Два роки тому Вадим мав усе — сім’ю, дружину, плани на майбутнє, надії. Проте наразі більше нічого немає.
І неможливо жити, упокоритися з болем втрати. Якби можна було повернути того злощасного дня, він зробив би все, щоб цього не сталося. Якби…
Вперше за останні два роки Вадим поспішав у гнітючу тишу спорожнілого будинку. Тепер нарешті він зможе помститися за втрату дружини.
Він хотів заїхати та купити оковитої, але передумав. Час розплати настав. Голова повинна бути ясною.
Вадим ліг спати рано і напрочуд швидко заснув. Але через дві години прокинувся з болем в серці, що гулко б’ється, хапаючи ротом повітря. Йому часто, як зараз, снилася Тамара, її дихання поряд.
Він прислухався, сподіваючись, що розплющить очі і побачить її поруч. Але ж ні. Подушка не прим’ята. Знову сон.
Вадим провів долонею простирадлом. Воно відразу стало теплим під його рукою, і це давало оманливе відчуття, що дружина все ж таки лежала поруч за мить до його пробудження.
Заснути більше не вдалось. Лежав, дивлячись у стелю, що біліла в темряві.
Згадував. Два роки очікування розплати, туги. Ворог повернувся. Вадим точно це знав.
Того дня Тамара відпросилася з роботи раніше. Вона йшла до жіночої консультації на УЗД. В неї була затримка.
Тестам вона більше не довіряла. Скільки років вони намагалися, сподівалися, дуже хотіли дитину.
Тома стояла на краю тротуару. На протилежному боці дороги спалахнуло зелене світло, і вона першою ступила на зебру. Вона не бачила, що навперейми їй мчав автомобіль, поспішаючи проскочити перед потоком пішоходів на переході.
Він проскочив би, якби не велосипедист, що мчить з іншого боку дороги. Зіткнення неминуче сталося б. Але водій крутнув кермо вправо, вируливши машину на Тамару.
Її не стало. Водієві дали два роки. А Тамари нема. Лікарі сказали, що Тамара чекала на дитину.
Ворог повернувся, житиме з дружиною та сином далі. А Вадим не має нікого, нічого, немає надії.
Він давно вирішив, що зробить все, щоб той не жив. Так само зіб’є його, вкладе в удар всю міць двигуна. Нехай його сім’я переживе те, що він пережив.
Вадим вирішив, що не ховатиметься, не тікатиме. Його не стало разом із дружиною два роки тому. Не можна назвати життям час очікування розплати.
Вадим іноді їздив на те перехрестя, де не стало Тамари. Купував квіти і клав на край тротуару.
Перехожі розуміли, проходили повз. Вадим стояв і намагався уявити, про що думала Тамара в ту останню мить життя.
Мабуть, вона сподівалася, що цього разу почує радісну новину. Зробила останній вдих і ступила на зебру.
Він їздив на могилу, ходив у храм, але полегшення не отримував ніде. Тільки помстившись, він отримає свободу.
Втомившись мучитися без сну, Вадим встав, прийняв душ і ретельно поголився. Повільно з’їв бутерброд із чаєм, дивлячись на пляму на стіні.
Тамара планувала переклеїти шпалери. Вадим не став цього робити. Пляма – частина спогадів про Тамару.
Одягнув чисту сорочку. Ідучи, кинув останній погляд на кімнату. Чи повернеться?
Спочатку він просто їздив містом, марнуючи час. Надто рано. Його ворог ще ніжиться на чистих простирадлах поруч із дружиною.
Або вже встав, потягнувся, пішов у ванну, чухаючи ногу трохи нижче трусів. Справив малу потребу, позіхаючи. Потім прийняв душ.
Його дружина вже приготувала сніданок. Він вийде з ванної, пахне гелем для душу, поцілує дружину і сяде навпроти сина за стіл…
— Досить, — зупинив себе Вадим. — Дуже гарним виглядає ворог. Він не може бути таким добрим.
Тепер Вадим уявив, що він напередодні ввечері випив, нав’язуючи втрачене за два роки. Встав уранці з сильним головним болем і болісною спрагою. Плюхнув в обличчя жменю води, напився з-під крана, як звик, поки сидів. Голитися не став.
