Мороз намалював на склі хитромудрі візерунки. Ці візерунки були дуже красиві й незвичайні, але дівчинка, яка сиділа на холодному підвіконні дитячого будинку, подихавши на пальчики, малювала свої картинки.
Насті майже сім років. Вона дівчинка велика, а всім великим дітям дозволили сьогодні дивитися телевізор в ігровій кімнаті до дванадцятої ночі. Сьогодні особливий вечір, новорічний. Вихованці дитячого будинку галасували в ігровій і чекали дванадцятої. Святкова вечеря позаду, нехитрі подарунки дітям роздали, а о дванадцятій вони всі хотіли загадати бажання перед тим, як піти спати.
Там же, в ігровій, стояла висока ошатна ялинка, біля якої вдень малюки водили хороводи. Настя в хороводі участі не брала. Вона вважала себе великою для цього. Але загадати бажання о дванадцятій ночі, коли тільки-тільки Новий рік настав, це ж обов’язково! Це те, що роблять усі вихованці дитячого будинку, і майже в усіх це бажання однакове – знайти батьків.
Навіть старші діти ще не впадають у відчай. Хоча і кажуть, що загадали зовсім інше, все ще сподіваються на усиновлення. Усім мріється мати справжню сім’ю – маму, тата, дім і власну кімнату.
У когось із вихованців дитбудинку це було, тільки не в Насті. Настя якраз із тих, хто знає, що таке дім, тільки з розповідей старших дітей. Скільки вона себе пам’ятає, вона завжди в дитячому будинку. І не приходить до неї мама, ні напідпитку, ні сердита, ні якась там, а все тому, що в Насті батьків немає! Вона це засвоїла давно, але все одно, як і інші дітлахи, на Новий рік загадувала собі сім’ю. Щороку, тільки не цей!
Навіщо загадувати те, що все одно ніколи не збудеться? І не те, щоб дітей не всиновлюють. Буває, звісно ж, але тільки завжди вибір усиновителів припадає на малюків. Тих, що тільки з будинку маляти. І що старшою Настя ставала, то більше це розуміла.
Їй скоро сім. Ясна річ, така, як вона, прийомним батькам уже не потрібна. Хоч би як було боляче й прикро, дівчинка намагалася з цим змиритися. Пообіцяла собі не загадувати батьків у Новий рік і не сподіватися більше на сім’ю.
Вона втекла з ігрової кімнати, де інші дітлахи чекали омріяної опівночі, адже для них це ще один шанс, шасн витягнути щасливий білет в сімейне життя. Втекла і забралася на підвіконня в коридорі. Забралася з ногами, тремтячи від холоду, що виходить від вікна. Там, в ігровій кімнаті, годинник уже показує дванадцяту. Дітлахи галасують і треба загадувати бажання швидше. А Настя так і не придумала, що ж їй загадати. Але пальчик сам малював щось на склі. Малював живу істоту – собаку.
Настя загадала собаку. Дурне, наївне бажання, яке не могло збутися. Хіба дозволять вихованці дитбудинку мати собаку? Де вона триматиме його? У дворі дитячого будинку? Смішно!
Настя зістрибнула з підвіконня, мало не плачучи. Новий рік настав, а вона не змогла загадати нормальне бажання. Собаку намалювала, бо дуже хотілося мати поруч живу істоту, віддану і вірну, яка буде з тобою завжди. У Насті не було близької подружки. Віднедавна вона почала боятися дружити. Це ж так боляче, коли прив’язуєшся до людини, а в тебе її відбирають.
Першу близьку подругу дівчинки удочерили у віці п’яти років. Довго Настя потім плакала ночами, сумуючи за Катею. Потім подружилася з іншою дівчинкою. Близько подружилася, але знову втратила подругу. Віру перевели в інший дитячий будинок.
