Коси Люда зберегла довгі. Якось звикла до них, і не хотіла розлучатися навіть у заміжжі, хоч і важко доглядати. До того ж турбот побільшало: дім, чоловік, донька підростає… Люда все для дому старається, хватка виявилася дівчина.
До тридцяти років довгу, темну косу заплітала і скріплювала шпильками, але чоловік Сергій все одно, за нагоди, міг легко схопити за косу – зручно це… дружину вчити.
— Людочко, постав щось до столу, – кричить Сергій, – гості в нас.
Люда нещодавно прийшла з сільської крамниці, де мила підлогу. Зручно їй: підлогу помила і вільна. І вдома справ можна купу переробити. Та й магазин поруч. У них узагалі село невеличке, зі звучною назвою Живильне, обрамлене по обидва боки невисокими відрогами гірських порід, що зливаються на горизонті з небом.
У сонячний день, особливо влітку, милує око смарагдова зелень, строкаті квіти, що клаптями розкинулися на пагорбах. А як налетить вітер і нависнуть свинцеві хмари, одразу тьмяніють фарби, і навіть будиночки села здаються наче насуплені горобці перед негодою.
Людмилі хмари нагадували чоловіка, коли починав буянити. По молодості Сергій здавався їй мирним хлопцем, з яким можна життя жити.
Але працьовита Людмила зіткнулася з незвичайною лінню, яку нічим не переламаєш. Люда хотіла, щоб усе було: і будинок, і господарство. Так і сталося: у хаті все було, але Сергій до цього не торкався, і дуже не любив, коли йому нагадували дров привезти, картоплю пополоти, або в сараї прибрати.
Клянучи невгамовну дружину на чому світ стоїть, він лягав на диван і вмикав телевізор. А потім і зовсім знайшов собі заняття – зустрічатися з дівчатами.
Люда спочатку не повірила, адже йому вже тридцять п’ять, які дівчата, коли сім’я є, дім є, донька росте, адже вона вже багато чого розуміє. А потім сама переконалася, і зовсім недавно вирішила вберегти чоловіка від ганьби, привести додому після двох діб гулянки.
Сергій, розлючений появою дружини, схопив її за косу… так і вів додому, висміюючи її на все село.
Після цього Люда два дні мовчала, просто не знала, що робити. Піти похапцем нікуди. Мати в сусідньому селі живе з молодшим сином, а в нього вже сім’я, та й винайняти житло поки нема на що, та й ніде.
І ось тепер Сергій сам покликав, змусив на стіл накрити.
Прийшовши з городу, Людмила застала в гостях Олега Івановича, небагатослівного місцевого мисливця. Він усе життя полював, робота в нього така. Добротний будинок Олега стояв майже в середині села. А ось що змусило його прийти до Сергія і Людмили Маланчуків – незрозуміло. Нічого спільного у сорокарічного Олега Івановича і сім’єю Маланчуків не було.
— Олеже Івановичу, ти мені причіп для мотоцикла давав… віддячити хочу, – відкинувши руку на спинку стільця, Сергій поважно сидів, показуючи себе впевненим господарем.
— Та нічого не треба, – промовив Олег, – ти ж знаєш, я не п’ю.
— Ну потроху.
— Ні, спасибі, якщо тільки чайку.
Людмила, привітавшись, поставила чайник, дістала з буфета печиво, варення і також мовчки поставила на стіл.
— Усе, йди звідси, – Сергій недбало махнув рукою в бік дружини.
Люда мовчки вийшла.
Гість сторопів. Не знав він їхніх стосунків, узагалі не цікавився, хто і як у селі живе. – Ти, Сергію, чого так… грубо? – запитав він.
— Та ну її, набридла, – Сергій налив собі, зморщившись, – у мене краща є дівчина… тільки куди цю подіти. Тобі ось, Олеже Івановичу, щастить, один живеш…
— Що ж хорошого? Два роки як овдовів, таку жінку втратив… Тож заздрити нема чому…
— А я все одно Людку вижену, – сказав Сергій, – будинок мій, мати мені його підписала, тож із ким хочу, з тією і живу.
