Якщо чесно, нічого такого розкішного ми тоді не мали — звичайна міська галявина, розкладний столик, стареньке покривало та гурт вірних друзів.
М’ясо смажили на давньому мангалі, який ледве тримався на трьох ногах, зате пахло воно так, що хоч стій і цілий вечір той дух носом лови — пахощі на всю околицю.
Я чатувала біля вогню, весь час перевіряла, щоб не підгоріло, хоча й знала: все одно хтось потім усміхнеться й скаже: «Трохи присмажилося, зате з димком, воно так смачніше!».
Поруч Артем різав цибулю кільцями — через неї ми всі були наполовину в сльозах.
Ліка раз у раз щось фотографувала на телефон, а Дмитрик бігав галявиною, шукаючи хоч якийсь інтернет для музики.
Знаєте, ми так чекали на цей вечір. Саме на такий — без зайвих очей, без отих нещирих привітань та довгих чужих історій. Просто свої, просто на природі, просто трохи віддихатися.
Воно, мабуть, здається дрібницею, поки не почнеш працювати без вихідних, рахуючи кожну хвилину до заповітного відпочинку.
І от, щойно аромат смаженого м’яса почав виманювати всіх навколо, з-за кущів з’явилися «вони». Жінка у яскравій сукні та хлопець, може, брат її — раніше я їх ніколи не бачила.
Йшли собі нібито мимо, але раптом «спіткнулися» об наш затишок — і от уже стоять, дивляться на мангал, на столик, на нас. Весь мій запал миттєво змінився якоюсь внутрішньою наїжаченістю.
— Добрий вечір, — каже вона і якось занадто широко всміхається. — А ви часто тут шашлики смажите?
Всі притихли. Ніхто й не поворухнувся. Я знічено постукала шампуром по краю мангала — просто від ніяковості. Чесно кажучи, у такі моменти почуваєшся дуже дивно.
Наче саме в мене на обличчі має бути великими літерами написано: «Ласкаво просимо, підходьте, пригощайтеся!».
А я зовсім не про це. Я ж той пікнік не просто так влаштувала — тут усе: і рідкісна єдність із друзями, і можливість бодай на годинку побути тільки «своїми».
Оце наше «ми вас не кликали» — воно ж не про те, що я проти людей взагалі. Просто іноді так хочеться побути лише з близькими — без нових знайомств, без цих ввічливих посмішок та розмов ні про що.
Вони зупинилися і чекають. Прямо видно: соромляться щось спитати або сподіваються, що я сама запропоную шматочок. Кажу їм — і сама не вірю, що голос виходить такий тихий, але непохитний:
— Це наше м’ясо… Ми тут для себе зібралися.
У цей момент у мене всередині щось клацнуло: нібито все правильно сказала, ніхто не зобов’язаний ділитися, а все одно з’явилося те неприємне відчуття провини.
От ніби я «жаднюга», і думки потім самі лізуть: а раптом варто було все ж запросити, пригостити?
Поки ті двоє, не діждавшись запрошення, повільно відходили — не ображено, але якось похмуро — у мене в голові аж гуло.
Навіщо я так ляпнула? Що страшного в тому, якби незнайомі люди просто приєдналися до нашої вечері? Дивлюся на хлопців та дівчат. У нас свій маленький світ, і туди чомусь зовсім не хочеться нікого впускати.
Ліка шепоче мені:
— Та годі тобі, все правильно сказала. Вся галявина вільна, нехай своє смажать.
А я думаю: невже ми всі так почали боятися чужих людей? Чи це просто вік такий, чи час такий настав. Коли хочеться затишку, своєї компанії та щоб ніяких несподіванок.
Адже як воно буває: ніби все добре, а з’являться «випадкові подорожні» — і простий вечір перетворюється на незручне частування, на розповіді про щось неважливе, а потім ще переживаєш, що м’яса на всіх не вистачить.
І ніби ж дурниця, не важко ще одного помідора порізати, але вся радість наче вивітрюється: уже не те свято, все якесь чуже, натягнуте.
У цю мить я згадала, як у дитинстві, у бабусі по вихідних, за стіл сідали не тільки родичі. Приходили сусіди, діти з вулиці, якісь випадкові тітки, що просто йшли повз хату.