Так у трусах та майці сів до столу… «Ось тепер усе правильно. Таким має бути він. Такого не шкода».
Вадим поїхав до будинку того чоловіка. На подвір’ї поставив машину так, щоб бачити під’їзд.
На дитячому майданчику грали двоє дітей. Вадим приготувався чекати.
Рано чи пізно він вийде з будинку. Один чи з сім’єю — неважливо. Не сьогодні, так наступного разу розплата наздожене його.
Були останні дні квітня. На кущах та деревах, особливо на сонячному боці двору, розпустилися молоді листочки.
Асфальт ще не просох після нічного дощу. Небо затягнуте хмарами. Прохолодно.
Раптом із дверей під’їзду вийшов хлопчик років шести. Він побіг на майданчик до інших дітей, але побачив позашляховик Вадима, повільно підійшов до нього.
— Чи може цей хлопчик бути сином ворога? Можливо. Вадим опустив скло.
— Тобі чого, хлопче?
— Нічого. — він спідлоба дивився на Вадима, не злякався, не втік.
— У мого тата теж була машина. Не така крута, як ваша.
— І куди ж вона поділася? Продав? — Вадим зрадів, що так легко може з’ясувати все про ворога.
— Ага. Розбив в аварії, а нову поки що не купив.
Вадим розглядав хлопчика, намагаючись знайти схожість із ворогом. Не виходило.
Мабуть, схожий на маму. Її Вадим не пам’ятав. А ось обличчя того чоловіка добре запам’ятав. На лобове скло позашляховика впали рідкісні краплі дощу.
— Хочеш посидіти у машині? Залізай, бо промокнеш. — Вадим нахилився і відчинив дверцята з боку пасажирського сидіння.
Хлопчик роздумував одну мить. Але дощ посилився. Він заліз на високе сидіння, зачинив дверцята.
Шуму дощу в салоні майже не чути. Хлопчик розглядав приладову дошку з червоним підсвічуванням.
— А сидіння з підігрівом? Бензину, мабуть, багато жере? — по-дорослому спитав хлопчик.
Вадим охоче відповідав на всі запитання. Подумав, що небезпечно стояти посеред двору, та ще й з хлопчиськом.
— Може, покатаємось? Все одно дощ іде.
Хлопчик підозріло подивився на Вадима.
— Ну, якщо не хочеш, просто посидимо, — сказав Вадим вголос.
А про себе подумав: «Безстрашний тямущий хлопець».
— Мамка лаятиметься. Я розумію.
Хлопчик знову подивився на Вадима.
— Їй не до мене. Ну давайте недовго.
Вадим виїхав із двору, думаючи, чи бачив його хтось. Діти не рахуються. Навряд чи вони знаються на марках машин, номери не запам’ятають.
На думку прийшли чиїсь слова, що найкраща помста кривдникові — забрати того, кого він любить. Рішення прийшло раптово, звісно ж.
— Як тебе звуть?
— Вадим, — охоче відповів хлопчик.
— Та ти що? Виходить, ми з тобою тезки. Мене теж Вадимом звуть.
«Забирати життя, звичайно, не буду. Не зможу. Хлопчик не винен. Одна справа – ворог, зовсім інша – маленький хлопчик, навіть якщо він його син. Просто завезу подалі і кину. Якщо не вибереться, нехай шукає сина та страждає».
Від роздумів його відвернув голос малого Вадима.
— Що? — перепитав Вадим.
— Я сказав, що не тато збивав ту жінку. Мама вела машину. Тато сидів поруч.
— Яку жінку? — холод пробіг хребтом Вадима.
“Мою Тамару збив не той чоловік, а його дружина?” Вадим не помітив, що промовив це вголос.
— Так. Тато взяв на себе провину. Мама не витримала там. Вона хворіє. Часто лежить у лікарні.
— А де ти знаєш?
— Я не маленький. Чув, як батьки шепотіли. Та й мама сама казала.
Вадима кинуло в жар. Вологими долонями з силою стиснув кермо.
