А в мене ж на дачі Платончик сам-один лишився… Вчора ввечері пішов десь на гульки, негідник такий, так і не повернувся, то я без нього в місто приїхала. Боюся, що пропаде він там від голоду й туги без мене! Благаю, з’їзди, забери дитину додому! «Дитиною» був Платон — улюблений кіт Галини Семенівни. Здоровий, мов кінь, і вгодований так, що на власних жирових запасах міг би спокійно протягнути з місяць

Ранок єдиного вихідного мав бути святим. Надія солодко потягнулася в ліжку, додивляючись приємний сон, аж раптом тишу квартири розірвав різкий, істеричний дзвінок у двері.

Жінка підскочила, на ходу накидаючи халат і подумки підбираючи найміцніші слова для того невігласа, який посмів перервати її законний відпочинок.

Але щойно вона рвучко відчинила двері — весь гнів миттєво вивітрився. На порозі, розмазуючи сльози по зблідлому обличчю, стояла сусідка Галина Семенівна.

— Надійко, серденько моє, виручай! — заголосила літня жінка, хапаючись за серце.

— Сестра в селі злягла, треба терміново їхати! А в мене ж на дачі Платончик сам-один лишився… Вчора ввечері пішов десь на гульки, негідник такий, так і не повернувся, то я без нього в місто приїхала.

Боюся, що пропаде він там від голоду й туги без мене! Благаю, з’їзди, забери дитину додому!

«Дитиною» був Платон — улюблений кіт Галини Семенівни. Здоровий, мов кінь, і вгодований так, що на власних жирових запасах міг би спокійно протягнути з місяць.

Йому б це пішло тільки на користь: зійшов би жирок із боків, пострункішав би й покращав.

Прямо як ті чоловіки середнього віку, що раптом беруться за своє тіло (таких, звісно, одиниці, але дивитися на них — одне задоволення, хай йому грець).

Але повернемося до Платона. Саме через цього пухнастого гульвісу Надії довелося жертвувати своїм законним вихідним і трястися машиною за двадцять кілометрів від міста.

На сусідчиній дачі вона бувала кілька разів — по доброті душевній відвозила Галину Семенівну разом із нескінченними ящиками розсади.

За це сусідка щедро пригощала її яблуками, зеленню, а ще — вперто намагалася всучити гігантські кабачки-переростки. Якось Надя з наївності погодилася їх взяти.

У результаті пів року в її коридорі валялися справжнісінькі зелені «снаряди», а між ними, мов морські зірки, світилися патисони.

Надія перечіплялася через них, тихенько чортихалася, назбирала цілу купу рецептів їх приготування, але до кухні цей овочевий арсенал так і не доїхав.

Відтоді таких подарунків (які потім доводилося потайки виносити на смітник) вона уникала. Зате від великих, соковитих, медових груш ніколи не відмовлялася.

Цього року сусідка привезла їх лише раз, зовсім трішки — тільки апетит роздражнити.

«Ну й нехай, — подумала життєрадісна Надія, крутячи кермо. — Поїду, сама тих груш нарву, та й Платона заразом заберу, щоб, не дай Боже, не схуд на дачних харчах».

Дорогу до ділянки вона пам’ятала, але в самому садку ще не бувала: зазвичай просто вивантажувала коробки біля хвіртки й швиденько тікала, поки не припахали щось копати.

Кіт, який просидів на ґанку пів дня, зустрів Надю як рідну. Платон був хлопцем недурним і вже зрозумів, що хазяйка зникла надовго. За їжу він не переживав — по сусідніх дворах його знали й завжди підгодовували.

Але душу гризла котяча самотність: це ж як так, прийти з нічної гулянки, а тебе навіть нікому висварити за брудні лапи?!

Спочатку ж мають обізвати всілякими словами, потім налити вершків, дати шматочок м’ясця, а після ситного обіду — взяти на коліна й довго чухати за вушком.

Без цього ритуалу життя будь-якого кота втрачає сенс, а надто такого товариського й ніжного, як Платон.

Тому Надію він зустрів бурхливо: обтерся об усі ноги, голосно розповів про свої страждання і всім виглядом показав, де тут можна сісти й відпочити. Але гостю цікавило інше.

Вона рушила вглиб шести соток шукати солодкі груші. Обійшла все. Заглянула навіть під кущі.

