Буває ж таке: живеш із людиною, граєш їй Баха, а вона в тобі бачить не музу, а кухонний комбайн із функцією нескінченного нарізання сала та миття тарілок. Отак і в Аліни — інтелігентної жінки з консерваторською освітою — сімейний човен мало не розбився об «закусон» для непроханих гостей.
Шопен під соусом «закусону»
— Гості до нас завітали! — бадьоро оголосив чоловік, заходячи до хати. — Трохи посидимо та й розійдемося.
— Посидите? — я з такою силою жбурнула ганчірку в раковину, що бризки полетіли на кахель, на стіну і на мою власну фізіономію. — Сергію, дорогий мій, твої гості не «сидять». Вони розлягаються. Вони розтікаються по всій квартирі, наче ті волоцюги немиті!
— Ой, ну от знову ти за своє… — закотив очі чоловік. — Не починай, га? Не псуй мені настрій перед хлопцями. Хвилин за сорок розбіжимося!
Мені тільки й лишалося, що тяжко зітхнути. Бо я ж не вчора на світ народилася і чудово розуміла: сорока хвилинами тут і не пахне.
Стояв теплий жовтневий вечір, субота. Я якраз переробила всі хатні справи, заварила собі запашного чаю і вмостилася в кріслі з книжкою — чекала чоловіка з роботи.
Сергій трохи затримувався, я вже збиралася йому телефонувати… І тут — бабах! У передпокій із гуркотом і реготом ввалилося п’ятеро здоровил. І серед них — мій Сергійко.
Декого з цієї компанії я вже знала — наприклад, Дмитра, чоловіка гучного й об’ємного, наче вантажівка. Решта були мені геть незнайомі, але поводилися так, ніби ми разом свиней пасли. У руках — пакунки, з яких стирчали пляшки, на обличчях — передчуття свята за мій рахунок.
— Привіт, господине! — прокричав з порога Дмитро. — А є в тебе щось пожувати, га? Бо ми зголодніли, як вовки!
Я тільки рота відкрила, щоб ввічливо нагадати про свій вихідний і відсутність запрошень, але Сергій уже тягнув кагалу до вітальні.
— Зараз усе буде! — весело запевнив він. — Алінко! Давай-но нам швиденько якогось закусончика зметикуй. Ковбаски там, сальця наріж, огірочків дістань. Добре?
І я нарізала. Але за годину апетити зросли — надійшло замовлення на салат. А ще через сорок хвилин чоловік благальним голосом випросив засмажити їм нашу качку, які я берегла для нашого сімейного пікніка. І я смажила. До першої ночі гомоніли, пили й сміялися, а потім нарешті почали роз’їжджатися на таксі. Ледь тримаючись на ногах від утоми, я запитала чоловіка:
— Сергію, може, ти хоч допоможеш мені цей хаос на кухні прибрати?
— Ой, ні… — позіхнув він на весь рот. — Я так виснажився за день. Давай сама, сонечко. І під страхом, що я таки всуну йому в руки губку для посуду, він хутко ретирувався до спальні й за хвилину вже хропів.
— Сергію, — сказала я за сніданком, — про такі речі попереджають заздалегідь.
— Про які такі? — перепитав він, не відриваючись від телефона.
— Про навалу, — пояснила я.
— А-а, зрозумів, — кивнув він. — Ну, розумієш… У Кольки ж день народження був. Ми спочатку в кафе заскочили, а потім вирішили — чого вдома сидіти? Якось воно само так вийшло, спонтанно…
— Сподіваюся, це було вперше і востаннє? Чоловік нарешті підняв голову і подивився на мене такими чесними очима, що хоч до рани прикладай. — Вперше і востаннє, клянуся!
Що ж, мені дуже хотілося йому вірити. Але за тиждень усе повторилося, як у поганому кіно. Суботній вечір, той самий склад гостей. Вони ввалилися якраз тоді, коли ми з моєю мамою — а вона буває у нас дай боже раз на місяць — мирно пили чай.
— Алі-і-іно-о-о! — заревів з порога Дмитро. — Господинько! Влаштуй нам закусон, мужики прийшли!
Ми з мамою перезирнулися. Мама повільно відставила горнятко.
— Це що? — запитала вона тихим, небезпечним голосом. — Це хто такі?
— Друзі Сергія… — прошепотіла я.
— Угу, — мама підтиснула губи. — І вони що… часто отак приходять?
