Ароматний дим від мангала стелився над ділянкою, змішуючись із запахом скошеної трави і квітучого бузку.
Ірина витерла спітніле лоб тильною стороною долоні і дбайливо переклала шашлик із шампурів на велике блюдо.
Навколо шматочків м’яса, що виділяють спокусливий запах, вона виклала свіжу зелень – петрушку, кріп і зелену цибулю.
— Павлику, неси хліб і соус! – крикнула вона чоловікові, який порався в хаті. – Усе готово!
Дерев’яний стіл під яблунею був уже накритий: тарілки, прилади, салати, овочі. Ірина із задоволенням оглянула результат своїх старань.
Вихідні на дачі виходили саме такими, як вона мріяла: затишними, тихими, тільки для них двох.
Але щойно вона поставила блюдо з шашликом у центр столу, як за парканом пролунав дзвінкий жіночий голос:
— Ну що, пригощаєте? Я без запрошення, сподіваюся, не проженете!
Ірина підняла очі й побачила сусідку Ларису, яка, посміхаючись, заглядала через паркан.
Її світле фарбоване волосся було недбало закручене в пучок, а в очах читалася жива цікавість і нетерпіння.
— Ларисо, здрастуйте… – нерішуче посміхнулася Ірина, до пуття не розуміючи, як поводитися.
Але відповідати й не було потреби.
Хвіртка вже відчинилася, і Лариса, не чекаючи запрошення, зробила крок на ділянку, ніби входила до себе додому.
— Ох, і пахне ж у вас смачно! – захоплено промовила вона, прямуючи прямо до столу.
– А я саме думала, чим би повечеряти. Знаєте, коли живеш одна, готувати ну зовім не хочеться. Та й удвох веселіше, правда?
Павло вийшов із дому з хлібом і соусом і здивовано завмер, побачивши непрохану гостю, яка вже присувала собі стілець до столу.
— А ми якраз збиралися вечеряти, – сказав він, запитально дивлячись на Ірину.
— Ось і чудово! – радісно вигукнула Лариса, немов не помітивши його тону. – Я, до речі, можу за настоянкою збігати. У мене пляшка залишилася з Нового року.
Ірина та Павло переглянулися.
Перший їхній вечір на новій дачі обіцяв бути зовсім не таким, як вони планували.
Дачу Ірина та Павло купили на початку квітня.
Це була їхня давня мрія – невелика ділянка з садом, де можна відпочити влітку від міської метушні.
Вони одразу закохалися в цей затишний дерев’яний будиночок із терасою, у яблуні та бузок навколо, у маленький город і клумбу біля самого ґанку.
— Уявляєш, – говорила Ірина чоловікові, коли вони вперше оглядали ділянку, – увечері сидітимемо на терасі з чаєм, слухатимемо пташок, читатимемо… Ніяких сусідів, ніякого шуму.
Першого ж дня, коли вони приїхали з речами та інструментами, щоб почати облаштовуватися, до них завітала сусідка – Лариса Петрівна.
Жвава жінка років п’ятдесяти, вона з’явилася, немов із нізвідки, з тарілкою рум’яних пиріжків.
— Новоселам привіт! – вигукнула вона, широко посміхаючись.
– Я ваша сусідка праворуч, Лариса. Живу тут уже п’ятнадцять років, тож якщо щось потрібно – питайте!
Вона говорила без угаву, розповідаючи про їхню місцевість, про інших сусідів, про найкращі місця для купівлі розсади і продуктів.
Ірина та Павло ледь встигали вставити слово.
— Увечері обов’язково приходьте до мене на чай, – сказала Лариса на прощання. – Познайомлю вас із головою, він мій добрий друг.
Ірина та Павло, виховані бути ввічливими, не стали відмовлятися.
На їхній подив, вечір у Лариси пройшов набагато приємніше, ніж вони очікували.
Сусідка виявилася привітною господинею, її розповіді про життя в селі були не тільки цікавими, а й корисними, а голова підкинув кілька розумних ідей, як краще облаштувати ділянку.
Коли за тиждень вони влаштували свій перший шашлик на новій дачі і Лариса з’явилася біля паркану з салатом і пляшкою червоного, відмовити їй не хотілося.
Зрештою, вона була привітна, допомагала порадами, та й салат принесла – не з порожніми ж руками прийшла.
— Нехай посидить із нами, – шепнув Павло Ірині. – Самотня жінка, їй, напевно, нудно.
Вечір пройшов весело.