Олег кашлянув, не знаючи, що заперечити у відповідь. Він подивився у вікно. Там, під вікнами, на призьбі, сиділа Людмила і плакала. Олег чомусь одразу визначив, що вона плаче. Серце чомусь стиснулося. Хоч і в одному селі живуть, але Олег не знав її життя, та й не цікавився, різниця в них у віці десять років, не його ровесниця.
— Слухай, запитав Олег Іванович, – а йти їй є куди?
— А мені до одного місця, куди вона піде.
— Ех, що ж вам не живеться, – зітхнувши, сказав Олег Іванович. Гаразд, піду я, спасибі за частування. – Потім зупинився майже на порозі. – А може вам окремо поки що пожити, дивись, одумаєтеся, все налагодиться.
— Я тільки «за», – зрадів Сергій, – відпочину хоч від неї.
— У мене ж будиночок під наглядом, сестра моя старша там жила раніше, та в місто поїхала до дітей, я тепер доглядаю. А взимку в ліс на полювання часто ходжу, так і нікому за будиночком доглянути.
Сергій знову махнув рукою:- Забирай!
— Кого забирай? – не зрозумів Олег.
— Людку забирай!
— Ну й справи, – сказав приголомшений чоловік. – Вона ж не річ… нікого я забирати не збираюся, захоче, сама вирішить.
Він вийшов, хотів уже їхати, але побачивши в палісаднику Людмилу, підійшов до неї.
— Не моя, звісно, справа, але якщо раптом нікуди буде йти, то житло є. Там будиночок невеликий на краю села, це моєї старшої сестри Надії будиночок… загалом, жити там можна безкоштовно. Ні копійки не візьму. Просто жити. Так і дому добре і… і мене виручиш.
Людмила піднялася, витерла сльози. – А можна ми з Олею цього тижня переїдемо?
Олег знову розгубився. – Можна, звісно. Тільки я подумав, що у вас це тимчасово з Сергієм. Поживіть по одному, одумаєтеся, помиритеся.
Речей у Людмили було мало, Сергій сказав, що в будинку все його. Добре, що будиночок Надії – сестри Олега – був з обстановкою. Найосновніше з меблів було, та ще газова плита стояла в тимчасовій зоні.
Люда з донькою, переїхавши, перший тиждень відчула неймовірну тишу. А потім додалося нове почуття – спокій, який уперше повернувся до неї після сімейного життя.
Будиночок був хоч і маленьким, лише дві кімнатки, але таким затишним, що захистив їх із донькою від життєвих бурь.
Сергій незабаром, не соромлячись розмов, привіз із сусіднього села довгоногу дівицю. Саме так відгукнулися про неї сільські, помітивши на обличчі нахабну посмішку.
Людмила у відповідь не здивувалася, і через місяць подала на розлучення.
— Олеже Івановичу, – запитала вона чоловіка, – а можна ми ще поживемо?
— Та живіть скільки завгодно, діти сестрі однокімнатну квартиру беруть, тож повертатися вона не думає. А продати будиночок складно, далеко ж ми від міста. Тож нехай стоїть поки що, сестра на моє піклування його передала. – Він подивився на Людмилу, помітивши, що вона рада.
— Взагалі, я думав, ви з Сергієм зійдетеся. Поживши по одному, люди багато чого починають розуміти.
— А я зрозуміла, – сказала Людмила, – зрозуміла, що до чоловіка не повернуся. Навіть донька про нього не згадує, ось так. Розлучаємося ми, нехай живе, з ким хоче.
Невдовзі Людмилі запропонували залишити швабру і стати за прилавок. – Ти ж училася? – запитала завідувачка.
— Так, вчилася на продавця, – зізналася Людмила. Я в прибиральниці пішла, бо вдома справ багато було, а зараз у мене будиночок маленький, господарства поки що немає, тільки курочок завела, город теж маленький, тож можу весь день працювати. Та й гроші потрібні.
— Ну от і добре, приймай справи.
Із чоловіком вона розлучилася залюбки, не роздумуючи, і продовжувала жити сама.
Восени, коли прибрали городи, Сергій привів до хати нову «любов».
— Чула, твій нову дівку привів, – сказала напарниця.
— Зовсім він не мій, – спокійно відповіла Людмила і поправила зачіску. Коса тепер, надійно закручена, міцно трималася, і Людмила не боялася, що хтось схопить її за волосся.
