Нормальних стосунків із чоловіковою матір’ю в Ганни не було зроду. Вони у шлюбі вже вісім років, і за весь цей час жінка чула на свою адресу самі лише докори.
— «Не така, все роблю неправильно, мало люблю її золотого синочка, а до її рідної донечки мені взагалі як до неба пішки»… Одне слово, повний букет, — гірко всміхається Ганна, ділячись із подругою.
— Добре хоч, що чоловік раніше реагував адекватно, матір свою зупиняв. А коли я вже поставила жорстку умову, що ноги її та сестриної в моїй квартирі не буде — він усе зрозумів.
— Ще б пак не зрозуміти, — киває подруга.
— Житло твоє, кого хочеш, того й пускаєш на поріг. Тільки й бракувало — терпіти у власній хаті людей, які тобі нерви мотають.
— Та знаєш, чоловік теж часом ображався. Мовляв, я йому дорікаю, що він на моїх квадратних метрах живе, — зітхає Ганна.
— А я ж ніколи не дорікала! Але його мамі в мене робити нічого. Особливо вона намагалася вужем заповзти до нас, коли в нас з’явилася Оксанка. Та я стояла на своєму: хочете бачити онуку й племінницю — у вихідний ваш син і брат вивозить її на прогулянку у візочку. І там собі милуйтеся на здоров’я.
Ганні тридцять п’ять, донечці Оксанці — шість.
Живе родина в Ганниній двокімнатній квартирі, що дісталася їй у спадок. Жінка нічого міняти не збирається: вдруге ставати мамою поки не планує, у кредити влазити — тим паче.
У чоловіка є своя однокімнатна квартира під Києвом, іще до шлюбу придбана, яку вони здають квартирантам. Гроші, може, й не космічні, але на непогану автівку за вісім років подружжя таки назбирало.
Чоловік Ганни — киянин. У його матері була двокімнатна квартира, теж спадкова. Колись свекруха розійшлася з чоловіком і залишилася з двома дітьми на тих метрах. Зараз чоловікові Ганни тридцять шість, а його рідній сестрі — двадцять сім.
На думку свекрухи, її донечка — то просто золото: і розумниця, і красуня, і господиня хоч куди. А Ганна їй і в підметки не годиться.
Бо в неї, бачте, вища освіта лише заочна, та й диплом вона писала, коли вже з дитинкою вдома сиділа. Ганна колись закінчила коледж, пішла працювати, а вчитися далі вирішила вже у шлюбі.
Але хіба це має якесь значення, коли тебе просто не хочуть любити?
— Це якась фатальна нелюбов, просто «не ту невістку» синочок вибрав. Хоча я б не сказала, що мій чоловік у мами в улюбленцях — усю свою любов вона віддала доньці. О, тій прощається все на світі! І платне навчання, і кредити на поїздки до моря, і машина, яку взяли в борг і розтовкли в перші ж пів року! — емоційно продовжує Ганна.
— А в мене в перший рік після весілля млинець на сковорідці підгорів, так мені мозок виїли чайною ложечкою: мовляв, господиня з мене ніяка. Супи, борщі варити не вмію. І взагалі криворука.
Через ті кредити чоловікової рідні в Ганни з коханим якось спалахнула неабияка сварка, ледь до розлучення не дійшло. Знаєте, як воно буває, коли люди живуть не по кишені?
Береш чужі гроші — швидко, приємно. Віддавати нічим? Та пусте, візьмемо ще один кредит, щоб перекрити попередній.
— Снігова лавина боргів накрила їх так, що просто жах, — бідкається Ганна.
— У мами боргів по самісіньку шию, у зовиці не менше, та ще й та розбита машина. Їздити на ній не можна, продавати там майже нічого — суцільний металобрухт, а борг висить. Ні, від нас грошей не вимагали, чоловік чудово знає, що для мене ця тема — суворе табу. Але тепер вони придумали іншу схему.