Лариса весело розповідала історії про своє життя, ненав’язливо розпитувала їх про сім’ю, роботу, захоплення.
Іноді давала поради щодо догляду за садом, але робила це тактовно, без повчань.
Коли надворі стемніло, вона тепло попрощалася і пішла до себе, залишивши після себе легкий, приємний настрій.
— Хороша сусідка, – сказала Ірина, прибираючи посуд зі столу. – Зовсім не в тягар.
Павло згідно кивнув. Ні він, ні Ірина тоді не здогадувалися, що це тільки початок.
Наступних вихідних Ірина та Павло приїхали на дачу в п’ятницю ввечері. Щойно вони почали розвантажувати машину, як у хвіртку постукали.
— А ось і ви! – радісно вигукнула Лариса, входячи на ділянку. – А я весь день чекала, коли приїдете. У мене пиріг із яблуками, до чаю!
Вона вже йшла до тераси, немов не помічаючи, що господарі ще навіть не встигли занести речі в будинок.
— Ларисо, ми щойно приїхали, – почала Ірина, але сусідка ніби не почула.
— Я зараз чайник поставлю, – кинула вона через плече, входячи в будинок. – І чашки пам’ятаю, із синіми квіточками, так?
Ірина спантеличено подивилася на чоловіка. Павло знизав плечима:
— Ну, раз прийшла з пирогом…
До наступних вихідних Ірина підготувалася – вирішила зранку всі справи переробити, щоб до обіду, коли зазвичай приходила Лариса, бути вільною.
Але сусідка перевершила очікування: вона з’явилася відразу після сніданку, коли Ірина тільки почала висаджувати розсаду помідорів.
— Що ти робиш! – сплеснула руками Лариса, безцеремонно заходячи в город. – Так не можна садити! Дивись, як треба.
Вона буквально вирвала з рук Ірини лопатку і почала показувати, як правильно викопувати ямки для розсади.
— Я двадцять років помідори вирощую, вже повір, знаю, про що говорю, – безапеляційно заявила вона.
З кожними вихідними Лариса поводилася дедалі більш по-хазяйськи.
Вона заходила без стуку, відкривала холодильник, коментувала покупки, переставляла меблі на терасі, “щоб зручніше було”, вказувала, як поливати квіти і коли смажити шашлик.
До початку липня ситуація стала нестерпною.
Ірина вже боялася вийти у двір, щоб не привернути увагу сусідки.
Приготувати щось на мангалі стало цілою операцією – доводилося робити це швидко, поки Лариса не помітила дим і не прийшла “допомогти”.
Одного вечора, коли Лариса нарешті пішла додому після чергового самовільного візиту, Ірина не витримала:
— Павлику, ну це просто неможливо! Вона ставиться до нашої дачі як до своєї літньої веранди. Я вже боюся крок ступити на своїй ділянці!
Павло зітхнув:
— Ну, що з неї візьмеш, самотня жінка… Не виганяти ж її. І лаятися не хочется.
— Але це наш будинок! – обурилася Ірина. – Ми ж не можемо кожні вихідні приймати непроханих гостей тільки тому, що їй нудно!
— Давай перечекаємо, може, їй набридне, – невпевнено запропонував Павло. – Зрештою, не весь же день вона тут стирчить.
Але Ірина відчувала, що ситуація тільки погіршується.
Вона дедалі більше відчувала себе гостею у власному будинку.
І з кожним разом ставало дедалі важче чемно посміхатися, коли Лариса безцеремонно вторгалася в їхній простір.
Середина липня видалася спекотною.
Ірина вирішила влаштувати день народження своєї доньки Аліси, яка приїжджала з міста з чоловіком і дворічним сином.
Свято планувалося скромне – просто чаювання в колі сім’ї на свіжому повітрі.
Зранку Ірина метушилася на кухні, готуючи частування. Павло надував повітряні кулі та розвішував гірлянди на терасі.
День обіцяв бути тихим і затишним, саме таким, як вони любили.
До обіду приїхали гості: дочка з сім’єю і двоє близьких друзів.
Ірина накрила стіл на терасі: домашні пиріжки, салати, фрукти і торт, який вона спекла сама, з полуницею, як Аліса любить.
— Матусько, як же тут добре, – усміхнулася Аліса, обіймаючи Ірину. – Так тихо, спокійно…
Вони сіли за стіл, Павло розлив чай, маленький онук сміявся, намагаючись дотягнутися до яскравого торта.
Ірина дивилася на свою сім’ю і відчувала справжнє щастя. Нарешті вони могли просто бути разом – без поспіху, без метушні, в тиші та спокої.