Ближче до зими, коли сніг уже надійно сховав землю, увійшов до магазину Олег Іванович. Він і раніше заходив, зазвичай вітався, цікавився, як живеться на новому місці.
А тут зайшов, узяв продукти, заповнивши просторий рюкзак, і стоїть, не йде.
— Людо, чув, розлучилися ви із Сергієм…
— Будиночок треба звільнити? – злякано запитала вона.
— Ні, я не про це, живіть…. я все думав, що зійдетеся.
— А я не думала. Дякую вам за будинок.
— Та який там будинок, маленький зовсім.
— А нам добре, донька навіть вчитися стала краще….
— Людо, я, звісно, старший, вдівець я, ти знаєш… вирішив запитати: а ти пішла б за мене?
У магазині нікого не було, але вона все одно подивилася на всі боки, соромлячись.
— Можеш пізніше сказати, – схвильовано доповнив він, – якщо відмовиш, нічого не зміниться, можеш так само в хаті жити, не потурбую.
— Та ні, чому ж, я відразу відповім… я згодна.
Зареєструвалися Олег і Людмила після нового року, і тихо, без жодних урочистостей, відзначили утворення нової сім’ї в тісному колі, по-домашньому.
Син Олега Івановича, навчався в столиці, додому приїжджав рідко. І все-таки в першу зустріч Людмила хвилювалася, розуміючи, що незатишно почуватиметься хлопець, побачивши чужу жінку з батьком.
Але мабуть через те, що так старалася, наготувала як на велике свято, та ще й хвилювалася… загалом, Ігор її старання і хвилювання оцінив. До того ж батькові не буде так сумно.
Подвір’я Олега Івановича за два роки поповнилося не тільки курми, а й корівкою. Людмила була відмінною господинею, Олегу навіть було іноді соромно.
— Поки я вдома, завжди допоможу, – казав він, – а от узимку… полюю я.
— Нічого, я впораюся, – відповідала дружина, – мені це в радість.
Вони, справді, жили спокійно, в якомусь умиротворенні, з радістю допомагаючи одне одному.
* * *
Сергій через п’ять років після розлучення розпрощався з другою дівчиною, яка втекла, прихопивши не тільки особисті речі, а й навіть рештки посуду, яким Олег користувався, коли жив із Людмилою.
І він, змарнілий, втративши чергову роботу, знову запив.
А потім, немов отямившись, підстеріг Олег, коли той повертався з риболовлі.
— Ну як тобі живеться з моєю дружиною? – запитав, посміхаючись чоловʼяга.
— Ти що, Сергію, не проспався? – Олег був здивований і роздратований цим запитанням. Шостий рік він живе з Людмилою душа в душу, і жодного разу Маланчук не згадував і не дорікав. А тут раптом таке дивне запитання.
— Яка ж вона «твоя»? Ти, Сергію, забув чи що?
— Ні, Івановичу, пам’ять у мене хороша. Пам’ятається, підкотив ти до мене і давай будиночок Людці пропонувати, вона переїхала, а ти потім посватався, розбив ти сім’ю, ось як.
— Сергію, ти щось поплутав, сам розлучився, двічі одружився після Людмили, а тепер мене звинувачуєш… хто тобі винен?
— Коротше, Івановичу, якщо за фактом, то дружину ти в мене вкрав… я, розумієш, втратив сім’ю. Дівки, з якими сходився, не виправдали моїх надій… загалом, повертай мені дружину, або я сам Людку заберу.
— Маланчук, ще раз тобі кажу: проспися йди, на свіжу голову думки розумні прийдуть. Сім’я у нас із Людмилою, моя вона дружина ось уже шостий рік.
— Ага, не хочеш по-хорошому? Гаразд, я не відступлюся, Маланчук не звик своїм добром ділитися…
Олег Іванович, від природи спокійна людина, але цього разу розлютився, не витримав. – Добро треба було цінувати, коли поруч була, а ти її за коси… ех ти, таку жінку образив. І ніхто тобі не винен, що з хати все розмотав, обдерли тебе твої дівки, а ти тепер інших звинувачуєш.
— А ось подивимося, з ким Людка буде, не забувай, у нас донька.
— Я й не забуваю, це ти про доньку забув, – відповів Олег і пішов додому з неприємним відчуттям на душі.
— Повернеться до мене Людмила, – крикнув Сергій, – подивишся, чия правда буде.
