— Далеко зібралася? Якщо до магазину, то скажи, що треба, і я сходжу куплю, або доставку замовимо, — Павло застав дружину, яка саме взувалася в темному передпокої.
— Олена дзвонила, попросила вийти в нічну, — пихкаючи, орудувала в черевику ложкою Алла. Набряклі ступні категорично відмовлялися влазити в рідний розмір.
— Ти здуріла? Тобі тільки вчора лікарняний виписали, яка нічна? Іди в ліжко.
— Я вже пообіцяла. І так дівчат підставила: працювати нікому, а тут я ще з цією болячкою…
— Та яке тобі діло до того, що там працювати нікому? Ти ж у відпустку не ходила і всі вихідні постійно у своєму магазині стирчиш…
— Я сама розберуся.
— Ага, розберешся ти. Іди, кажу, в ліжко! — Павло вихопив ложку і сховав за спину.
— Ой… — Алла присіла на тумбочку для взуття і заплющила очі.
— Що таке? Погано?
— Нормально. Голова трохи запаморочилася. Водички принеси.
— Зараз, не вставай.
Павло не встиг навіть ополоснути склянку, як до нього долинув звук дверей, що грюкнули. Алла пішла, залишивши в передпокої запах ліків і крему для взуття.
Шовгаючи підошвами по мокрому асфальту, що відбивав вечірні вогні, Алла дісталася безлюдної зупинки. За хвилину з-за повороту виїхав автобус, на табло якого мерехтіли червоні літери.
«Совістітська» — прочитала Алла і подумки вилаяла за помилку весь автобусний парк, а заразом і тих, хто складає в школі НМТ.
У залитому жовтим світлом напівпорожньому салоні було страшенно душно. Мабуть, пічка намагалася пропалити озоновий шар. Довелося розстебнути плащ. Сівши біля вікна, жінка втупилася в каламутне скло, за яким накрапав дощик.
Двері вже готові були зачинитися, коли до салону зайшли ще двоє: сивий худий чоловік у сірому пальті з високим коміром і жінка в плащі кольору міцної марганцівки, яких Алла ніколи в житті не бачила.
Чоловік повис на поручні напроти входу і втупився в одну точку, а от пасажирка… Вона йшла повільно, навіть, скоріше, пливла салоном і ніби заповнювала його собою, при цьому торкаючись спинки кожного крісла руками, одягненими в оксамитові червоні рукавички.
Коли жінка проходила повз Аллу, та відчула, як по голові розлився різкий пульсуючий біль, і мимоволі схопилася рукою за скроню.
Щойно пасажирка сіла, двері одразу ж зачинилися, і автобус, кашлянувши двигуном, почав віддалятися від зупинки.
— Як голівонька? Бо-бо? — пролунав позаду Алли мерзенний мекаючий голосок, від якого біль накотив з новою силою.
Алла злегка повернула голову і краєм ока помітила самовдоволену гримасу. Жінка обійняла сусіднє з Аллою крісло і лягла на нього, як на подушку, повернувшись обличчям до Алли.
— Що ви сказали?
— О! Слух уже почав пропадати? Чудово, отже, діло йде в потрібному напрямку.
Алла зробила вигляд, що не звертає уваги, і вткнулася лобом у скло, але, на жаль, не відчула очікуваної прохолоди.
— Молодець, що не долікувалася. Усе правильно робиш, — з кожним новим словом цієї дивної особи в Алли сильніше починала боліти голова.
— Що ви сказали? Звідки ви знає… — повернулася Алла до пасажирки і, побачивши її широку лякаючу усмішку, одразу ж відвернулася.
— Аллочко, ти можеш не прикидатися. Ми з тобою знайомі вже майже два тижні. Я — твоя мігрень. Твоя температура, твій підвищений і знижений тиск, коротше, все, що ти там намагалася глушити аспірином, — прошепотіла жінка Аллі на вухо. — Я — головний біль. А он той дядечко спереду ― знаєш хто?
Алла мовчки замотала головою. Не звикла до такого зухвалого порушення особистих кордонів, вона почувалася паралізованою.