— Другу суботу поспіль, — тяжко зітхнула я. З вітальні тим часом донісся такий регіт, що аж люстра здригнулася, а хтось почав заводити масний анекдот про тещу.
Мама подивилася на мене довгим, сумним поглядом, від якого мені захотелося крізь землю провалитися. Потім мовчки встала, взяла сумочку і пішла до дверей.
— Мамо! — я кинулася за нею. — Ти куди?
— Додому, доню, — сказала вона, взуваючись. — Вибач, але я на цей цирк дивитися не можу.
— Але ж ми бачимося раз на сто років! Ми ж чай не допили!
— Аліно, — зітхнула мама, — ти в мене розумна дівчинка. Ти ж консерваторію закінчила! Ти Шопена грала так, що професори плакали. А тепер ти… готуєш «закусон» оцим… Вона не договорила, лише махнула рукою і пішла в ніч. А я лишилася.
Але це не означало, що я змирилася. Коли Сергій, простуючи до ванної, заглянув на кухню і поцікавився, чи не можна «повторити нарізку», я схопила його за комір футболки й притисла до стіни.
— Ти чого? — здивувався чоловік.
— Того! — огризнулася я. — Сергію, я не офіціантка! І не твоя кріпачка! Це і мій дім теж, чуєш? І я не зобов’язана…
— Ой… — Сергій легко вирвався. — Алінко, ну чого ти з мухи слона робиш? Посидимо трохи й розійдемося. Будь трохи привітнішою, га? Це ж нескладно.
Та посиденька затягнулася до півночі. І я знову мила гору посуду сама.
Всю ніч я не спала. Згадувала, як ми познайомилися рік тому. Сергій тоді був такий зворушливий… Щовечора квіти, увага. Я грала йому Баха, а він слухав із таким обличчям, ніби справді щось розумів.
— М-да-а… — сказав він після мого першого «домашнього концерту». — Бах жив, Бах буде жити!
А тепер Баха замінили крики Дмитра. Що ж, до наступної суботи я підготувалася.
Коли вони знову ввалилися в передпокій, а Дмитро звично заревів про «закусон», я затягла чоловіка на кухню.
— Значить так, дорогий. Хочеш пригощати друзів? Роби це сам. Я безкоштовним кухарем і посудомийкою у свій вихідний більше не працюю.
— Аліно… — пробурмотів він. — Ну… хлопці ж прийшли…
— Я їх не запрошувала.
— Я запрошував! — підвищив голос Сергій.
— То в чому проблема? — усміхнулася я. — Готуй, накривай, розважай!
— Е-е! Як це — готуй? А ти тоді навіщо?!
Я уважно подивилася на нього.
— А справді, Сергію, навіщо тобі я? Щоб обслуговувати твій «гурт підтримки»? Щоб годину вимивати жир після них, поки ти спиш?
— Ну ти ж… — Сергій геть розгубився. — Ти ж жінка… Це ніби твій обов’язок — хазяйнувати…
— Обслуговувати твоїх друзів щосуботи в мої обов’язки не входить, — сухо відрізала я. — У мене вихідний. Тому розважайся, а я поїхала до мами.
— До мами?! — чоловік аж очі витріщив. — А… а я?
— А ти дорослий хлопчик, сам упораєшся. Поясниш друзям, чому «закусону» немає.
І я справді поїхала. Мама зустріла мене тепло, напоїла чаєм і сказала, що я все правильно зробила. За годину зателефонував Сергій. Ображеним голосом повідомив, що раз так, то вони йдуть у бар. Я побажала успіху і вимкнула телефон.
Минуло більше місяця. Друзі Сергія у нас більше не з’являються. Кажуть, у барі сидіти дорожче, а Сергій за свої гроші рахувати навчився швидко. Щоправда, іноді мені ще сниться в жахах голос Дмитра: «Закусо-о-он!». Тоді я довго не можу заснути… Мабуть, треба якоїсь меліси заварити, чи що?
Ось таку історію розповіла нам Аліна. Як кажуть у народі: «Хто везе, того й поганяють», а якщо скинути того воза з плечей, то виявляється, що гості вміють і самі дорогу до бару знайти. Головне — не дати перетворити свій дім на заїжджий двір, де замість музики Баха чути лише брязкіт чужих склянок.
А як ви вважаєте, любі читачі, де проходить та межа між гостинністю та звичайним використанням близької людини? Чи варто було Аліні так різко ставити крапку, чи можна було якось «домовитися»?