Тоді це було нормально і навіть весело, а зараз чомусь хочеться обмежити своє коло, зберегти тепло тільки для себе.
Сидимо, слухаємо, як потріскує вугілля. А думки мої все скачуть туди-сюди. Чому так стало важко бути відкритою? Мені ж не шкода — ні того шматка, ні часу.
Просто іноді ловиш себе на думці: хочеться тиші й щоб усе було під контролем.
Побути як у фортеці — з тими, кого добре знаєш.
Мабуть, вся річ у тому, що потихеньку втомлюєшся від випадкових людей — у магазинах, в інтернеті, навіть на лавці біля під’їзду. Спілкування стало так багато, що на інші, нехай навіть приязні «вторгнення», уже просто не вистачає душевних сил.
А ще — і це я точно про себе знаю — буває важко віддавати. Навіть якщо йдеться просто про вечерю на галявині. Все своє здається трохи ціннішим, коли воно в дефіциті: часу мало, друзів — небагато, а зібратися ось так разом виходить, дай Боже, раз на рік.
Розумію тепер, що оце «ми вас не звали» — воно не про жадібність чи шкідливість. Це такий собі спосіб вберегти маленьку особисту зону спокою.
Після того випадку я чомусь часто роздумувала — а чи багато в моєму житті таких «закритих зустрічей»?
Це ж не тільки про пікнік. От покличе тебе хтось у гості, а ти навіщось одразу вигадуєш виправдання: «давай краще не сьогодні, втомилася, тиждень був важкий».
Або прийде несподівано сестра з дитиною — і ти замість радості похмуро думаєш, що нарешті хотіла просто побути в тиші.
У дворі за останні роки, до речі, теж побільшало «своїх» та «чужих». Усі по під’їздах ховаються, сусідам тільки мовчки кивають. На лавку вийти — уже подія, а щоб запросити когось на чай чи на сусідський пиріг…
Та де там, простіше залишитися наодинці.
Чому так? Я згадувала, як із батьками влітку ходили в походи. Якщо хтось проходив повз, завжди був принцип: «супу вистачить, ідіть до нас у компанію!».
Тоді ділитися означало радіти разом, а тепер — ніби навпаки: ділитися складно, бо боїшся, що не вистачить чогось найважливішого — часу, затишку, часточки цього вечора.
Час ішов, розмови знову пожвавилися — хтось увімкнув музику, Ліка зі сміхом одягла мені на голову «корону», скручену з фольги, Артем розповідав кумедні історії про дачних сусідів.
Наче все за планом, але всередині лишився осад. Не від людей, не від ситуації, а від того, як невблаганно час змінює нас самих: раніше кликав би всіх до столу, а тепер тричі подумаєш, перш ніж сказати «приходьте».
Наприкінці вечора, коли вугілля майже догоріло і залишилися тільки тихі розмови, я сказала вголос:
— Все одно, мабуть, ми трішки затислися. Іноді можна було б і пригостити…
І друзі навіть не сперечалися. Мовчки якось так, по-доброму погодилися. Видно, у кожного в ту мить десь глибоко всередині теж ворухнулося: пора б рідше казати «ми вас не звали».
Зараз, згадуючи той звичайний пікнік, я розумію: ніхто не зобов’язаний ділитися шашликом із незнайомцями. Але чомусь найтепліші спогади в житті — завжди про те, як довелося з кимось поділитися.
Нехай навіть останнім шматком хліба чи ковтком гарячого чаю в холодний вечір.
Колись, можливо, і я опинюся на чужій галявині — із змерзлими руками й великим бажанням, щоб мене просто покликали до кола. Чи вистачить у мене сміливості бути відкритою тоді?
Дуже хочеться вірити, що так. Бо занадто часто за словами «ми вас не кликали» ховається не тільки втома, а й наша велика внутрішня самотність.
Може, якщо ми почнемо ділитися хоча б трішки частіше, життя від того стане світлішим і простішим?
У кожного з нас є своя «фортеця», куди ми пускаємо лише обраних, і це наше право. Проте іноді саме випадковий гість приносить у дім те, чого нам так бракувало — свіжий погляд чи несподівану радість.
А як ви гадаєте, чи варто в наш час тримати двері відчиненими для незнайомців, чи краще все ж берегти свій спокій тільки для найближчих?