Тепер Настя одна, і так сумно на її душі. З усіма дівчатками вона спілкується рівно, але близьких подруг намагається не заводити. Гіркий досвід навчив дитину боятися дружити. Може, тому її пальчик сам вивів на холодному склі фігурку собаки? Собаку можна любити, його не удочерять і не переведуть в інший дитячий будинок. Він може бути поруч завжди.
Може у звичайної дитини, але тільки не у дівчинки з дитячого будинку.
Новий рік настав, а вихователі не поспішали розганяти дітей по кімнатах. Діти все ще шуміли в ігровій, але Настя не стала туди повертатися. Вона одразу пішла в спальну кімнату і, дійшовши до свого ліжка, скрутилася під ковдрою, намагаючись викинути з голови дурне бажання і не мріючи більше про те, що не може збутися.
Першого січня в дитбудинку все ще панувала святкова атмосфера. Після обіду дітей повезли в театр, на новорічну казку. Спочатку вони їхали туди на автобусі з великою табличкою «Діти» на лобовому склі, а потім зайшли у велику будівлю, де всередині було дуже красиво.
Казка Насті сподобалася. Дівчинка сиділа, відкривши рота, захоплюючись чарами, що відбуваються на сцені. Не всі діти з таким захопленням дивилися новорічну виставу. Старші іноді розмовляли, сміялися, заважаючи артистам, і вихователям доводилося зупиняти своїх вихованців. На виході з театру вихователі сердито вимовляли порушникам дисципліни. Настя до числа порушників не входила. Вона забрала в гардеробі свою велику зимову куртку, що була їй не за розміром, і доводилося підвертати рукави, і перша вислизнула з театру.
На вулиці на дітей мав чекати автобус. Стрибками спустившись зі сходів театру, Настя виглядала транспорт, а побачила цуценя. Маленьке, руде, з великими хвилястими вушками, воно сиділо, притулившись до нижньої сходинки, і тряслося від морозу.
Настя відразу все зрозуміла. Це її цуценя! Дід Мороз виконав бажання. Цуценятко таке, що дівчинка закохалася з першого погляду в його вушка, в його розумні очі. А за спиною дівчинки вже грюкали двері й чулися дитячі голоси.
«Не можна, щоб хтось побачив його», – подумала Настя, і акуратно, але дуже швидко підняла зі снігу теплу, м’яку грудочку щастя. Розстебнувши куртку, притиснула її до грудей.
— Мовчи, мовчи, мій хороший, – шепотіла дівчинка, піднімаючись до автобуса з безглуздо відстовбурченою курткою.
Ніхто на неї уваги не звертав. Дітей порахували по головах, і водій повіз їх у дитячий будинок. Спочатку Настя ховала цуценя в маленькій господарській кімнаті, де зберігалися швабри і ганчірки. Кімната ця, нібито, замикалася на висячий замочок, але багато хто з дітей знав, що замок давно зламаний, і прибиральниця вішає його для видимості. Настя теж знала, як знала й те, що прибиральниці не буде в дитячому будинку до ранку. Тому цуценя там було майже в безпеці. Головне, щоб воно не почало скиглити. Гладячи його по хвилястих вушках, Настя розмовляла, як із людиною.
— Ти посидь тут, маленький. Посидь добре? Скоро буде вечеря. Я принесу тобі що-небудь смачненьке. А ти не плач, я тебе надовго не залишу, буду часто прибігати.
Цуценя відповідало Насті поглядом темних, дуже розумних оченят. Дівчинка, не витримавши, поцілувала його в ніс.
Цуценя, і справді, виявилося дуже розумним. Він не скиглив і не плакав, а чекав на Настю. Коли дівчинка прибігала до нього, радісно виляв хвостиком і підстрибував на місці. Настя принесла йому сардельку з вечері. Цуценя з вдячністю подивилося на дівчинку і неквапливо з’їло. Він був такий незвичайний і такий гарний, що дитяче сердечко рвалося на частини від розчулення і щастя, коли Настя на нього дивилася. Дівчинка ще не знала, як, але вона вірила, що зможе ховати його вічно, що він залишиться з нею назавжди. По-іншому бути не може, адже це її бажання, її подарунок від Діда Мороза!