Щойно ліг сніг, Олег Іванович почав збирати провіант. Восени він збирав, упаковував продукти і потім по снігу, на санчатах, відвозив у сторожку. Коли запас є, то можна місяць і більше жити в лісі, полювати.
Кілька разів він вирушав із провіантом, прихопивши рушницю, без якої йому, мисливцеві з молодості, не обійтися.
Того дня він пішов уранці, щойно розвиднілося, ніхто й не помітив.
А потім, пізніше, ближче до обіду, бачили Сергія Маланчука, снігохід у сусіда клянчив. У ті роки якраз перші снігоходи з’явилися, і рідко хто з сільських міг дозволити собі купити таку зручну штуку. Сусід купив для розваги, до того ж він сам міський, а приїжджає відпочити і відволіктися.
Маланчук отримав відмову, бо був “під мухою” – сусід одразу вловив цей факт. Сергій побурчав трохи, потім дістав із комори стару батьківську рушницю і пішов у бік лісу.
Привезли Маланчука вже ввечері, коли майже стемніло. Марія Савченко, завклубом, першою дізналася і принесла новину до будинку Олега, який якраз був у лісі.
— Людмило, ти не лякайся, там твого колишнього… стріляли в нього…
Людмила зблідла. Він хоч і колишній, а новина така, що краще б живий був.
— Коли? Хто його?
— Не знаю, – відповіла Марія, – інспектори лісного хазяйства знайшли. І знаєш, Олега Івановича питали… він же теж у лісі десь начебто.
Тієї ночі Люда не могла заснути, невідомість лякала найбільше. Олега вдома не було, повернеться тільки за дві доби, це в кращому разі. А новина про Сергія взагалі вибила з колії. Дізнаватися подробиці вже пізно, за вікном давно стемніло, та й навряд чи хто підкаже, що там сталося.
Уранці відправила Олю до школи, а сама пішла на пошту, щоб зателефонувати в район. А кому саме дзвонити – не знала.
Вийшовши за хвіртку, зіткнулася з дільничним Герасимовим.
— Людмила Федорівна? – запитав він.
— Ну я, звичайно, самі ж знаєте.
— Знаю, – пригнічено відповів молодий дільничний. – Олег Іванович удома?
— Немає його, він до мисливського сезону готується, провіант вирішив доставити заздалегідь.
— Коли обіцяє бути?
— Ой, ну може післязавтра, самі ж знаєте, це далеко.
— Зрозуміло. Повернеться, з дому нікуди.
— А чому саме він вам потрібен? Що відразу Олег? Якщо мисливець, значить він винен?
— У чому винен? – вирішив уточнити дільничний.
Людмила спіткнулася на півслові, адже насправді нічого ще невідомо.
— А навіщо він тоді вам знадобився?
— Та ви, Людмило Федорівно, самі, напевно, знаєте вже, чули про Маланчука?
— Чула, сказали, що… стріляли в нього…
— Ну, це не так. На щастя, Маланчук живий, важке поранення в нього…
Людмила схопилася за хвіртку. – Ой, щастя яке, живий, це добре, що живий. От і нехай розповість, як там усе було.
— Він непритомний поки що, – пояснив дільничний.
Два наступні дні Людмила жила, як у тумані, і постійно прислухалася, чи не стукне хвіртка. Олег, як і обіцяв, повернувся через два дні. Він помітив тривогу на обличчі дружини.
— Поки йшов селом, три людини розповіли новину про Сергія.
— Ой, я всі ці дні як на голках, дільничний же приходив.
—Не треба переживати, Людо, я до цього випадку жодного стосунку не маю, сам щойно дізнався.
— Я не сумніваюся… але чому відразу до тебе?
— Тому що я мисливець, це моя робота, до того ж того дня я в лісі був, ось насамперед до мене і прийшли.
Того ж дня Олегу принесли повістку в районне відділення поліції.
— Мамо, це ж не дядько Олег зробив? – запитала донька.
— Ні, звісно, навіть не думай.
— А чому тоді про дядька Олега говорять?
— Хто говорить?
— Ну там, у магазині, учора, і в школі Ірка сказала…
— Олю, ну ти ж уже велика, повинна розуміти, що плітки будуть обов’язково, чужа біда – зайві розмови. Не слухай нікого.