Але щастя тривало недовго. Тільки-но Аліса задула свічки на торті, як з боку паркану почувся знайомий голос:
— Оо, у вас тут свято? А я якраз шарлотку спекла!
Усі обернулися.
Лариса, спритно перекинувши ногу через невисокий паркан, уже йшла до них із пакетом у руках.
Її яскрава сукня і гучний голос миттєво порушили сімейну ідилію.
— Це моя сусідка, – тихо пояснила Ірина гостям, відчуваючи, як стискається серце.
Лариса, не помічаючи загального збентеження, вже йшла до столу:
— Ой, у кого день народження? У тебе, красуне? – вона підійшла до Аліси. – Вітаю! Скільки стукнуло? Двадцять п’ять? Більше? Та годі, не може бути!
Не чекаючи запрошення, Лариса присунула вільний стілець і сіла між Алісою та її чоловіком.
— А дитинка чия? Твоя? Яке гарненьке! Весь у маму, – вона безцеремонно потріпала хлопчика по щоці, від чого той злякано притиснувся до батька.
— Ларисо, бачте, у нас сімейне свято… – почала Ірина, але сусідка вже розгорнула свій пакет.
— Ось, шарлотка моя фірмова! – вона поставила пиріг у центр столу, відтіснивши торт Ірини. – І не дякуйте, для хороших сусідів нічого не шкода.
А потім, як ні в чому не бувало, дістала телефон:
— Зараз Свєтці подзвоню, моїй доньці. Вона недалеко живе, нехай теж приїжджає. Веселіше буде!
Настала незручна тиша.
Друзі Ірини переглянулися, Аліса здивовано підняла брови, а маленький онук почав вередувати.
Лариса тим часом уже голосно говорила по телефону:
— Свєта! Я в сусідів, тут день народження, давай до нас! Так, просто зараз. Торт є, моя шарлотка є, чого тобі ще… Та знайдеш, звісно, я тобі казала – блакитний будиночок із білими віконницями.
Ірина дивилася на своїх гостей, на зіпсоване свято, на непрохану сусідку, яка почувалася господинею на чужому дні народження, і всередині неї щось переломилося. Це була остання крапля.
Вночі після зіпсованого дня народження Ірина не могла заснути.
Вона переверталася з боку на бік, згадуючи здивовані погляди гостей, засмучене обличчя доньки й те, як швидко всі почали збиратися додому після появи Лариси з її нескінченними історіями та безцеремонним вторгненням у їхнє сімейне коло.
— Так більше не може тривати, – прошепотіла вона в темряву.
Павло сонно пробурмотів щось у відповідь, але Ірина знала – рішення приймати доведеться їй самій.
Вранці вона прокинулася з твердим наміром розставити всі крапки.
Прийдешня розмова лякала її – Ірина завжди уникала конфліктів, вважаючи за краще поступатися, щоб зберегти мир.
Але зараз йшлося про благополуччя її сім’ї, про право на особистий простір.
Вона встигла поснідати і випити кави, перш ніж хвіртка скрипнула і на ділянці з’явилася Лариса.
— Доброго ранку, сусідонько! – як ні в чому не бувало вигукнула вона. – Я на хвилиночку, дізнатися, як вам моя шарлотка вчора? Смачна була?
Ірина глибоко вдихнула, збираючись із духом:
— Ларисо, нам потрібно поговорити.
— Звичайно! – радісно погодилася сусідка, сідаючи на стілець навпроти. – Я завжди рада поговорити. До речі, я тут подумала – ми могли б мою малину з твоєю смородиною разом переробити. У мене соковижималка хороша є…
— Ні, Ларисо, – твердо перервала її Ірина. – Я хочу поговорити про інше. Про те, що відбувається.
Сусідка нерозумно втупилася на неї:
— А що відбувається?
— Ти приходиш до нас без запрошення, – почала Ірина, намагаючись говорити спокійно. – Кожні вихідні, іноді по кілька разів на день. Заходиш без стуку, розпоряджаєшся (розповідь спеціально для сайту рідне слово) на нашій ділянці, як у себе вдома. Учора ти зіпсувала день народження моєї доньки своїм вторгненням.
Обличчя Лариси витягнулося:
— Що значить “вторгненням”? Я принесла шарлотку! Хотіла порадувати!
— Ларисо, – Ірина добирала слова, – ми раді тебе бачити, але тільки коли запрошуємо.
Будь ласка, поважай наш простір. Не заходь без запрошення, не вказуй нам, що робити на нашій ділянці. Це наш дім!
