Одного чудового вечора чоловік попросив Людмилу принести йому на кухню, де він сидів за ноутбуком, роздрукований аркуш із принтера, що стояв у вітальні. З цього і почалася історія.
Точніше, це був фінал ситуації, що тривала кілька місяців. Листок – довідка з Пенсійного Фонду, отримана через портал держпослуг. Що ж такого побачила в ній дружина?
Звісно, він не врахував, що дружина вийнявши з принтера цей аркуш, уважно його подивиться. Ну от на цифри в неї хороша пам’ять, вона одразу зазначила, що за останній квартал минулого року якийсь зовсім нереальний дохід. Ну не приносив чоловік додому стільки. Хоча обіцяв. А далі – справа логіки, зіставити всі факти.
Людмилі та її чоловікові майже по 40 років, вони у шлюбі 16 років, у сім’ї двоє дітей: синові 13 і доньці 8. Не так давно подружжя купило в іпотеку трикімнатну квартиру. До цього довго жили в студіі, яка лишилася від батьків Людмили, але з двома різностатевими дітьми там стало тісно. Купили, як і переважна більшість зараз, за допомогою іпотеки.
— Платили її нормально, – каже жінка. – Я ж уже вийшла з другого декрету. Грошей вистачало, хоча, звісно, доводилося думати, викручуватися і не розкидатися грішми наліво і направо. Багато в чому стиснулися. Трикімнатна ж не студія – ще й обставити треба. Досі багато чого не куплено, не зроблено. Усе по мінімуму, збираємо.
Два роки тому в чоловіка на роботі змінилося керівництво. І нове начальство прийняло рішення змінити порядок матеріального стимулювання працівників. Якщо раніше просто видавали певну суму на місяць, тобто оклад, то тепер ці самі оклади розділили на дві частини: дві третини, як і раніше, виплачували щомісяця, а одну третину залишали у вигляді премії, яку видавали раз на квартал.
— Незручно, – каже Людмила. – Ми розраховуємо на певні гроші на місяць, спробуй проживи 3 місяці, щоб потім отримати. Але нічого не поробиш, тим паче, що за підсумками року керівництво пообіцяло видавати у вигляді премії аж 3 оклади. Сума непогана.
Сім’я переглянула свій бюджет, стиснулася ще трохи, виходило, що зарплата Людмили тепер була набагато більшою, ніж у чоловіка, якщо не брати до уваги премії. Кілька людей у чоловіка на роботі звільнилися, вважаючи обіцянки форменим обдурюванням: чи то виплатять, чи то скажуть, що премії ніхто не заробив. Але ті, що залишилися, стабільно отримували недодане раз на три місяці і вже будували плани на те, що вони куплять на великі гроші, які зваляться кожному наприкінці року…
Планувала і Людмила. Її, як і всяку жінку, особливо хвилювала кухня в новій квартирі. Вони перевезли старенький гарнітур з однокімнатної, але був він, як то кажуть, ні до села, ні до міста. Незручно, мало місця, стирчить двома островами, оскільки форма приміщень фатально не збіглася.
Людмила порахувала навіть, прикинула, подивилася каталоги, попередні розміри зняла. Чоловік був згоден із тим, що купимо кухню, нову плиту і духовку. Загадували ще купити диванчик, якщо гроші залишаться, – згадує Людмила.
Десь у середині листопада почалися в родині гойдалки. Чоловік приходив і з дико стурбованим виглядом говорив, що справи в них на роботі йдуть «не дуже», можливо, премію уріжуть ґрунтовно, або затримають, або взагалі не віддадуть.
— Ну так і звільняйся, – сердилася Людмила. – Я так і думала, що це просто обман якийсь. Розумні люди давно пішли. І ти знайдеш місце.
Чоловік іти не хотів, мотивував тим, що перед новорічними святами він путнього нічого не знайде, а начальник клятвено запевняє, що виплата буде. А через тиждень знову: «Схоже, що грошей ми не побачимо. Справи – кепські. У такому режимі Людмила жила до 20-х чисел грудня, коли чоловік прийшов із роботи засмучений і заявив, що їм виплатили, але зовсім мало.
— Вистачить тільки на диванчик…
— На який біс мені диванчик на кухню, якщо немає самої кухні, – Людмила мало не плакала. Звільняйся.Ось прямо зараз складай резюме і починай переглядати вакансії, відгукуйся на все, що підходить.
— Та зроблю, – махнув рукою засмучний Назар, куди йти? У кур’єри? Людмилка ,мені ж не 25 років…
Наприкінці березня чоловікові виплатили звичайну квартальну премію і він уже навіть не вів розмов про зміну роботи. Але трохи раніше, у середині лютого, прийшла новина від свекрухи. Вона живе під Києвом. Мама чоловіка надіслала фото свого нового кухонного гарнітура. Навіть фартух був викладений у колір.
Якщо й промайнула в мене думка про те, на які гроші свекруха обновку зробила, то десь на краєчку підсвідомості. Свекруха на пенсії давно, вона в неї не столична, підробітків немає, тож про додаткові джерела доходу говорити не доводиться. Мама Назарія ще й нила постійно на тему того, що навіть нормальні подарунки онукам на її пенсію не купити. Але ж буває так, що людина скиглить, плачеться, прибідняється, а сама набиває перину купюрами. Я знаю таких, які харчуються однією гречкою, зате одягаються у все брендове або їздять на дорогі курорти.
Зі свекрухою Людмила бачилася рідко, коли вони їздили в гості, мама чоловіка стіл накривала, бюджетно, щоправда. А от чи сиділа вона на хлібі й воді – невідомо. Крім сина, у свекрухи є ще й донька, але та живе зовсім уже скромно, допомогти матері не могла.
А з побаченими цифрами на роздруківці за останній квартал минулого року в Людмили в голові все стало на свої місця: і небажання чоловіка міняти роботу, і новий гарнітур свекрухи, і те, як швидко чоловік розрадився після уявного обману роботодавця. Премія була. Тільки витрачена вона була не на їхню кухню, а на свекрушину.
Чоловік, припертий до стінки фактами і цифрами, став виправдовуватися:
— Так, я мамі грошей дав. А що? Це були додаткові гроші. Я витратив так, як вважав за потрібне. Мама має право теж пожити по-людськи. А ти б ні гривні зі своїх чіпких рученят не виділила.
— Не виділила б, – відповіла Людмила. – Бо ми разом будували плани на ці гроші. Твої гроші? А нічого, що в нас сім’я і все спільне? А нічого, що два місяці з трьох я отримую набагато більше за тебе і ми на ці гроші живемо, дітей утримуємо, іпотеку платимо? Але це лірика. Мене найбільше бісить той обман, який ти почав розкручувати рік тому. Тобто, ти майже два місяці готував мене до думки, що грошей я не побачу, в той час, коли точно знав, що ти їх просто витратиш на маму. Це нормально? Слухати мої поради з працевлаштування, резюме разом складати? Потім сидіти і вдавати розлад? Знаєш, як це називається?
— Ну розлучися зі мною, якщо я такий поганий, – обурився чоловік. – Яка біда, купиш кухню цього року. Тільки й усього.
Розлучатися Людмилі не хочеться: діти люблять батька, квартира в іпотеці спільна. Але образа є.
Не готувати на кухні, поки не буде нового гарнітура? Спати окремо?
Ну і кого покарає? Себе, дітей?
Але й прощати таку поведінку – теж не діло. Провчити б треба, але як???
