Маргарита Юріївна була дуже засмучена через старшого сина. Молодший Ілля давно одружився, за нього вона спокійна, скоро онука має зʼявитися.
А Павлові вже тридцять три. А чим старший хлопець, тим йому складніше сім’ю створити, це всім відомо. Вибагливішими чоловіки стають.
І начебто дівчата в нього були непогані, але ніяк син не одружується!
Маргарита Юріївна вже стала подумувати потайки від усіх до бабки сходити, може зурочили сина? Але Павло ніби відчув, вранці в суботу він її просто ошелешив:
— Мамо, я одружуюся!
— Як одружуєшся? — здивувалася Маргарита Юріївна. — Ти ж зараз начебто ні з ким не зустрічаєшся? Та й вечорами майже завжди вдома.
— Не зустрічався, а тепер ось зустрілися, — посміхнувся Павло, але очі його були серйозними.
— Не зрозуміла? Що значить тепер? Щойно, випадково чи що, зустрів? Так ти ж сам казав, що жити з ким-небудь не будеш, треба дізнатися ближче… А як же мені твоя Ірина подобалася. З пристойної сім’ї, приємна, симпатична. Але ти в самий останній момент передумав. Таку дівчину впустив!
— Мамо, ну це мій вибір!
— Твій вибір? А Ліза, донька наших старих друзів? Ви ж із нею з дитинства дружили, начебто все обговорили, вирішили, і раптом розійшлися!
— Мамо, Ліза потім вдало вийшла заміж, я перед нею ні в чому не винен, — посміхнувся Павло.
— Ти-то не винен, синку, та тільки так один залишишся! Чим тобі Ліза погана була? Гарненька і розумна при цьому.
— Мамо, ну як тобі пояснити? Загалом, Ліза так усе в нашому майбутньому житті до дрібниць спланувала на роки вперед, що жити вже не мало сенсу. Не полишало відчуття, що це вже все було!
— Та вже, Павле, не думала я, що ти такий вибагливий. Тоді не зрозумію, як ти раптом ні з того ні з сього одружитися надумав? Чим ця дівчина тебе привабила? Красою чи що неземною? — посміхнулася Маргарита Юріївна. — Звати її хоч як?
— Марина!
Маргариті Юріївні здалося, що син говорив із викликом. Аж тривожно стало, що за дівчина його так швиденько окрутила? Та ще й ім’я в неї таке жорстке — Марина!
— А зовні звичайна, так, нічого особливого, — безтурботно повідомив Павло, чим ще більше здивував Маргариту Юріївну.
— Може, багата? — пожартувала Маргарита Юріївна. Вже не знала, що й сказати і вирішила подражнити Павла. Хоча навіщо він багатій потрібен, телепень такий?
— А ти знаєш, мабуть, так, багата, — несподівано погодився син. — Квартира, дача, машина, та й посада пристойна. «Повний фарш», як то кажуть, ти в точку влучила! Так що, мамо, скоро я вас познайомлю, — і Павло, весело наспівуючи щось собі під ніс, зібрався і пішов кудись.
А Маргарита Юріївна залишилася сам на сам зі своїми думками.
Чоловікові вона вирішила поки нічого не говорити. Віктор завжди на боці сина, така вже в них чоловіча солідарність.
Нехай Павло приведе цю Марину, подивимося, яка в тата буде перша реакція на цю потенційну невістку.
Вітя в неї людина щира і проста. Але при цьому дуже прониклива. По його реакції одразу все зрозуміло буде.
Наступного ранку при погляді на сина Маргариту Юріївну пронизала здогадка:
— Вона що, тебе купила? Я дивлюся, у тебе годинник новий і, схоже, дорогий? І взагалі ти ж начебто не носив годинник!
Павло підняв руку з годинником, покрутив, помилувався:
— Мамо, ну я взагалі-то я хлопець теж не бідний. Машину сам купив, будинок у селі мені бабуся залишила, та й оклад у мене непоганий. Але ти вгадала, мамо, це мені Марина подарувала!
«Ще не одружені, а вже такі дорогі подарунки! Видно, більше приманити нічим!» — подумала засмучено Маргарита Юріївна. Дивлячись на щасливе обличчя сина, вона вирішила більше запитань не ставити.
Нехай буде як буде.
Коли десь за пару днів Маргарита Юріївна раптом помітила, що Павло свої речі збирає, вона здивувалася:
— Ти що, у відрядження їдеш? Надовго?
— Ні, мамо, не у відрядження, я до Марини переїжджаю. І сподіваюся назавжди, — весело повідомив син.
— Ти що, Павлику, нас навіть не познайомиш? — з образою в голосі запитала Маргарита Юріївна. — Батьку, ти чув! Син від нас з’їжджає, а ти все сидиш!
Віктор Федорович вийшов із кухні:
— Як з’їжджає? А з іншого боку, може, й час, Рито? Не маленький, мабуть? — і батько підморгнув синові. — Що, квартирку вирішив зняти?
