— Я вже давно до них не лізу. Зціпила зуби й мовчу, — пані Ганна важко зітхає, бездумно водячи пальцем по вінцях чашки з чаєм.
В її очах — ота глибока, гірка материнська втома, коли усвідомлюєш, що твою дитину ніби підмінили, а зробити ти вже нічого не можеш.
— Але брати до себе онука на цілий тиждень, поки невістка з моїм сином поїдуть із друзями на Шацькі озера… Ні. Не хочу і не буду. Серце просто не витримає такої наруги.
— Ганнусю, а що, з собою малого не можна взяти? — дивується подруга. — Одинадцятий рік хлопцю, вже ж не немовля. Риболовля, намети, вогнище — це ж для хлопчака в такому віці найкраща пригода!
— Ох, якби ж то все було так просто… — жінка гірко всміхається.
— Розумієш, вони їдуть компанією, де всі без дітей. У них там одна пара взагалі малюків не має, щось зі здоров’ям. Але невістка, Оксана, мені сама проговорилася: друзі їх прямо і дуже наполегливо попросили Максима з собою не брати.
І знаєш, я не здивуюся, якщо оця вся ідея «відпочинку для дорослих» була придумана виключно через мого онука. Бо всі вже чудово знають, що таке наш Максимко.
Далеко не всі готові терпіти оцю сучасну моду на виховання, коли дитині можна на голові скакати, а батьки тільки розчулено кліпають. У нормальних людей є слово «ні» і якісь межі.
А наше молоде покоління тепер надто… дітоцентричне.
— Оце ти загнула, — хитає головою подруга. — Це тепер таким гарним словом називають те, що раніше називали просто «яжматерями»?
— Саме так. І мені цього ніколи не зрозуміти. Я своїх дітей інакше ростила. Спочатку, грішне діло, сварилася з Оксаною, із сином сперечалася, щось довести намагалася. Де там! Як горохом об стіну.
Ну добре, не довела. Тепер пожинайте те, що посіяли, а далі ще гірше буде, — зітхає Ганна Костянтинівна. — Знаю, що Оксана дзвонила моїй доньці, благала, щоб та забрала Максима до себе на дачу.
— І що донька?
— Відрізала як ножем: ні. Бо терпіти таке, та ще й відповідати за чужу дитину… Та боронь Боже. Це ж дача, там річка поруч, ліс, небезпека. А дитина Оксани… я його навіть онуком іноді назвати не можу, хай Бог простить.
Він чує тільки себе і робить лише те, що заманеться. Він так звик, його так привчили. Ну, подобається їм — хай бавляться, але ж тоді будьте готові, що з вашим “царком” ніхто сидіти не схоче. Микайтеся тепер самі.
— І що, поїдуть? Чи вдома залишаться?
— А я навіть не знаю, не питала. Я давно не дзвоню і не цікавлюся. Приїдуть до мене в гості з дитиною — чаєм напою, але хай самі за ним дивляться. А так… не можу я на це спокійно дивитися.
Синові пані Ганни 38 років, невістка на два роки молодша.
Побралися дванадцять років тому, живуть наче й непогано — забезпечені, купили хорошу двокімнатну квартирку в Києві, кредит уже виплатили.
Зараз міркують, що брати далі — більшу квартиру чи будинок під містом.
Син заробляє пристойно, Оксана працює з дому, і теж непогана копійка капає. Машина хороша, на море нею їздять. Цього року далеко не вибралися, зате друзі покликали на тиждень на природу.
Умова одна — жодних дітей.
А куди подіти десятирічного Максима — розуму не прикладуть. Сваха живе аж на Закарпатті, тягне на собі молодшу доньку з двома дітьми-дошкільнятами.
Пані Ганна ту сваху бачила тричі в житті, тому про її методи виховання судити не береться, а от на невістку надивилася сповна.
— Там із самого першого дня дитина — то пуп землі, — згадує жінка.
— Тільки-но маля з’явилося, вдома мусила бути мертва тиша. До сусідів сваритися бігали через найменший шурхіт. Думаю, ті сусіди їх і досі тихо ненавидять. А потім пішло-поїхало: крики на дитячих майданчиках, розбірки, якщо діти почубилися. Доходило до того, що батьки ледь за барки не бралися.