Лариса повільно піднялася зі стільця. Її обличчя почервоніло, очі звузилися:
— Ось, значить, як! А я-то думала, ми сусіди, друзі майже! Я до вас з усією душею, а ви…
— Ми цінуємо твою увагу, – спробувала пом’якшити удар Ірина, – але кожна людина має право на особистий простір і…
— Невдячні! – Лариса вже не слухала. – Я вам як рідна була! Допомагала, радила, пригощала! А ви мене виганяєте!
— Ніхто тебе не виганяє, – втомлено сказала Ірина. – Просто приходь, коли ми тебе запросимо.
Але Лариса вже розвернулася до виходу:
— І не сподівайтеся, що я колись переступлю поріг вашого дому! Обійдуся без такої “гостинності”!
Вона вилетіла за хвіртку, голосно грюкнувши нею.
Ірина залишилася сидіти за столом, відчуваючи суміш полегшення і тривоги.
Розмова вийшла важкою, але необхідною. Вона розуміла, що вчинила правильно, хоч неприємний осад від сварки все ж залишився.
Коли Павло повернувся додому, вона спокійно розповіла йому про все.
— Я тобою пишаюся, – сказав він, обіймаючи її. – Знаю, як тобі важко даються такі розмови.
— Думаєш, я занадто різко? – невпевнено запитала Ірина.
— Ні, – похитав головою Павло. – Ти захистила наше право на особистий простір. Це важливо.
Після рішучої розмови Лариса справді перестала приходити.
Більше ніхто не відчиняв їхню хвіртку без стуку, не коментував посадки Ірини і не переставляв меблі на терасі.
Настала довгоочікувана тиша.
Перший тиждень Ірина все ще відчувала неясне почуття провини.
Іноді, працюючи в саду, вона кидала погляди на паркан, очікуючи (розповідь спеціально для сайту рідне слово) побачити знайому фігуру сусідки.
Але Лариса тримала слово – вона демонстративно ігнорувала колишніх “друзів”.
Поступово до Ірини повернулося відчуття господині у власному домі.
Вона могла спокійно читати в гамаку, не чекаючи безцеремонного вторгнення. Вони з Павлом знову влаштовували тихі вечері на терасі, не боячись, що їх перервуть.
Одного разу в п’ятницю ввечері, коли вони сиділи з келихами ігристого, спостерігаючи за заходом сонця, Павло задумливо промовив:
— Але ж добре, що ти тоді поговорила з Ларисою. Тепер у нас та сама дача, про яку ми мріяли.
Ірина кивнула:
— Знаєш, я навіть не уявляла, наскільки мені не вистачало тиші, без постійної напруги.
У серпні до них знову приїхала дочка з родиною. Цього разу день пройшов саме так, як планувалося: спокійно, у сімейному колі, без сторонніх.
— Мамо, у вас тут стало так затишно, – зауважила Аліса. – Минулого разу було… напружено.
— Ми наважилися і поговорили з нав’язливою Ларисою, – посміхнулася Ірина. – Це виявилося непросто, але необхідно.
Утім, Лариса не збиралася здаватися так просто.
Одного разу, підійшовши до грядок з останніми помідорами, Ірина раптом помітила щось дивне біля паркану.
На штахетнику висів пакет, з якого сочилася якась рідина.
Підійшовши ближче, Ірина поморщилася – це було сміття, явно підвішене спеціально для них.
Біля воріт валялися обривки старих газет і кілька недопалків, хоча ніхто з них не палив.
Ірина зітхнула, збираючи сміття. Вона вже звикла до таких «сюрпризів» – весь сезон після їхньої розмови Лариса «мстилася» дрібними капостями.
То сміття біля паркану опиниться, то музика голосно грає о шостій ранку в неділю, то вода зі шланга «випадково» заллє їхній ґанок.
Нічого серйозного, просто дрібні неприємності, покликані показати невдоволення.
— Знову Лариса розважається? — спитав Павло, виходячи на ґанок.
— Так, — кивнула Ірина, викидаючи зібране сміття. — Але знаєш, мене це більше не зачіпає. Нехай розважається, якщо їй більше нема чим зайнятися.
За цей час Ірина багато чому навчилася: відстоювати свої кордони, говорити “ні”, коли це необхідно, не боятися конфліктів, якщо вони є неминучими. То були непрості уроки, але дуже важливі.
А пакет зі сміттям на паркані?
Що ж, це невелика ціна за здобутий спокій і право бути господаркою у власному будинку.
