А з якого такого дива я маю помагати твоїй колишній?! — знову зірвалася на крик. — Вона мені хто?! Ніхто! Чому мої батьки зі своєї пенсії мають витягувати з ями якусь бабу, з якою ти нібито давно розійшовся?! Чи, може, не розійшовся

— Що тобі ще треба, Вітю? Що?! Я ж і так усе до останньої копійки в нашу сім’ю несу! Що ти від мене хочеш? Може, мені піти нирку продати й гроші тобі в зуби принести? Тоді ти нарешті заспокоїшся?! — Олю вже просто трясло.

Віктор вирячився на неї з таким непідробним обуренням, ніби це вона останні два дні нила й скиглила, ходячи за ним по п’ятах, а не він. Ніби це вона скаржилася на їхню «нещасну долю».

— Олю, ти нічого не розумієш! — гаркнув він. — Я взагалі не це мав на увазі! Заспокойся! Давай просто поговоримо, не треба горлати, як потерпіла!

Оля схопила з тумбочки книжку і жбурнула в нього.

Книжка глухо вдарилася об стіну десь біля його плеча і гепнулася на підлогу. З прицілом у неї завжди було так собі, але зараз її це хвилювало найменше.

Цей чоловік дратував її самим фактом свого існування. За два дні він просто випив з неї всі соки: і фізично, і морально. Сил тримати себе в руках більше не було.

— Заспокоїтися?! Не горлати?! — Оля тицьнула в нього пальцем. — Ти мені два дні мозок чайною ложкою виїдаєш, Вітю! Два дні ходиш хвостиком і ниєш про гроші! А тепер я маю заспокоїтися?

Віктор зиркнув на книжку, потім знову на дружину. Злість на його обличчі миттєво змінилася на якусь дитячу образу, і від цього Олю накрило ще дужче. Знову за своє! Знову робить із себе невинну жертву, а з неї — істеричку.

— Та я просто не знаю, як ми далі житимемо! — зірвався він. — От і все! Мені зарплату врізали, ти чуєш?! Я не знаю, що робити! А ти зразу кричиш і речами кидаєшся! Ти що, з глузду з’їхала?

— Зарплату врізали тобі, — крижаним тоном сказала Оля, підійшла впритул і міцно вхопила його за рукав. — Тобі, Вітю. Не мені. То чого ти в мене питаєш, що нам робити далі?

Він спробував був смикнутися, але Оля тримала мертвою хваткою. Два дні вона ковтала своє роздратування. Два дні слухала це нескінченне ниття. Ні, так просто він тепер не відкараскається.

— Ти ж мужик! — прошипіла вона йому в обличчя. — Ти ж завжди кричав, що ти голова сім’ї! Кулаком себе в груди лупив, розказував, що всі проблеми вирішиш! То давай, вирішуй! Бери відповідальність, шукай якийсь вихід, а не капай мені на мізки своїми скаргами! Второпав?

Віктор рвучко висмикнув руку і відвернувся.

Він забігав по кімнаті, перечепився через край килима, роздратовано смикнув плечем. Оля мовчки чекала нової порції претензій. Якщо вже Вітю клинило на якійсь темі, зупинити його було неможливо.

— У твоїх же батьків є заощадження, — раптом бурмотів він собі під ніс. — Я просто подумав… ми могли б позичити в них. Тимчасово. На короткий час.

— Що?! Ти подумав?! Цікаво, чим?! Батьки ці гроші роками по копійці складали! Собі на ліки, на ремонт, на спокійну старість! Я ж тобі вже сто разів казала! — зірвалася на крик Оля. — Ми не будемо брати гроші в моїх батьків! Я не дозволю! Нізащо і ніколи, ти мене зрозумів?!

Віктор різко обернувся:

— Олю, ну чого ти знову заводишся? Ми сім’я чи хто?

— Сім’я не лізе в кишеню до пенсіонерів, коли здоровий мужик не може знайти нормальну роботу! — відрізала Оля.

— Це їхні кревні! А те, що ти сидиш і соплі жуєш, — це не їхні проблеми!

Вона розвернулася, схопила з вішака куртку і взула кросівки, навіть не зашнурувавши. Їй треба було негайно вийти з хати, поки вона не луснула його чимось важчим за книжку.

— Олю, ти куди? — Віктор кинувся за нею в коридор. — Ми ж ще не договорили!

Оля рвучко відчинила двері й кинула через плече:

— Ти два дні говорив. А я піду провітрюся, поки не сказала чогось зайвого. Або не залишила тебе на цьому місці навіки!