— А чому ти це мені розповів? Раптом я піду і поскаржусь у поліцію?
Малий Вадим подивився на нього.
— Батько вже відсидів. Хіба можна посадити двічі?
— Навряд. Це я сказав. — Вадим через силу посміхнувся.
Він не помітив, як виїхав за місто. Малий Вадим напружено дивився перед собою широко розплющеними очима. Вологий, розкреслений білими рівними лініями асфальт, стрічкою лягав під колеса.
— А куди ми їдемо? — запитав Вадим.
Вадиму здалося, що в голосі хлопчика почувся страх, — задумався. Вадим пригальмував на узбіччі, опустив скло, підставив обличчя свіжому вологому повітрю. Шум проїжджаючих повз машин став чутнішим.
— Вам погано? — У голосі хлопчика тепер чулася тривога, а погляд був таким розуміючим, що Вадима знову кинуло в жар.
«Невже ж розуміє? Відчуває? Дітей та тварин не обдуриш. Що ж я роблю? Вадим рощвернув автівки й поїхав у місто.
«Тому не повернути. Той чоловік не збивав її. Взяв провину дружини на себе. Відсидів. Кому тепер мстити? Їй? Вона сама покарала себе, жити їй залишилося недовго. Що Вадим казав? Нирка у неї одна і та відмовляє. Що зі мною? Вирішив невинному хлопцю помститися…»
— А з ким ти залишався, коли мама у лікарні лежала?
— З бабусею. Тільки у неї серце хворе. Вона не любить маму.
Вадим дивився на мокру стрічку асфальту, що біжить назустріч. Дощ припинився.
— Скільки тобі років?
— Сім. До школи у вересні піду. А у вас є діти?
Вадим здригнувся. Як сказати хлопчику, що він дуже хотів сина. Такого ж тямущого. Але його мама забрала життя в Томари. Він подумав, що батьки, мабуть, уже шукають сина, бігають подвір’ям, шукають, може, й поліцію вже викликали.
— Приїхали, — сказав Вадим.
Вони в’їхали у двір. Діти сховалися від дощу по квартирах. Ніхто не бігав подвір’ям в істериці та сльозах. Хлопчик відчинив дверцята.
— А ви до кого приїжджали?
Вадим не одразу зрозумів, про що запитав малий.
— Що? А… Приїжджав до друзів. Але їх не було вдома.
Вадик стрибнув на асфальт.
— Ви ще приїдете?
— Подивимося. Якщо приїду, покатаєшся зі мною? У мене нема сина. І доньки. Нікого нема. — він поїхав.
— Якщо твій батько вирішить купити нову машину, то це чудовий варіант. Нехай таку бере. Не пошкодує.
— Дякую. До побачення. — дзвінкий голос злився зі звуком дверей, що зачинилися.
— До побачення, — сказав Вадим одними губами і посміхнувся.
Хлопець зупинився біля під’їзду і озирнувся. Вадим підняв руку. Він виїхав із двору, купив у найближчому магазині пляшку.
На березі річки сів на мокру молоду траву. Відпив прямо з горла. Шлунок обпалило вогнем. Відкинувся на спину і втупився в небо. Хмари розійшлися, відкривши синє небо.
— Гей, дядько, не застудишся? — пролунав хриплуватий голос.
Вадим розплющив очі. Над ним стояли два підлітки. Виходить, він заснув. Він різко схопився на ноги, пішов до машини.
— Гей, дядько, пляшку візьмемо? — гукнув один із підлітків.
— Рано вам ще пити. — Вадим повернувся і підняв із землі майже повну пляшку.
За спиною почулася добірна лайка. Вадим не озирнувся.
Він сів у машину і поїхав додому. Вперше за останні два роки він почував себе вільним.
— Господи, мало не накоїв справ. Дякую, що вберіг. Мені б такого сина … — шепотів він, а дорога перед ним розпливалася від сліз, що набігли на очі.
«Помста — це життя заради ненависної тобі людини. Коли ти мстиш, то фактично своє єдине і неповторне життя витрачаєш на іншого, та ще й на ворога. Програєш, навіть, якщо виграєш!»