— Це, моя дорогенька, його величність інсульт. Він поки на відстані, але скоро почне наближатися, — грайливо захихотіла жінка в плащі.
— Що відбувається? Що вам потрібно? — пропищала перелякана Алла.
— Мені? Дорогенька, мені нічого від тебе не потрібно. Ти сама все робиш правильно. Не долікувалася, та що там… Аналізів навіть не дочекалася всіх.
— Стули пельку! — до Алли підсів якийсь блідий лисий чоловік хворобливого вигляду. Він суворо подивився на Мігрень, яка відсахнулася від крісла, але та, здається, зовсім не сприйняла його всерйоз і продовжувала щось бубоніти напівголосно.
— Чого вам? — запитала Алла, дивлячись переляканим поглядом на чергового незнайомця.
— Не здивований, що ти мене не впізнаєш, — відчужено зітхнув чоловік, тереблячи в руках квиток, — я ж твій здоровий глузд… Нас, тих, хто на твоєму боці, майже немає на цьому рейсі. І ти зовсім не звертаєш на нас уваги. Взяти хоча б імунітет. Ти взагалі помітила, що йому страшенно погано? — чоловік кивнув через плече.
Алла насторожено повернула голову і побачила на задньому ряду маленьку сіру істоту, забиту в куток, яка тихенько хлипала. Імунітет був таким слабким і жалюгідним, що з нього знущалися двоє дітей, які сиділи поруч. Вони били його руками й ногами і бридко хихотіли.
— Це твої хронічні захворювання, на які ти теж не звертаєш уваги, але дуже скоро вони наберуться сил, виростуть і зможуть швидко забити його до кінця, — сказав Здоровий глузд із таким важким видихом, що Мігрень заплескала в долоні від радості.
— Та що тут відбувається?! — не витримала Алла.
— Усе просто, — сумно всміхнувся Здоровий глузд, — ми їдемо до твоєї кінцевої станції…
— До якої ще кінцевої станції? — спохмурніла Алла.
— До тієї самої. Ти нас туди всіх тягнеш на своєму автобусі «совісті».
— Автобус совісті? — до Алли все ще не доходив сенс того, що відбувається, але вона вже зрозуміла, що на табло не просто так було написано «СОВІСТітська».
— Так. Ти зі своєю гіпервідповідальністю і соромом тягнеш нас прямісінько на той світ.
Після цих слів Здорового глузду до Алли повернулися з передніх рядів двоє вгодованих молодиків: Сором і Совість ― і радісно замахали пухкими ручками.
— Здуріли? Ви Павлові дружки-придурки з авторинку, чи що? Що ви всі верзете?
— Це ти нас усіх несеш у собі, дурепо, — знову втрутилася Мігрень і вкотре зареготала. Голова в Алли розболілася ще сильніше.
— Але я не хочу на кінцеву станцію!
— А навіщо тоді ти себе виснажуєш цією роботою? У тебе ж офіційний лікарняний. Ще навіть результати аналізів прийшли не всі, а ти вже на зміну побігла, та ще й на нічну. Звідки, ти думаєш, тут Інсульт узявся? Він просто так не з’являється.
Почувши своє ім’я, літній чоловік злегка повернув голову в бік Алли, і жінка помітила, що у старого злегка опущений краєчок рота.
— Але я мушу…
— Кому? — не відставав Здоровий глузд, якого вперше за багато років слухали.
— Працювати нікому, а тут я ще з цим лікарняним, — знову завела знайому платівку Алла і вже готова була розплакатися. Цієї миті скрикнув Імунітет, який отримав по ребрах від одного з пасажирів.
— Алло, ти працюєш у гіпермаркеті. Це величезна мережа, ти касир, а не генеральний директор, можеш зрозуміти? Твої жертви ніхто не оцінить, і ніхто не скаже потім дякую, коли он цей до тебе прийде, — показав лисий на Інсульта.