— Людо, я в район, за повісткою, – попередив Олег.
Людмила зблідла.
— Ну що ти, всього лише поговорити, не переживай так.
— Знаєш, Олеже, тільки жити почали… я ж такого життя хорошого не знала… і ось, будь ласка, повістка. Добре, що хоч Сергій живий. Який би не був, а зла я йому не бажаю. Незрозуміло, навіщо він із рушницею до лісу пішов, адже він байдужий до полювання був.
— Я тобі сказати хочу, – почав Олег, – тоді промовчав, не хотів засмучувати, а тепер, думаю, треба сказати. Адже Сергій незадовго до цього випадку зустрів мене і розмова у нас дивна була. Загалом, зізнався він, шкодує, що розлучився з тобою, і сказав, повернути тебе хоче.
— Що за нісенітниця? – обурилася Людмила. – Стільки років минуло, не згадував, із донькою не спілкується, а тут раптом такі заяви… дивно.
— Дивно, звісно, але пояснити можна. Невдало в нього життя склалося, згадав колишні роки, от і вирішив, що все можна повернути.
— Це неможливо, – сказала Людмила, – я тільки зараз жити нормально почала. Як я рада, що вхопилася тоді за той будиночок, що зважилася переїхати.
— Гаразд, я в район, за повісткою, – нагадав Олег.
— А я теж із тобою. Мені в районну лікарню треба, кажуть, до тями прийшов Сергій, спробую поговорити.
— Ну провідати треба, це правильно, – підтримав Олег.
Слідчий Савченко до появи Олега Івановича все вже знав про нього. Одного він не міг зрозуміти, навіщо йому прибирати Маланчука. Незважаючи на те, що в Олега був конфлікт із Сергієм, усе одно сумніви не полишали його. Хоча слідчому натякали, що крім Івановича на цій ділянці мисливців немає, його це ділянка.
— Проходьте, сідайте, – досить люб’язно зустрів він чоловіка.
Олег Іванович довго і докладно пояснював, коли і в який час пішов, розповів про свій маршрут, показав усі документи.
— Очевидці кажуть, що у вас конфлікт був із Маланчуком,- запитав слідчий Савченко.
— Конфлікту не було, просто розмова, – пояснив Олег.
— Про що?
Олег зам’явся, не хотілося йому вплутувати Людмилу.
— Олеже Івановичу, у ваших інтересах говорити правду.
— Та дурість сказав Маланчук. Моя дружина Людмила була заміжня за ним, потім розлучилися, ну а ми з Людою зійшлися, одружилися. Так ось Сергій раптом пошкодував, що розлучився, сказав, що хоче, щоб Люда до нього повернулася. Але ж це неможливо. Про це я і сказав йому.
— Зрозуміло. Загалом, вам поки що вдома треба бути, – сказав Савченко.
— Як удома? Мені скоро до лісу треба, у мене сезон, у мене договори, мені працювати треба.
— До з’ясування обставин не маєте права.
— Ви що, не вірите мені? – запитав Олег Іванович, засмутившись.
— Та я б і радий, але випадок незрозумілий. Якщо не ви в нього стріляли, то хто?
— Не знаю. На тій ділянці тільки я, моя вона за домовленістю. Заблукати там також ніхто не може, адже дорога в обхід іде…
— Ну ось бачите, самі підтверджуєте, – сказав Савченко.
Олег вийшов засмученим із кабінету. Історія здавалася заплутаною і загрозливою для нього. Людмила, умовивши лікаря пустити її до Маланчука, увійшла до палати, де вже в повній свідомості лежав колишній чоловік.
— О-о-о-о, Люся, прийшла, я ж казав, що сама прийде до мене.
— Як ти, Сергію?
— Болить усе, ніби ведмідь мене поламав.
— Та не ведмідь це, куля тебе так зламала, – сказала Людмила. – Як же так вийшло?
— А не знаю, не пам’ятаю я. Слідчий приходив, питав, а я до пуття і не пам’ятаю. Постріл пам’ятаю, а потім – не пам’ятаю.
— Ну, одужуй, Сергію.
