, мої салати й маринади. Звісно, своє-то, домашнє смачніше. Хто сперечається? Тільки готувати ніхто, крім мене, не хоче.
— Катерино, ти чого раптом розлютилася? – розгублено запитав Борис,- ти ж завжди готувала ці банки і нічого, не обурювалася? А що раптом сталося?
— Та нічого не сталося. Просто набридло. Скільки можна взагалі терпіти? Я як рабиня на всіх гарую, готую, консервацію цю роблю, а мене ще й критикують. Такі готуй, а такі не готуй. Твоя мама, бачте, любить без кабачків, а сестра їсть тільки з баклажанами. А я влітку просила кілька разів твою сестру мені допомогти на дачі, а їй весь час ніколи було. А тепер і банки дай, і заморозку дай, і не забудь яблучне повидло зробити, адже такий великий врожай яблучок цього року вродив.
— А тобі хіба важко? Ти ж завжди із задоволенням цим займалася. Я думав, що це твоє хобі таке. І потім приємно, коли всі родичі тебе хвалять…
— Ага, хвалять, що знайшли таку дурну, яка за них усе робить. Постачає їм продукти, причому безплатно. А ти знаєш, скільки цукру на те повидло треба, а ще й метушні з ним скільки. У мене спина вже не розгинається. І хоч би хто допоміг. Чого б їм не хвалити мене, раз я їм так життя полегшую. І що цікаво, треба і приготувати їм і ще додому привезти.
— Ну, а як же ти хочеш? Щоб мама, з хворими ногами і спиною, сама з цими банками тяглася в автобусі?
— А твоя сестра і братик, який тепер до мами з усією своєю кодлою переїхав, не можуть приїхати і взяти. Їм кур’єри потрібні для доставки їжі? І приготуй, і привези, і головне, ще потім і за банками мотайся, бо ніхто ж не додумається повернути їх назад. Совісті в них немає! Ось що! І я нікому нічого цього року робити не буду. Я все роблю тільки для своєї сім’ї. Нехай усі самі для себе й роблять.
— Яка муха тебе вкусила? – у цілковитій розгубленості запитав дружину Борис, опустившись на стілець, – я ж уже похвалився своїм урожаєм, сказав, що ти знову закрутки робиш. А ти так різко відмовляєшся щось робити для них? Чому? Тебе хтось образив?
— Сестриця твоя благовірна дзвонила. Каже, Катю, тобі ж зараз банки дуже потрібні, а ми так зайняті, то ти пришли Борю після роботи, нехай він приїде, я йому всі банки зібрала. А то він казав, що врожай великий, а банок не вистачає. Каже, що навіть купили десь на базарі банки і все вже з підвалу підняли. Каже, що навіть місця у вас не вистачає. Так нічого, ми місце вам дамо у своєму підвалі. Ви вже не турбуйтеся, ми із задоволенням вас звільнимо від надлишків сільгосппродукції, – усе це Катерина говорила противним різким голосом, старанно передражнюючи догану сестри Бориса.
У цей самий момент у нього задзвонив телефон, по мелодії він дізнався, що це дзвонить сестра.
— Легка на спомині, – подумав і приречено зітхнув.
— Слухай, а що це сьогодні твоя Катька прямо як із ланцюга зірвалася? – з ходу запитала Тетяна, – я їй дзвонила, сказала про банки, а вона з рівного місця давай на мене кричати. Лається, а за що? Я не зрозуміла. Їй що шкода, чи що, дати трохи своїх закруток? Дача ж наша спільна. Її бабуся з дідусем купували, потім у спадок мамі з татом залишили, а тепер ви нею користуєтеся. Ми особливо й не претендуємо
— Так, але працюємо там тільки ми з Катрусею, а вас не допросишся допомогти, ось моя Катя і втомлюється.
— Але й відпочиваєте там теж здебільшого ви, ми туди й не просимося з’їздити.
— А ви приїжджайте і відпочинемо разом, і попрацюємо. А то ви приїжджаєте тільки на свята, коли вас запрошують шашлики поїсти, відсвяткувати, у ставку скупатися і все. А ми потім із Катькою весь сезон, не розгинаючи спини, гаруємо. А потім вона ще й удома крутить і крутить ці банки. Ти б приїхала та й допомогла їй, вона б і стала добрішою.
— Ну, якщо я не вмію,- затягнула сестра, – я ніколи цього не робила.
Катерина, яка уважно прислухалася до розмови чоловіка з сестрою, крикнула:
— А навчитися ніколи не пізно. Тільки навіщо, якщо є дурна, яка й так сама все робить, а вам можна тільки поїсти й усе!
— О, я бачу, що твоя ще не заспокоїлася! Гаразд, потім поговоримо.
— Ну що переконав сестру мені допомогти? – єхидно запитала Катя чоловіка, – ти ж бачиш, що вона непробивна.
— Ну і що ти через це так засмутилася?
— Та ні,- знехотя відповіла Катерина,- було і ще дещо.
— Що ще? – знову насторожився Борис, – що ще сталося? Я думав, що вже знаю всі твої проблеми.
— Знаєш що,- знову зло відповіла жінка,- мені дуже набридли твої родичі. Вони дивляться на нас як на банк або як на дійних корів, яких можна постійно доїти і навіть спасибі за це не говорити.
