Усі говорили, ось нещастя, спочатку чоловік загинув, а потім із квартири вигнали. Хоч і за законом, але, все ж таки, не по-людськи.
Бідна-бідна, говорили всі, куди вона тепер? А вона поклала в машину валізу і поїхала в село. У неї є місце, куди завжди можна повернутися — старий батьківський будиночок.
— Як ти там, донечко, одна-однісінька, — переймалися в спекотній Іспанії батьки.
А вона собаку по дорозі знайшла. Сліпого. Хтось кинув його помирати і та все зрозуміла, бідолаха. Вона везла його додому і всю дорогу примовляла, як добре, що я тебе знайшла, яке щастя, і витирала сльози. Собаці теж.
Та що вона там робитиме, у цьому селі, дивувалися всі, почне зараз оплакувати своє нещасне життя? А вона дивилася на подвір’я, заросле бур’яном, і розмірковувала, як скоро зможе маленька слабка жінка перетворити його на квітучий сад.
Усі вирішили, що вона неодмінно в місто повернеться. А вона підлогу намила, на стіну килимок повісила і чай заварила. На вікнах вишиті фіранки, з труби дим іде, у грубці каша готується, пиріг рум’яниться, на ґанку собака лежить, на сонечку гріється.
Усі були впевнені, що в селі вона від туги довго не протримається. А вона Wi-Fi підключила, знайшла роботу, почала гроші отримувати.
Потихеньку на подвір’ї порядок навела, яблуньку посадила, троянди, моркву, до лісу за суницею бігає. Вранці в озері купається, ввечері з чашкою чаю на ганку сидить, заходами милується.
Ну, треба ж, дивуються всі, прижилася в селі-то, справляється. А вона погладить собаку по голівоньці, почухає за вушком і поплаче крадькома від жалю до сліпої охоронниці.
Коли гроші зібрала, повезла собачку до ветеринарів. А лікар такий прекрасний виявився. Сказав, що хоч операція в цьому випадку і не допоможе, все ж не варто так переживати і серце надривати від жалю, тому що сам собака від своєї сліпоти не дуже страждає, сприймає все, як належне і ставиться до цього спокійно.
Для нього це не кінець світу. А якщо він і страждає, то тільки від зради господарів. Просто любіть собаку, йому цього достатньо для того, щоб відчувати себе потрібним і щасливим та адаптуватися до нового життя.
Деякі процедури він, звісно, прописав, але суто для зміцнення загального здоров’я. Душевний усе ж таки виявився лікар, сказав, що буде радий їх знову побачити і телефон дав, якщо що – телефонуйте…
Вона і зателефонувала. Просто так. Розповіла про гарний захід сонця, про озеро, про чай зі смородиновим листям, про те, що сліпий собака не залишив їй часу на депресію і жалість до себе, а повернув бажання жити і радіти кожному дню.
Виявилося, що лікар теж хоче радіти життю, але тільки разом із ними. Десь у лютому всі тільки й говорили про її заміжжя.
А вони купили нові шпалери, світлі штори і роблять ремонт в одній маленькій кімнатці, наближається необхідність у затишній дитячій.
Вечорами п’ють чай із суничним варенням, гуляють із собакою хрусткими засніженими доріжками і милуються зимовим лісом.
Друзі, якщо вам важко в цьому величезному, чужому, байдужому світі, зробіть свій маленький, повісьте килимок, заваріть чай і будьте щасливі.