— Ні, тату, я до своєї дівчини переїжджаю. Її звуть Марина і в нас… скоро весілля. А для знайомства ми вас до нас цієї неділі запрошуємо! Там усе вам і розповімо.
— Що значить до себе? Вікторе, сина нашого якась дівка багата ошукала! Подарунки йому дарує дорогущі. А до нас ні ногою, видно щось приховує, неспроста все це, ох відчуваю неспроста! — захвилювалася Маргарита Юріївна.
— Та заспокойся, Рито, син раз у раз нарешті надумав одружитися, а ти завчасно засмучуєшся, — усміхнувся Віктор Федорович. — Себе краще згадай, як зі мною втекла! Боялася, що батьки проти будуть, що твій наречений із простої сім’ї, звичайний роботяга заводський!
— Ну ти вже скажеш прямо, Вітю, ну який же ти звичайний? — Маргарита Юріївна, дивлячись на чоловіка, тут же заспокоїлася.
— Ну це зараз я майстер, а тоді згадай? — Віктор Федорович обійняв дружину. — Зачекай, усе нормально, нас же в гості запрошують, сходимо і все ясно буде.
У неділю в призначений день і час батьки Павла під’їхали до нового, красивого, сучасного будинку.
Великий і світлий під’їзд, консьєржка сидить.
Маргарита Юріївна навіть трохи зніяковіла, у них-то будинок старий, простіший.
— Дивись, в якому будинку живе, я ж казала!
— Та звичайний, зараз тільки такі й будують, — вихвалявся Віктор Федорович. — Ми з тобою теж не в сарії живемо.
А на поверх піднялися в квартиру, а вона невелика, всього однокімнатна! Та й меблів майже немає, стіл, стільці, диван і шафа.
Павло з Мариною їх зустріли, син одразу знайомити їх став із Мариною.
А Маргарита Юріївна дивиться на неї й не зрозуміє. Начебто знайоме обличчя, ніби вона цю дівчину вже колись бачила?
Павло її погляд уловив, навіть розсміявся:
— Мамо, проходьте, Марина всього наготувала, а за столом і поговоримо!
На столі все дуже апетитно і по-простому. Салат, картопля смажена, огірочки солоні та м’ясо запечене.
— Мамо, тату, ви сідайте, Марина ще пиріг спекла. Ну і по ковточку за знайомство!
Віктор Федорович із дружиною перезирнувся, мовляв, ось це по-нашому! У Маргарити Юріївни теж погляд повеселішав.
— Мамо, а ти її не впізнаєш? — не витримав Павло. — Пам’ятаєш, коли я вчився, з групи до нас друзів запрошував? Ну так, багато хто був галасливий, а Марина тихо в куточку сиділа. У нашому застіллі участі майже не брала. Усі ще дивувалися, навіщо взагалі приходить. Ми з нею по-дружньому спілкувалися.
Потім на одне підприємство працювати пішли. По роботі часто перетиналися, вона на хорошому рахунку в нас. І взагалі людина надійна, — Павло подивився на Марину, і вони весело розсміялися.
— Нас іноді за брата із сестрою приймали, кажуть ми схожі, — мило посміхнулася Марина й повернулася в профіль. — Ось, дивіться, у нас навіть носи однакові!
— Марина квартиру раніше винаймала. А тут у нас на підприємстві додатково допомагати стали молодим сім’ям. Позику дають, та ще й плюс співфінансування. Ну і ми з нею якось розговорилися, мені теж у батьків на шиї сидіти вже незручно.
Загалом, ми вирішили з нею… одружитися і купити квартиру. Ну а потім розлучитися, квартиру продати, і в кожного буде пристойний внесок на своє житло.
— Так ви що, вже одружилися? — мало не вдавилася Маргарита Юріївна.
— Ось так! Навіть шкода, що не по-справжньому, — підморгнув Марині Віктор Федорович.
Було помітно, що вона йому одразу сподобалася.
— Зачекай, тоді не зрозумію, а навіщо ти до неї переїхав, якщо все це фікція? — примружилася Маргарита Юріївна. — Чи?..
— У тому-то й річ, мамо! Ми поки квартирою цією займалися, дізналися одне одного краще. Марина перша проговорилася, що я їй давно подобався.
Та й я раптом сам зрозумів, що не хочу з Маринкою розлучатися. Вона найкраща дівчина на світі! При цьому ми не тільки зовні схожі, у нас просто море спільного!
Так що, мамо, тату, ми наступних вихідних їдемо до Марининих батьків у село сватати її. Дивіться, який я їй телефон новий подарував, а вона мені годинник. Каблучку Марина поки не захотіла, не носить, ми навіть і в цьому сходимося.
Ну а потім весілля організуємо, а свідоцтво про шлю уже є!
— Ось це по-нашому, бенкет буде, та за весілля випьємо! — ще більше зрадів Віктор Федорович.
А в Маргарити Юріївни на душі потепліло. Схоже, і справді знайшов нарешті і її старший син свою суджену!
А ім’я то яке гарне у невістки — Мариночка! І носик кирпатенький, чудові будуть онуки.