Вранці прийде прибиральниця, і залишатися в господарській кімнаті цуценяті не можна, тому Настя, дочекавшись, доки всі діти заснуть, навшпиньки прокралася через коридор. Босоніж вона ступала холодною підлогою і сердечко шалено калатало від страху зустріти кого-небудь. Їй пощастило і ось уже цуценя в її ліжку. Лежить під ковдрою і гріє дівчинку своєю шовковистою шерсткою. Настя вирішила прокинутися раніше за всіх, щоб переховати цуценя, але в неї це не вийшло.
Вона проспала! Вранці прокинулася, коли вихователька на ім’я Ірина Євгенівна увійшла до спальної кімнати дівчаток і зойкнула, побачивши, як весело носиться по кімнаті цуценя. Дівчатка почали прокидатися, хтось теж побачив золотистого красеня. Його намагалися зловити, але тут пролунав гучний крик. Це Настя з гучним криком скотилася з ліжка.
— Він мій, не чіпайте його. Це мій подарунок від Діда Мороза. Ірино Євгенівно, не забирайте, будь ласка! Я загадала його на Новий рік. Він мій!
Ірина Євгенівна була немолода. У дитячому будинку відпрацювала не один десяток років. Багатьох випустила, до багатьох прив’язалася. Серце її не зачерствіло. Колишні випускники досі приходили в гості до улюбленої виховательки. Настя їй подобалася, хороша дівчинка. А з яким відчаєм вона вчепилася в цуценя, аж сльози на очі навертаються.
Але ж не можна залишити собаку, Ірина Євгенівна це розуміла. До того ж, ідучи рано вранці на роботу, вона бачила оголошення на автобусній зупинці, на стовпах. Цуценя було породисте, кокер-спанієль, і його шукали господарі. За нього було обіцяно грошову винагороду. Але не в грошах справа. Ірина Євгенівна нізащо не стала б міняти дитяче щастя на гроші, якби вона тільки могла дозволити Насті залишити цуценя. Якби тільки могла!
На жаль, це було неможливо. Ірина Євгенівна, м’яко обійнявши за плечі Настю, яка притискала до грудей своє золотисте диво, вивела її в коридор, подалі від цікавих очей інших дітей. Уже там, залишившись із дівчинкою наодинці, опустилася перед нею навпочіпки, погладила по голові.
Настя вже все розуміла. Така ласка могла віщувати тільки горе. Сльози зʼявилися в її зелених оченятах.
— Настусю, ми не можемо залишити тобі цуценя. Воно чуже, просто загубилося. Його шукають господарі. Вони теж плачуть і страждають без нього. Ти ж добра дівчинка, ти маєш їм повернути песика. Їм зараз так погано, розумієш, Настусю? Тобі все одно не дозволять його тут залишити. У тебе будуть відбирати його старші хлопці, будуть мучити. Ти ж цього не хочеш?
— Не хочу, – блиснули сльози в зелених очах дівчинки. – Я віддам його господарям, нехай забирають. Вони ж люблять його, так?
* * *
У просторій кухні з гарним ремонтом і сучасною технікою смачно пахло свіжозвареною кавою. Чоловік дістав чашку з кавомашини і поставив перед дружиною, яка сумно сиділа за столом.
— Не дзвонили? – запитала вона, обхопивши чашку руками.
Чоловік мовчки похитав головою. Він почувався винним, адже це він втратив Біма. Він подарував дружині, і він же втратив.
У Сергія з Поліною було все для хорошого життя. Велика квартира, машина, пристойна робота, з гідним заробітком. Вони ще молоді, немає й тридцяти, живи й радій. Але розумів Сергій, чому так часто сумує його дружина. Його самого іноді відвідувало відчуття, ніби чогось бракує до повного щастя.
