— Не знаю я, голубонько, що мені й робити, — зітхає Маргарита Петрівна, відводячи погляд. — Ганнуся моя тоне, а Марія стоїть на березі й не те що рятівне коло не кине, а ще й каміння в рідну сестру жбурляє.
Ганна та Марія — доньки Маргарити Петрівни. Старша, Ганна, зараз переживає чи не найчорніші дні у своєму житті. Звісно, материнське серце болить за дитину. Але ще гірше від того, що між рідними сестрами пролягла така прірва, що одна одній і води не подасть.
— Колишній чоловік Ганни, пів року тому зібрав валізи й гайнув в інше місто до нової любові, — продовжує жінка з гіркотою в голосі. — Аліменти надсилає, так. Але ж то сльози, а не гроші. На все про все — кілька тисяч.
Спробуй розтягни їх і на садочок, і на їжу, і на ту орендовану квартиру, де вони з малим туляться. Він каже: «У мене нове життя, свої витрати».
Та якби ж то тільки це. Біда, кажуть, сама не ходить. Майже водночас Ганна втратила роботу. Працювала бухгалтером кілька років, душу вкладала, а її скоротили.
Подякували за сумлінну працю — і на вихід. Точніше, скоротили посаду, щоб звільнити місце для племінниці когось із начальства.
Формально взяли на вакансію помічника юриста, а на ділі — ту вакансію швидко прибрали й знову додали місце в бухгалтерії. Дипломи у тієї племінниці, звісно, є — зараз на юриста тільки ледачий не вчиться, — скрушно хитає головою Маргарита Петрівна.
Ганна два тижні ходила сама не своя, наче в тумані. А тоді почала дзвонити всім знайомим: «Чи є у вас щось для мене? Звіт перевірити? ФОП вести?».
Хапалася за будь-яку соломинку. Зараз веде трьох дрібних підприємців, платять їй копійки. Жінка до ночі сидить за комп’ютером, очі псує, а шестирічний син у цей час сам собі мультики дивиться.
— Тяжко їй, ох як тяжко. Я ж бачу це по очах, — веде далі мати. — Ганна постійно живе в страху, що не дотягне до кінця місяця. Це ж не стабільна зарплата: сьогодні є замовлення, а завтра все, кінець. Минулої неділі приходила до мене. Наче й просто в гості, але я ж відчула — головною метою була розмова з Марією.
Попили чай, поговорили про погоду, про ціни, про онука… Потім Маргарита Петрівна під слушним приводом вийшла на кухню, щоб не заважати. І почула, як Ганна тихо запитала в сестри:
— Марічко, у вас же в компанії, кажуть, новий філіал відкривається? Людей набирають? У мене ж досвід великий, ти знаєш… Я можу й не на свою зарплату, аби лиш стабільно було.
— Я все чула. Марія просто спокійно їй відмовила, — Маргарита Петрівна затуляє обличчя руками. — Каже: «Не набираємо, місць немає, вакансій у бухгалтерії теж».
Почувши це, Ганна спробувала зайти з іншого боку:
— Ну, може, не бухгалтером… Може, адміністратором? Менеджером? Я ж з людьми вмію, документи вести можу. Та що завгодно вже, я й підробіток не кину, але так страшно, коли не знаєш, чи буде завтра хліб на столі.
— Тебе, Ганно, до нас ніким не візьмуть. Тому не треба, — крижаним тоном відрізала молодша сестра.
Маргарита Петрівна зізнається: від того тону вона просто остовпіла.
— І що ти зробила? — сплескує руками подруга.
— Не витримала. Зайшла в кімнату і питаю молодшу: «А ти звідки знаєш? Ти ж із керівництвом навіть не говорила. Спитай хоча б. Передай резюме сестри». А вона повернулася до мене з кам’яним обличчям і так отруйно: «І не буду ні з ким говорити, і передавати нічого не збираюся».
Мати тоді взяла Марію під лікоть і майже силоміць вивела на кухню. «Поясни!» — вимагала вона. І донька пояснила. Виявилося, все діло в старій образі, якій вже сім років.
Тоді Марія, щойно отримавши диплом маркетолога, металася в пошуках роботи. Благала Ганну, яка тоді міцно стояла на ногах у солідній фірмі, просто поговорити з начальством, передати резюме.
Старша сестра тоді відмовила — жорстко й без вагань. Казала, що в них не прийнято брати родичів, що це зіпсує їй репутацію, що вона не ризикуватиме своїм місцем заради амбіцій сестри.
Марія плакала два дні. А потім знайшла роботу сама, через пів року поневірянь. І, видно, той камінь за пазухою так і залишила.
— Я намагалася їй пояснити, — зітхає Маргарита, — що ситуація в Ганни тоді була інша. Що в них у фірмі й справді був шалений контроль, за кожну рекомендацію родича могли звільнити.
Що ми з батьком тоді були живі-здорові й могли її, Марію, підтримати. Що вона зрештою знайшла навіть кращу роботу! Але вона мене не чує. Затялася на одному: «Вона не простягнула руку, коли мені треба було. Чому я маю це робити зараз?».
— Та забудь ти вже! — не витримала тоді Маргарита Петрівна, зірвавшись на крик. — Годі вже ту образу пережовувати! Твій племінник голодний сидить!
— Не моя дитина. Не мій клопіт, — байдужо кинула молодша донька.
Ганна тоді перепросила, сказала, що малому час спати, і почала збиратися. Марія, стоячи у дверях, кинула їй услід: «Може, на підробітках візьмуть на постійне, якщо гарно попросиш». Ганна мовчки кивнула, не підводячи очей, і швидко пішла.
Після цього у матері з молодшою донькою була ще одна важка розмова. Маргарита Петрівна благала — заради неї, заради пам’яті батька. Просто дати сестрі шанс.
Ніхто ж не змушує ручатися головою, просто передай той папірець потрібній людині… Марно. Марія сказала, що розмову закінчено, і пішла, грюкнувши дверима.
— Тепер молодша моя взагалі слухавку не бере. Мабуть, вважає, що я надто опікаю старшу. А як же не переживати, коли в дитини життя руйнується? — витирає сльозу Маргарита Петрівна. — Це ж сестри, рідна кров… І стільки років леліяти ту образу? Що вже казати про чужих людей, якщо від своїх допомоги не дочекаєшся…
Отак і живуть — рідні по крові, але чужі по духу.
А як ви вважаєте: чи має людина право все життя носити в серці таку образу, чи все ж таки є межа, коли треба пробачити й простягнути руку допомоги?