— Чуєш, Люся, зате пам’ятаю, як ми жили… дурень я, правда, був, не розумів. А зараз зрозумів. У нас же донька з тобою, нам би разом триматися…
— Ну про що ти говориш? Ми вже стільки років розлучені, я заміжня, ти двічі… приводив…
— Та вони дурні, зовсім дурні, до того ж погуляти люблять, а я сім’ю хочу.
— Ось і добре. Одужаєш, зустрінеш серйозну жінку і будеш жити, як усі люди.
— Не хочу іншу жінку, ти мені потрібна. Олег же тебе повів із двору… мене обдурив, я на емоціях і погодився. А зараз хочу тебе повернути.
Людмила зітхнула. – Бачу, тобі одужувати треба. Одужаєш, одумаєшся.
— Отже, не повернешся? – запитав він.
— Ні, звісно, дурниці все це.
— Продалася, значить, Олежці за шкурку лисички на комір… Люд, але ж я і згадати можу, хто стріляв. Слідчому сказав, що не пам’ятаю, ось зараз ти прийшла і я згадав. Олег стріляв, так і скажу.
— Не бери гріх на душу! Не чіпав тебе Олег, навіть не бачив.
— А мені повірять, – продовжував Маланчук. – А якщо повернешся до мене, то я скажу, що не було там Олега. Ну як тобі такий розклад?
Люда здригнулася, зблідла, потік слів готовий був обрушитися на Маланчука, але бачачи його стан, стрималася.
— Та хто ж насильно любити тебе буде? – запитала вона. – Сам подумай.
Вона вийшла і відчула, що ноги підкошуються. Усі ці дні було тривожно, а ось сьогодні страшно. Почекавши, коли під’їде Олег, сіла в машину і подивилася на чоловіка, німе запитання застигло в її очах.
— Людо, все нормально, треба тільки вдома бути. Слідчий розумний, сподіваюся, що розберуться. Краще скажи, як там Сергій?
— Сергій одужає, лікар так сказав, щоправда, полежати в лікарні доведеться.
— Що каже?
Людмила не хотіла передавати всю розмову, але, домовившись із чоловіком, що нічого приховувати одне від одного не будуть, зізналася.
— Ой, Олеже, час від часу не легше. Грозиться, на тебе вказати. Придумав, що це ти його. І ще сказав, що слідчому говорив, не пам’ятає. А тепер обіцяє згадати.
— І ти через це засмутилася? – Олег узяв її за руку. – Адже він не мисливець. Ну, обмовить він мене, все одно ж експертиза буде проводитися. Запитувати стануть, де, в якому саме місці він мене бачив, коли зроблено постріл і так далі. А Сергій нічого виразного не зможе сказати, не розуміє він у цьому нічого, заплутається просто, брехню відразу зрозуміють.
А вже вдома, ввечері, коли стемніло, Олег і Людмила сиділи на кухні і тихо перемовлялися.
— Як не крути, ситуація неприємна, я б навіть сказав, небезпечна. Я, звісно, вірю, що відсоток того, що мене засудять, зовсім маленький. І все-таки, – від хвилювання він почав стукати пальцями по столу, – про всяк випадок, хіба мало що… якщо мене звинуватять і посадять, будинок залишається тобі з донькою. Ти моя законна дружина. А синові, я хоч і допоміг йому квартиру купити, та й працює він… йому мої накопичення передаси, грошима допоможемо…
— Олеже, навіть думати не хочу! Не винен ти!
— І все-таки, зроби, як кажу. Ти спадкоємиця, якщо що, а Ігорю – грошима. До того ж у село він усе одно не поїде.
Люда заплакала. – Ігоря я завжди прийму, як рідного, нехай приїжджає… але тебе не хочу втрачати.
— Людо, ну це про всяк випадок, не переживай.
Слідчий Савченко увесь наступний день був думками про те, що трапилося. Після розмови з Олегом Івановичем, дуже сумнівався в його провині. Не було причини робити замах на Маланчука. Хоча, ні, причина була – колишня дружина Сергія.
Савченко з досади потер лоб. «Знову жінка, – подумав він, – може, вони дуель через жінку влаштували», – усміхнувшись, сказав він.
Йому хотілося докопатися до правди, бо Савченко хотів бути тямущим слідчим. Якщо прибрати «дуель», виходить, жінка тут ні до чого. Але тоді хто? Сільських усіх опитали, ніхто того дня до лісу носа не пхав, до того ж в усьому районі тільки один справжній мисливець – це Олег Іванович.