Він любив Поліну, любив дуже сильно. Одружився з нею, прекрасно знаючи про її діагноз. Безпліддя! У них ніколи не буде дітей. Сергій із цим змирився.
Подружжя ні в чому собі не відмовляло. Відпочивали двічі на рік, ходили в театри, кіно. Начебто, жили повним життям, але бачив Сергій іноді смуток в очах Поліни.
Вона любила собак, і за місяць до Нового року Сергій зробив дружині подарунок – золотистого кокер-спанієля, найкрасивіше на світі цуценя. Поліна була в захваті, а Бім дуже скоро став повноправним членом сім’ї. Улюбленим членом сім’ї.
І ось як же так вийшло, що саме Сергій його втратив? Повіз у ветклініку на щеплення і, зустрівши знайомого, нещільно зачинив двері машини. Бім зник, як «у воду канув». Чоловік оббіг кілька кварталів, кликав його, питав людей, але так і не знайшов.
Два дні вони з дружиною ходили містом і розклеювали оголошення з фотографією Біма, обіцяли грошову винагороду. Подзвонили всього один раз. Якісь хулігани, які просили спочатку гроші, а потім вони, нібито, скажуть, де собака.
Сергій із Поліною вже майже втратили надію. Надворі друге січня, самий розпал святкових вихідних, а вони встали зранку похмурі. Поліна зробила ковток гарячої кави і раптом насторожилася.
— Дзвонять, Сергію, дзвонять. Де твій телефон? Ти що його в спальні залишила? Іди швидше.
Вона сподівалася і прислухалася до розмови чоловіка, особливо коли він сказав:
— А це точно він? Схожий на фотографію?
Поліна відсунула каву, побігла в спальню, де чоловік закінчив телефонну розмову.
— Ну що, Сергію, що?!!!
Чоловік невпевнено посміхнувся.
— Здається, він знайшовся, Поліно, але давай не будемо сильно сподіватися. Тут ще, знаєш, яка історія. Телефонувала вихователька з дитячого будинку. Біма знайшла якась дівчинка і дуже прив’язалася до нього. Жінка, що телефонувала, каже, що не потрібно грошової винагороди. Треба купити гарний подарунок цій дівчинці.
— Поїхали, Сергію, поїхали. Чого ж ми чекаємо?
Дорогою до дитячого будинку Сергій із Поліною заїхали в супермаркет. Купили найдорожчий солодкий подарунок і величезну м’яку іграшку – білого ведмедика. Іграшку несла Поліна і пританцьовувала від нетерпіння, при вході в дитячий будинок. Невже зараз вони побачать свого Біма? Невже ввечері він уже буде вдома і гасатиме кімнатами, смішно підмахуючи своїми великими вухами?
Біля входу подружню пару зустріла вихователька, яка дзвонила їм. Ірина Євгенівна веліла почекати, а за кілька хвилин вивела дівчинку, яка притискала до себе Біма.
Поліна з Сергієм спочатку страшенно зраділи, побачивши своє цуценя, але потім подивилися на дівчинку, і посмішки зникли з їхніх облич. Як можна радіти, коли таке вселенське горе на обличчі дитини?
Поліна дивилася на Настю, не відриваючи погляду, а Сергій ніби не вірив своїм очам, переводив погляд із дівчинки на дружину. Настя поцілувала Біма і простягнула цуценя господарям. Вона на них не дивилася і подарунок брати не хотіла. Ведмедя і коробку з цукерками забрала Ірина Євгенівна. Зітхнула важко.
— Я їй передам, – сказала вона, дивлячись, як Настя тікає. – А ви йдіть уже, не рвіть серце дитини. Прив’язалася вона до цуценяти.
З ґанку дитячого будинку Сергій із Поліною спускалися невесело й задумливо. Бім тріпотів у руках Поліни і весь час норовив лизнути її в обличчя. Жінка мляво погладжувала цуценя.