Свекруха якраз вийшла на пенсію перед тим, як донечка розбила ту автівку. Зовиця зараз нібито знімає квартиру з хлопцем, який за все й платить.
І от чоловікова мама дійшла геніального висновку: щоб легко розрахуватися з боргами, треба продати свою столичну квартиру, закрити всі кредити, а собі купити щось скромніше десь у передмісті, там само, де її син років десять тому своє житло придбав.
— Ну просто чудово. Чи планувала вона з тих грошей ще й доньці на квартиру виділити — не знаю. Але якщо вже зі мною таку розмову затіяли, значить, сестрі чоловіка зараз точно не до власного кутка, — пояснює жінка.
А розмова та стосувалася прописки свекрухи в Ганниній квартирі. Отак, просто й без викрутасів, невістка, яка за всі роки доброго слова на свою адресу не чула, раптом дізналася, що вона їм зобов’язана. «Ми ж родина!»
Ганна зрозуміла: свекруха спочатку хитромудро намагалася залишитися прописаною у своїй старій квартирі, хотіла домовитися з покупцями. Та де там! Дурнів зараз катма.
Потім мама чоловіка почала підбивати клинці до батьків того хлопця, з яким живе її донька. Ті теж лише плечима знизали й відмовили: сьогодні молоді живуть разом, а завтра розбіжаться. І що тоді?
Возитися з чужою людиною, по судах тягатися, щоб виписати?
— І тут свекруха раптом згадала, що я ж їй не чужа! Я ж рідня! Раптово, правда? — Ганна не може стримати нервового смішку.
— І прийшла просити, звісно, не сама, а через сина закинула вудочку.
Якось за вечерею чоловік почав:
— Ганнусю, у мене до тебе серйозна розмова. Справа стосується мами. Вона сюди не ходить і ходити не буде, але їй треба зробити прописку в тебе.
Ганна аж виделку з рук випустила. Навіть не одразу перетравила почуте. Кому треба? Їй, Ганні? Чи чоловіковій мамі? Це ще що за новини?
Вона, даруйте на слові, на одному гектарі зі свекрухою сісти не хоче, а тут — прописати у власну квартиру?!
— Ти зрозумій, вона ж втратить свого сімейного лікаря в столичній поліклініці, якщо пропишеться в області. І муніципальну надбавку до пенсії, і всякі інші пільги, — переконував чоловік.
— А це важливо, вона ж не молодшає. Тоді нам доведеться їй допомагати. Так, грошима, бо інакше вона не витягне. Тож давай ти свої принципи сховаєш і підеш назустріч своєму рідному чоловікові. Не їй, а мені! І нашому сімейному благополуччю, бо маму напризволяще я кинути не зможу. Доведеться частину грошей з оренди моєї квартири віддавати їй…
— Уявляєш? — обурюється Ганна.
— Тобто рідний чоловік мені фактично ультиматум висунув: або прописка його мами, або він буде витягувати гроші з нашого сімейного бюджету! Я вже навіть мовчу про те, які в нас зі свекрухою стосунки. Але воно мені взагалі треба? Прописувати пенсіонерку! Її ж потім, як щось піде не так, ніяким судом не випишеш. А якщо вона й ту хату під Києвом за борги профукає?
Ганна чоловікові відмовила категорично. Сварка була — стіни дрижали.
Жінка спересердя взагалі сказала, що чоловік може котитися у своє передмістя і жити у власній квартирі. А вже з чого він там, після сплати аліментів, допомагатиме своїй матері — то вже точно не її клопіт.
Уже два тижні чоловік розмовляє з Ганною крізь зуби, насуплений, як хмара. Проте речі збирати щось не квапиться. А жінка зізнається: чим далі, тим більше їй хочеться і справді відправити благовірного за місцем його прописки — туди, до його власної нерухомості.
Отака життєва математика, де родинні зв’язки вимірюються квадратними метрами та кредитами.
А як би ви вчинили в такій ситуації: поступилися б принципами заради спокою в сім’ї, чи ваш дім — це ваша фортеця, куди вхід заборонено?