А якщо не він, то хто тоді стріляв? Кому потрібен Маланчук, який хоч і випиває іноді, але все ж нешкідливий для оточуючих?
А якщо не спеціально? Якщо випадково? Хто-небудь чужий, наприклад?
Савченко дістав карту й уважно почав вивчати всі дороги в бік Живильного. Але ні, в об’їзд усі. І тут же згадав, як знайомий опер із сусіднього району скаржився днями, що ремонт дороги затіяли, довелося об’їжджати….
— Та-аак, – Савченко ухопився за цю думку. – Якщо тут в об’їзд, то значить повз села можна проїхати. Не всі, щоправда, знають, але хтось міг скористатися.
Він одразу почав телефонувати знайомим патрульним, уточнювати і перевіряти.
До кінця дня дві машини засвітилися якраз у напрямку Живильного. Одна машина з пенсіонерами, їхали додому того дня, а ось друга – водій «Ниви» дуже зацікавив Савченко, бо, за перевіреними даними, хазяїн машини, такий собі Гаврилов, уже був спійманий на незаконному відстрілі кілька років тому.
Савченко не був упевнений, але в душі сподівався, що це якраз той, кого вони шукають.
Андрій Гаврилов був щиро здивований появою поліції. Його спроба пополювати не увінчалася успіхом, він узагалі порожній приїхав, це і друг може підтвердити, який із ним був.
— Хлопці, я взагалі не в курсі, – відповів він уже в кабінеті слідчого.
— Слухай, Гаврилов, цього разу історія не про хлопців-звірят, тут усе набагато серйозніше, тут замах.
— На кого замах? – сторопів Гаврилов. Він, дійсно, не розумів, про що йдеться.
— Стріляв? – запитав Савченко жорстко.
— Ну було, вистрілив кілька разів.
— Влучив?
— Та ні в кого я не влучив, пішов лось. Клянуся.
— Загалом, так, їдемо на місце, звідки був постріл зроблений, там усе докладно розповіси.
— А я з точністю до одного метра, звідки стріляв, не зможу показати.
— Тоді приблизно.
* * *
Минув місяць
До лісу Олег того року пішов пізніше. Але це була найменша прикрість, порівняно з тією загрозою, що нависла над ним раніше.
Він був вдячний Савченко, що знайшов винуватця. Недосвідчений Гаврилов зрідка приїздив на полювання без дозволу. І ніхто б його не спіймав, якби не перекрили дорогу, що веде повз Живильне. Але того разу він звернув, і вийшло його помітити.
Два, на перший погляд, нешкідливих постріли обернулися для Гаврилова підсудною справою, випадкова куля зачепила Маланчука, який опинився там через власну дурість. Вирішивши, що він не гірший за професіонала Олега Івановича, пішов до лісу «розім’ятися», та ледь там не залишився. Завдяки інспекторам лісоохорони, його врятували.
— Мамо, дядько Олег же не винен? – запитала Оля вже вкотре.
— Ні, звісно, це вже точно відомо, бачиш, до лісу збираю його.
— А я знала, я знала, я здогадувалася, – раділа Оля.
Люда зітхнула з легкістю: – Я теж знала. Завжди знала.
— Ну, дівчата, піду я. Не нудьгуйте.
— Добре, я постараюся, – відповіла дружина. – Чекаю тебе неушкодженим і бородатим.
Олег торкнувся підборіддя. – Ні, ну можу й не відрощувати бороду, а то буду як дід. А дружина в мене ж молода…
— Ой, розсмішив, який ти дід, усього на десять років старший.
Олег раптом став серйозним. – Ось що ще хотів сказати. Із Сергієм я говорив, адже він виписався з лікарні… Загалом, у курсі він, що його випадково підстрелили, тільки зараз до нього дійшло, чим справа могла закінчитися. І щодо тебе сказав, що не буде набридати.
— Нехай тільки спробує, – сказала Люда, – я тепер не та забита дівчина, яку за косу можна було тріпати. Та й захисник у мене є, – вона обійняла чоловіка, – чекатиму на тебе.
Похмурого неба Людмила давно вже не боялася, тепер їй здавалося, що погода завжди гарна, усі хмари життєвих негараздів розігнав її чоловік Олег.