Якось невістка навіть заяву в поліцію накатала на п’ятирічного сусідського хлопчика, бо той, бачте, піском у Максима сипнув.
Чим воно закінчилося — пані Ганна навіть питати не стала.
— Йому дозволяли абсолютно все. Хоче планшет — тримай, тільки не плач. Не хочеш борщу — їж морозиво, хочеш величезне шоколадне яйце — на.
Сидить у маршрутці й ноги в брудних черевиках суне на сидіння, вимазуючи пальто жінці поруч… Ну це ж дитинка!
А невістка одразу шулікою кидається захищати. Я на це просто дивитися не можу, — розводить руками Ганна Костянтинівна.
Спершу свекруха ще намагалася втрутитись, казала: не можна так, дитині треба ставити межі змалечку, бо він же з вас мотузки в’є.
Ані режиму, ані слова «зась», ані поваги до старших. Звісно, за таку науку бабуся швидко отримала на горіхи:
— Ганно Костянтинівно! А давайте ви не будете мені вказувати, як виховувати мою дитину! У нас, між іншим, за законом пріоритет за батьками! Це дитина, їй треба дати найкраще по максимуму, а заборони він і потім встигне вивчити!
— Мамо, Оксана краще знає, не лізь, — кривився син. — Я вже втомився слухати ваші сварки.
От пані Ганна й відступила. Зовсім. Просто спостерігає збоку.
У неї є ще молодша донька, там росте десятирічна онучка і трирічний малюк. Так от у того трирічки, каже жінка, такту й розуміння більше, ніж у дорослого Максима.
— Оксана ж і на дистанційку пішла тільки тому, щоб у садочок його не водити. Вона там у перші ж місяці перелаялася з усіма: з вихователями, із завідувачкою, з батьками. Бо всі ж навколо винні, тільки їхнього Максима ображають!
«Він би не кусався і не бив дівчинку по голові, якби з ним поводилися правильно!». Ти уявляєш?
Тридцять дітей у групі мають підлаштовуватися під одного Максима! Словом, не ходив онук у той садок.
У школі справи пішли не краще. У доньки пані Ганни є коліжанка, так її мала потрапила з Максимом в один клас.
Жінка ледь дочекалася кінця першого класу, щоб перевести дитину до іншої школи.
— Нікого не чують — ні мій онук, ні його матір. Максик завжди правий, а решта всі погані, — каже бабуся.
— Щоправда, останні пів року перевели хлопця на домашнє навчання. Вже й не знаю, як вони там вчаться і чим цей експеримент вилізе.
Пані Ганна чесно зізнається: спільної мови з онуком не має. Він не їсть того, що вона готує, пропускає повз вуха будь-які зауваження.
На будь-яке «не можна» лунає зухвале: «А я хочу!». Кілька разів бабуся пробувала залишати його на ночівлю, ще коли малому було років п’ять, але…
— Няні від нього теж тікають як від вогню. Одна наважилася порадити Оксані звернутися до психолога, так та її ледь по судах не затягала. Але як на мене, там не діагнози, там просто страшна вседозволеність.
Оксана над синочком труситься, залюбила до безтями, усе дозволила, а тепер сама ж від того виє. Тільки нізащо не зізнається. Може, колись і дійде… Я не засуджую, просто тримаюся подалі.
— А далі ж тільки гірше буде, — співчутливо відгукується подруга. — Зараз вони з твоїм сином просто нікуди не поїдуть через те, що ніхто їхню дитину бачити не хоче. А потім що?
— А потім, люба моя, буде справжня біда, — сумно погоджується пані Ганна.
— І що найприкріше — Оксана ж у всьому іншому абсолютно адекватна жінка. Але як тільки мова заходить про сина — все, очі застеляє. І мого сина до того ж привчила. Він її словами говорить, її методи застосовує. Отакі в нас справи…
***
Цей лист-сповідь, що надійшов до нашої редакції, торкається дуже болючої струни багатьох родин. Сліпа, безмежна любов іноді обертається ведмежою послугою для самої дитини, роблячи її чужою в суспільстві ще змалечку.
Бажання дати “все найкраще” не повинно перекреслювати повагу до оточуючих та розуміння меж дозволеного.
А як ви вважаєте, чи варто бабусі спробувати ще раз достукатися до сина, чи в такій ситуації краще справді просто відійти вбік і дати їм самим розплутувати цей вузол?