Нині ж селекціонери вивели такі дерева, що від горшка два вершки, а плодів — відрами, тож Надя про всяк випадок перевірила навіть колючий аґрус. Але груш не було. Ні карликових, ні звичайних — хіба що земляні.

Платон, щоб хоч якось втішити гостю, притягнув їй у зубах мишу, мовляв, «пригощайся». Та Надія не здавалася. Обшукала сарайчик, сінці, зазирнула за туалет — порожньо!

«Та ось же вони!» — ніби промовив кіт, зрозумівши, що вона шукає, і красномовно тернувся об сусідський паркан.

З-за високої дерев’яної огорожі розлого виглядала верхівка дерева, рясно всіяна жовто-зеленими, великими плодами. Кілька гілок навіть звисали на ділянку Галини Семенівни.

«Якщо сусідці дозволяли їх збирати, значить, і мені можна!» — вирішила Надія, відчуваючи, як у роті збирається слина від самої лише думки про солодкий сік.

Звісно, вона, як порядна людина, спочатку постукала по дошках і двічі голосно спитала: «Господарі є?».

У відповідь — тиша. Логічно: якщо ніхто не відгукується, значить, господарів немає і вони зовсім не проти поділитися врожаєм.

Про всяк випадок перехрестившись, Надія полізла на паркан, який чомусь дуже підозріло хитався і тріщав. Але коли жінка чогось хоче — її не спинити.

Небезпека тільки підігріває апетит, адреналін б’є в голову, і ніякі трухляві дошки не стануть на заваді гарячому серцю.

Платон знизу нявчав і щосили намагався пояснити, що за п’ять метрів є нормальна хвіртка. Але людське вухо котячої мови не розібрало.

Більше того, Надя, шукаючи точку опори, випадково впустила свій дачний гумак сорокового розміру прямо коту на голову.

«Тьху на тебе!» — обурено пирхнув Платон і, застосовуючи всю котячу нецензурну лексику, відійшов убік — зализувати ґулю від гумового чобота та спостерігати за цією альпіністкою.

Під його бурмотливо-м’явкотливий супровід Надія видерлася на самісінький верх, потягнулася і вхопилася за товсту гілку.

В очікуванні солодкого тріумфу вона проґавила той момент, коли стародавній паркан жалібно крякнув і почав плавно валитися на сусідський двір.

Стиглі плоди прямо перед носом геть затьмарили розум, тому Надія просто міцніше вчепилася в гілку, коли дошки з-під ніг остаточно поїхали.

— Пі-і-і-і-і! — рознеслося над садовим товариством.

Господар сусідньої ділянки, розбуджений цим неймовірним писком, вийшов на ґанок.

І постала перед ним жива картина олійними фарбами під назвою «Прилетіла ластівка».

Михайло щойно повернувся з гірського походу, був страшенно втомленим і спав без задніх ніг.

Аж тут у його володіннях коїться казна-що: розкішна жінка, зовсім не схожа на пенсіонерку Галину Семенівну, протаранила його паркан і тепер висить на дереві, відчайдушно намагаючись намацати ногами хоч якусь опору й волаючи на всю вулицю.

— От так груша вродила! — щиро захопився чоловік, роздивляючись принади, що визирали з-під задертої футболки та шортиків, які під дією гравітації поповзли кудись угору. — Коли садив, і не сподівався на такий розкішний урожай!

— Пі-і-і-і! — продовжувала брикатися «груша» на гілці, від чого її одяг перекошувався ще більше. — Що стоїш і шкіришся, реготуне?! Зніми мене звідси!

Вона нарешті помітила Михайла, але той, тримаючись за живіт, просто згинався навпіл від сміху.

Зрештою, дереву набридло тримати на собі такий солідний, галасливий вантаж. Воно хруснуло, і Надія, разом із гілками, листям та дощем зі стиглих плодів, гепнулася на м’яку траву.

— Телепень! — випалила жінка, випльовуючи листочок і намагаючись знайти винного у своєму фіаско. — Був би розумним — спіймав би!

— Та я краще телепнем залишуся, — захлинався від реготу Михайло, витираючи сльози, — ніж помру під такою розкішною жінкою! Вас часом не Грунею звати, мадам крадійко? Вам би пасувало!

— Іди ти! — ображено буркнула Надя.