— Шкода дівчинку, так? – зітхнув чоловік.
— Сергію, ти думаєш про те саме, про що і я?
— Про що? – пронизливо подивився чоловік на дружину. – Про те, що вона феноменально на тебе схожа? Я про це думаю. Дівчинка наче твоя зменшена копія, у неї навіть очі зелені, як у тебе. Ти ж помітила, так, Поліно?
—Я не знаю, може бути. Але я думаю зараз про інше.
— Про що? Щоб удочерити її? – Сергій ляпнув, не подумавши, і мало не прикусив собі язика. Можливо, Поліна зовсім не про це говорить, але це перше, що спало чоловікові на думку.
Але дружина раптом пожвавилася.
— Сергію, а чому ні? Ми з тобою можемо це зробити. Житлоплоща дозволяє. Зарплати в нас хороші. Ми не питущі, не маргінали якісь, нам мають схвалити удочеріння. Розумієш, я коли її побачила, я навіть не відразу зрозуміла, що вона на мене схожа. Просто відчула, що вона наша. Розумієш? Не знаю, як це пояснити, Сергію. Ми з тобою ніколи не замислювалися про усиновлення. Ми взагалі намагаємося не розмовляти про дітей. А тут я побачила дівчинку і не знаю, як це пояснити…
— Не треба нічого пояснювати, Поліно. Я теж це відчув. Мабуть, не дарма Бім привів нас до цієї дівчинки, так мало бути.
Ранок у дитячому будинку почався як зазвичай. Настя прокинулася і, прихопивши своє туалетне приладдя, пішла до умивальників. Усе як завжди, але було відчуття, що сьогодні день особливий. Щось має статися, щось хороше, від передчуття якого щеміло в грудях. Настю охопило незрозуміле почуття щастя, що не відвідувало її з того самого моменту, коли вона знайшла цуценя.
Давно це було, більше місяця минуло, а Настя все ще не могла забути його теплу шерсть, його розумний погляд темних очей. І ось сьогодні чомусь її знову відвідало відчуття щастя, незрозуміло чому. І дивно так дивиться на неї Ірина Євгенівна, з посмішкою і зі сльозами на очах одночасно. Після того, як дівчинка вмилася, вихователька відвела її вбік, погладила по голові.
— Настусю, у тебе сьогодні особливий день. Є люди, які хочуть стати твоїми мамою і татом. Вони довго до цього йшли, зібрали всі документи. Вони хочуть саме тебе. Давай зберемо твої речі.
У Насті вперше в житті запаморочилося в голові. І радісно було, і страшно водночас. А раптом вона не сподобається цим людям? Хто вони? Вони хороші? Не повернуть її в дитячий будинок, як нещодавно повернули Люду?
Голова паморочилася, думки шалено скакали в голові, а дівчинка разом із вихователькою акуратно складала свою кофтинку. У кабінеті директора її вже чекали чоловік і жінка. Молоді, симпатичні. Настя їх не впізнала, бо, коли віддавала Біма, на господарів не дивилася. Сльози тоді застилали очі, і бачила вона тільки цуценя.
Зараз знову все, як у тумані. Чоловік забрав пакет з її нехитрими пожитками, а жінка простягнула руку, в яку Настя вклала свою теплу долоньку. За воротами дитячого будинку на них чекала машина. Настя вперше в таку сідала, вона і в квартиру вперше входила. У звичайну квартиру звичайних людей, які хочуть стати її мамою і татом.
Дівчинка переступила поріг квартири і завмерла. Тут усе, як у кіно, красиво й чисто. А з кімнати, назустріч Насті, мчить він – її руде цуценя з великими хвилястими вушками. Він біжить до дівчинки, змушуючи її опуститися на коліна і притиснути цуценя до себе.
І тільки в цей момент Настя нарешті розуміє, що вона вдома. У себе вдома! Тут є мама, є тато і є собака, якого вона загадала на Новий рік. Бажання все-таки збулося.