Вона вискочила на майданчик і нервово натиснула кнопку ліфта.

Віктор щось невдоволено буркнув їй услід, але Оля вже не слухала. З неї було досить.

Усю дорогу вона намагалася хоч якось упорядкувати думки, але марно. Після цієї сварки в голові пульсувало одне: чоловік став тягарем.

Раніше вони теж могли лаятися, сперечатися, доводити щось одне одному. Але вона завжди свято вірила, що в біді вони будуть разом.

А тепер від тієї віри не лишилося й сліду. Віктор вимагав від неї рішень, давив на жалість, зазіхав на гроші її батьків і при цьому спокійно чекав, що витягувати їх із болота знову доведеться їй.

Оля відчула страшну спустошеність. Вона більше не могла на нього покластися, хоча й не уявляла, як жити далі…

Того вечора вони майже не розмовляли. Віктор тинявся по квартирі з кислим виразом обличчя, то відчиняв, то зачиняв шафи, щось нібито шукав. Оля мовчки підігріла собі вечерю, сіла за стіл. Кликати чоловіка не стала.

— Ти так і будеш мовчати? — не витримав Віктор.

Оля відсунула тарілку і спокійно глянула на нього.

— А ти так і чекатимеш, що я перша прибіжу просити вибачення?

Віктор невдоволено скривився:

— Я не казав, що ти маєш вибачатися. Але ж можна нормально говорити.

— Нормально — це коли я мовчу і з усім погоджуюся? — в’їдливо спитала Оля. — Ну тоді так, сьогодні в нас із цим серйозні проблеми.

Він лише смикнув плечем і пішов до кімнати. Розмова зайшла в глухий кут.

У суботу Оля затіяла велике прання. Спершу закинула постіль, рушники, потім взялася сортувати темне. Перед тим як кинути в барабан Вікторові сорочки й штани, звично залізла в кишені.

Він мав дурну звичку напихати туди всілякий непотріб: чеки, дріб’язок, обгортки від цукерок, старі квитанції. Скільки разів вона вже витягала з пралки розкислий папір і потім сварилася з ним!

Оля взяла його піджак, що висів на стільці. У внутрішній кишені щось відстовбурчувалося. Вона сягнула рукою і витягла складений учетверо аркуш паперу.

Хотіла вже кинути його до купи з чеками, але на згині побачила знайомий логотип банку. Розгорнула папірець, швидко пробігла очима по рядках… Спочатку не зрозуміла. Потім погляд зачепився за суму.

Тридцять п’ять тисяч гривень.

Оля ще раз уважно вчиталася в призначення платежу. Гроші пішли в рахунок погашення іпотеки. Платник — її чоловік. Одержувач — Коваленко Віра…

Це ім’я вона чула. Віра — його колишня дружина. Віктор завжди розказував, що розійшлися вони погано, зі скандалами, криками й биттям посуду.

Божився, що між ними все давно перегоріло і жодних причин для спілкування немає. Оля подивилася на дату квитанції.

Три дні тому…

В неї в голові просто не вкладалося. Три дні тому Віктор нив, що йому врізали зарплату, жалівся на безгрошів’я і клянчив гроші в її батьків. І в той самий час відніс тридцять п’ять тисяч колишній жінці на іпотеку?!

Того дня прання так і не закінчилося. Речі лежали горою у ванній, пралка стояла відкрита, а Оля сиділа на дивані, втупившись у банківську виписку. Вона перечитувала ті самі рядки, сподіваючись, що це якась помилка, але зміст не мінявся.

Ввечері Віктор повернувся з роботи й одразу зрозумів: щось не так.

— Що сталося? — запитав він, знімаючи куртку.

Оля підвелася і мовчки піднесла квитанцію просто йому до очей.

— Ти оплачуєш іпотеку колишній дружині?

Секунду чи дві вона ще наївно вірила, що він зараз скаже: це якась помилка, разова акція, чийсь злий жарт.

Але Віктор густо почервонів і опустив очі. Цього було достатньо. Оля зрозуміла все.

Вона зібгала той папірець і з силою пожбурнула йому в обличчя.

— Ти взагалі з глузду з’їхав?! — закричала вона. — Тобі зарплату врізали! Ти мені мізки виїдав, що нам жити нема на що! А сам за спиною іпотеку цій Вірі платив?! Ти хворий?!

— Олю, вона попросила допомогти… один раз, — почав виправдовуватися Віктор. — Потім другий. Я не зміг відмовити. Їй важко, грошей не вистачає, з банку дзвонять, погрожують. Ну я й помагав… Воно якось… у звичку ввійшло.