Вона насилу піднялася на обдерті коліна, підтягнула шорти й, накульгуючи, почимчикувала до пролому в паркані. Але на межі раптом зупинилася, гордо обернулася і заявила:

— Я зараз із відром повернуся! Усе одно під деревом згниють із таким недолугим хазяїном!

І що ви думаєте? Повернулася! Михайло, який уже просто пускав бульбашки від безперервного сміху, спостерігав, як вона діловито збирає розсипані груші.

— Ти б сорочку довшу одягла, чи що, — ледве видавив із себе сусід. — У тебе там шорти ззаду по шву розійшлися, усе багатство видно.

Усередині в Надії все похололо. Вона згадала, що саме сьогодні, як на зло, одягла свої найзручніші, але найстрашніші «бабусині» панталони в дрібну квіточку.

Вдома, у шухляді, лежала розкішна мереживна білизна, але ж ні — для поїздки на дачу вона вибрала саме цей бавовняний жах!

«Ех, не дарма моя подруга Люба навіть у лазні макіяж не змиває, — гірко подумала Надя. — Живе за принципом “а раптом доля за рогом чекає”».

Любі це, щоправда, не сильно допомагало вийти заміж, але Надії від того було не легше. Світити панталонами перед симпатичним, харизматичним сусідом було нестерпно соромно.

Як-не-як, вона — жінка вільна, з двома колишніми чоловіками за плечима, і зовсім не проти прогулятися ще раз туди, де пасеться жіноче щастя.

Повільно, намагаючись не дивитися на сусіда, Надія повернулася до нього передом і почала задкувати до свого двору, на ходу підгрібаючи ногою останні груші.

Найбільший і найбільш гнилий плід вона схопила рукою і прицільно жбурнула в Михайла.

— Це замість «дякую»?! — обурено зойкнув він, ухиляючись.

Але Надійка вже мчала до своєї машини, тягнучи в оберемку ошелешеного Платона, відро з грушами й старий халат Галини Семенівни, прихоплений із ґанку.

Треба ж було чимось прикрити свій сором, щоб доїхати до міста! Вже в салоні авто вона помітила, що тисне на педалі однією босою ногою, а на другій красується дачний гумак.

Кілька днів після того вона мастила зеленкою здерті коліна, їла ті кляті груші й заливалася рум’янцем, згадуючи свій ганебний виступ.

Заспокоювало лише одне: цього реготуна вона більше ніколи в житті не побачить.

Тому, коли у двері знову подзвонили, вона відкрила їх не роздумуючи. На порозі стояв той самий нестерпний Михайло. Він знову ледь стримував сміх.

В одній руці чоловік тримав велике відро добірних груш, у другій — розкішний букет дачних квітів, а під пахвою стискав Надині кросівки, які вона в паніці забула біля хвіртки.

— Ти тільки не думай, що ти мені дуже сподобалася, — заявив він, широко усміхаючись. — Просто я смішнішої жінки в житті не зустрічав! Довелося дзвонити Галині Семенівні, питати твою адресу.

— Клоунесу за викликом знайшов, розважати його треба… — пробурмотіла Надія, ховаючи усмішку й забираючи квіти.

— Якщо хочеш чаю — іди в магазин за тістечками. У мене в холодильнику, крім твоїх груш, миша повісилася.

А Платон тим часом сидів під столом, із задоволенням наминаючи вершковий крем із купленого Михайлом торта. Кіт акуратно тягнув лапу, вмочував пазурі в солодку масу й повільно злизував, смакуючи кожен шматочок.

Він знав: коли чоловік і жінка так захоплено дивляться одне на одного, під столом можна робити будь-які капості — усе одно не помітять.

«Одне тільки погано, — думав Платон, мружачись від гастрономічного щастя. — Зараз же почнуть женитися, дитину собі заведуть… Ніякої поваги й уваги мені не залишиться».

Але кіт був філософом. Він знав, що скоро повернеться Галина Семенівна, вони знову поїдуть на дачу, де можна буде спокійно ловити мишей.

Життя триває!

***

Ось такі несподівані, а часом і відверто кумедні повороти готує нам доля, коли ми найменше цього чекаємо (та ще й одягнені в старі розтягнуті речі!). Здається, справжнє людське тепло народжується не там, де все ідеально, а там, де двоє вміють щиро посміятися над собою і своїми помилками.

А у вашому житті траплялися такі конфузи, які згодом переростали у щось справді світле та важливе?