— Ти на кого натякаєш?
— Та на братів твоїх…
— Кого з них?
— Та на всіх, і на рідного, і на двоюрідних. У нас постійно гостюють, як приїжджають, живуть тижнями, п’ють, їдять, я за ними за всіма прибираю, продути купую, пінне ледь не щовечора. А вони потім їдуть, навіть не дякують. Я втомилася, що наш будинок перетворився на нічліг для твоїх родичів.
— Але начебто зараз ніхто не живе. Чому ти так обурюєшся?
— Ага, тільки два тижні тому цей Семен поїхав із дружиною, які десять днів жили й щовечора до глибокої ночі мені мозок виносили своїми розмовами, а тепер ще подзвонили й сказали, що до нас їхній син їде. Йому, бачте, потрібно дізнатися щодо консультацій якихось. Він вступав, але не вступив. І я чомусь цьому взагалі не здивована. Але зате тепер у нас проводяться якісь курси, а коледж оголосив додатковий набір, і ось він їде, щоб на курси вступити, а потім спробувати ще раз у коледж впихнутися.
— Але, Катрусю, консультації – це ж ненадовго.
— Як би не так! На цілий місяць.
— А може, там є гуртожиток.
— Є, але тільки вони не хочуть, щоб він жив у гуртожитку. Він у них ненадійний якийсь, це мені Марія сказала. За ним потрібне око та око. Тому він і їде до нас, щоб ми за ним наглядали. Ні, ти це уявляєш?! Нахабство яке! Сімнадцятирічний незнайомий хлопець, а ми маємо за ним доглядати!
— Ну що ти так засмучуєшся? Вони нам завжди свіжі продукти, поросятину привозять із села… – примирливо сказав Борис.
— Які такі продукти? Вони сала навезуть, яке ніхто з нас не їсть, і ми потім не знаємо, куди його дівати. І ще чого-небудь у цьому роді. Пійло смердюче привозять, а потім самі ж і п’ють його. Що вони там путнього хоч раз привозили. Візьми, Боже, що нам не гоже. Тільки так. А я втомилася. І я нікому нічого не винна, особливо твоїм родичам. Я не розумію, чому вони вважають інакше? Чи це ти їм винен, а я тільки за тебе віддуваюся?
У цей момент у Бориса знову задзвонив телефон. Цього разу дзвонила мама, щоб поговорити з нею, чоловік вийшов із кухні.
— Так, мамо, що ти дзвониш?
— Борисе, я тобі дзвоню, а не твоїй Катерині, бо Таня мені сказала, що вона сьогодні якась неадекватна. Нагрубила їй, накричала просто так. Ви що посварилися?
— Ні, мамо, ми не посварилися, просто вона втомилася. Урожай цього року великий, ми не встигали все ліквідовувати, а тепер вона з ранку до ночі закрутки робить. Але ж у неї ще й робота, і син-підліток, за яким теж потрібно дивитися в обидва.
— Так гаразд, не заступайся за неї. Я в її роки вас трьох піднімала, і працювати встигала, і по дому все робила, а ваш батько пив і мені зовсім не допомагав, не те, що ти, Боренька. Ти – найкращий син.
— Мамо, щось сталося? Ти через Тетяну дзвониш?
— Та ні, синку, – голос матері став зовсім солодким, – я хотіла у вас грошей у борг попросити. Бачиш, ти ж знаєш, що Мишко мій переїхав до мене жити з дружиною і дітьми, його звільнили з роботи, а вона касиром у магазині копійки отримує. Грошей не вистачає, навіть на їжу. Я не платила за квартиру вже два місяці. Боюся, що скандал буде. Пенсія в мене маленька…
— Мамо, а чому ти не відправляєш Мишка роботу шукати? Досить йому вже на твоїй шиї сидіти. Я ж йому грошей давав уже кілька разів. А я теж не мільйонер. Катерина лається, що моя рідня постійно в нас на шиї сидить. Тобі ми згодні допомагати, ти – моя мама. І Катя моя проти тебе теж нічого не має, але доводиться і сестрі, і братові, і всім сільським родичам допомагати. А своїм життям ми й не живемо. У нас на це ні сил, ні коштів немає.
— Та відправляю я його на роботу, відправляю, просто йому щось не щастить. Але він шукає. Він щодня шукає. Будь ласка, Боренько, востаннє.
— Добре, мамо, я подивлюся, що тут можна зробити.
— Що мати дзвонила? – запитала Катерина.
— Так.
— Грошей просила?
— Звідки ти знаєш?
— Она мені сьогодні дзвонила і просила в борг. Але я знаю, що цей борг ніколи не повернеться. Я ж тобі казала, що твої родичі щільно сидять у нас на шиї. І коли це тільки скінчиться?
Вона запитально подивилася на чоловіка. Борис, стиснувши зуби, дивився на Катерину, він теж не знав, як так вийшло, що вони стали винні всі родичам. Йому, так само як і дружині, було прикро, що всі рідні люди дивляться на них як на засіб збагачення або вирішення особистих проблем, але як це змінити – не знав.
Тому все тривало знову і знову.
Трохи заспокоївшись, Катерина все таки розподілила банки по рідні.