Оля відчула, як до обличчя прилила кров.

— У звичку ввійшло?! — перепитала вона, задихаючись від обурення. — У нас у самих грошей катма, а в тебе звичка — колишній жінці борги закривати?! Ти що, хворий на голову?!

— Олю, я ж не на дурниці тринькав! Я людині помагав у біді! Це ж добра справа!

— Добра справа, ідіоте?! Тобі зарплату врізали! Ти сам скиглив, що нам гаплик! Ти хотів моїх батьків трусити! А тепер виявляється… — Оля раптом запнулася на півслові.

В голові все склалося в один ідеальний, мерзенний пазл. Оля з відразою подивилася на чоловіка.

— То ти з оцих грошей хотів Вірину іпотеку платити?! З грошей моїх старих батьків?! — голос її зірвався. — Ти взагалі нормальний?! Як у тебе тільки совісті вистачило таке придумати?!

Віктор незграбно переминався з ноги на ногу. Під її поглядом йому стало відверто некомфортно. Вся його чоловіча впевненість випарувалася.

— Та це ж усе тимчасово! — заторохтів він.

— Віра скоро стане на ноги, знайде нормальну роботу, і я перестану платить! Їй просто зараз треба допомогти! Хто їй допоможе, як не я? А твоїм батькам я б усе до копійки віддав! От заробив би і віддав…

Оля гірко усміхнулася:

— Ага, віддав би він… Звичайно, вірю. А з якого такого дива я маю помагати твоїй колишній?! — знову зірвалася на крик. — Вона мені хто?! Ніхто! Чому мої батьки зі своєї пенсії мають витягувати з ями якусь бабу, з якою ти нібито давно розійшовся?! Чи, може, не розійшовся?!

Віктор різко смикнув головою і нарешті скинув маску:

— Тому що ти черства, бездушна егоїстка! Ти зла, Олю! Людині допомога потрібна, а ти тільки гроші рахуєш! Не можна так жити, не можна тільки про себе думати! Стерва ти меркантильна!

Ось воно що. Віктор сам усе розставив по місцях.

Винною він призначив її — так зручніше. Віра в нього бідна-нещасна, він — благородний рятівник на білому коні, а Оля — просто зла баба, яка заважає йому робити «добрі справи».

— Добре, — раптом абсолютно спокійно сказала Оля. — Я погана, ти — святий. От і йди до своєї Віри, помагай їй. А мене залиш у спокої.

Віктор одразу знітився, зрозумівши, що перегнув палицю.

— Олю, ну ти чого? Я ж не те хотів сказати. Давай не гарячкувати. Ну, посварилися, з ким не буває. Ну, Олюнь…

— Пізно, Вітю, — тихо відрізала вона. — Ти вже все сказав. Усе обрубав.

Він зробив крок до неї, але Оля відійшла до вхідних дверей і клацнула замком. Квартира була її, куплена ще до шлюбу. І зараз це був найважливіший аргумент.

Він тут жив тільки тому, що вона йому дозволила. А отже, вона ж його і виставить.

— Збирай манатки, — сказала Оля. — Бери найнеобхідніше, решту потім забереш.

Віктор зблід:

— Ти мене виганяєш?

— Так, — твердо відповіла вона. — Я виганяю чоловіка, який клянчить гроші в моєї родини, щоб утримувати свою колишню.

Збирався він швидко і мовчки. Зарядка, документи, кілька футболок, якісь папери… Оля стояла в коридорі, схрестивши руки на грудях, і пильно стежила, щоб він не почав заводити нову платівку з виправданнями.

…Розлучилися вони швидко і без зайвих слів. Віктор ще писав пару разів якісь жалісливі повідомлення, потім дзвонила його мати, колишня свекруха, кричала, щоб Оля одумалася. Але Оля навіть слухати не стала.

Вона жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Розлучення було єдиним правильним виходом. Жити з чоловіком, який безсоромно використовує дружину, прикриваючись фальшивим благородством, не можна.

Віктор сам показав, на чиєму він боці. А Оля просто відмовилася оплачувати його життєві вибори. І правильно зробила.

***

Від редакції:

Часто кажуть, що жіноча інтуїція — то велика сила. І як добре, коли вистачає мудрості та рішучості вчасно розгледіти людину, яка поруч, щоб не тягнути на собі чужі проблеми та обмани. А як ви вважаєте, чи існують ситуації, коли варто допомагати колишнім, чи минуле має залишатися виключно в минулому?