— Але ж я обіцяла… — продовжувала пручатися Алла, яка вже не приховувала сліз. Мігрень взялася гладити її по голові і примовляти:
— У кицьки не боли, у собачки не боли, а в Аллочки боли!
— Алло, ти ж і чоловікові обіцяла відпустку. І дітям обіцяла приїхати до них на свята, і собі ти обіцяла відпочинок. Але ці обіцянки ти якось легко забуваєш заради своєї совісті. І совість — це добре, але не коли нею всі навколо користуються, — насідав Здоровий глузд. — Треба ж про себе думати! Про нього, зрештою, — знову показав чоловік на забиту і змучену істоту.
— Та я розумі-і-і-ю! Я не хочу так працювати, наступного року буду шукати інше місце, обіцяю, — почала благати Алла, схопивши Здоровий глузд за руки і глянувши в його сумні очі.
— Алло, ти ж знову хочеш мене обдурити. І я повірю тобі, як завжди. Але інших ти не обдуриш, — підібгав губи той і відвернувся, відкинувши руки жінки.
— То що мені тоді робити?! Що?!
— Видихнути і думати про себе, а не про чужі проблеми.
— Це егоїзм! — запротестувала Алла.
— Це ― здоровий глузд, — тицьнув себе в груди лисий, ні на що особливо не сподіваючись. — Якщо не зупинитися вчасно, то автобус набере швидкість і вже не зупиниться ніколи…
Алла тільки зараз зрозуміла, що всю дорогу вони їдуть без зупинок, а Інсульт непомітно підбирається все ближче. Він уже не напроти входу, а біля перших від дверей рядів.
— Тобто мені просто звільнитися?
— Можна просто наполягти на тому, щоб тобі давали займатися собою і своїм здоров’ям. А якщо відмовлять, то не боятися змін. Зрештою, у тебе давно все є: житло, чоловік, машина, всі необхідні речі, діти давно самі себе забезпечують. До чого ці жертви ― взагалі не ясно ні тобі, ні комусь із нас. Може, треба хоча б на секунду зробити паузу і подумати, заради чого ти виснажуєш себе?
Нарешті автобус почав зменшувати хід. У вікні, серед чорного, залитого дощем світу, Алла помітила осяяний, як новорічна гірлянда, гіпермаркет, який чекав з роззявленою пащею, коли Алла зайде всередину і розчиниться в його статистиці, виручці, в його нескінченних касових звітах.
Алла замружила очі, а коли розплющила, відчула в руці щось важке.
— Тримай, не впусти, — Павло допоміг їй стиснути пальці на склянці з водою. — Пий обережно.
— Що? А де автобус?.. — Алла розгублено озирнулася навсібіч.
— Автобус? — чоловік приклав руку до чола дружини. — Може, швидку?
— Ні, не треба, — замотала головою Алла і залпом випила воду, — подай мені телефон.
— Навіщо? — спохмурнів Павло.
— Дай, кажу!
Той слухняно простягнув смартфон, і Алла почала тицяти пальцем по екрану, а потім піднесла пристрій до вуха.
— Олено, я не можу сьогодні вийти, мені погано, я хворію, у мене лікарняний.
— Ну ти ж уже пообіцяла! Алло, так не робиться, ти не мож…
— Олено, зупинися, будь ласка. Я думала, що зможу, але зрозуміла, що ні. Тож не дзвоніть мені, поки не оклигаю.
Голос Алли був уперше в житті таким твердим. Вона навіть не думала зриватися у виправдання, як робила це зазвичай. На секунду виникла пауза.
— Гаразд, добре, одужуй, знайду кого-небудь, — відповіла Олена і скинула виклик.
— Ну от бачиш! Я ж кажу, вирішать там без тебе. Раніше ж вирішували якось.
— Павле, не нудь, допоможи мені краще до ліжка дійти. А завтра я буду спати до одинадцятої.
— А мене на роботу вранці зібрати? — обурився Павло.
— Сам зберешся, не маленький, — відповіла Алла.
«Молодець…» — пролунав десь усередині неї знайомий голос здорового глузду.
Як слушно кажуть у народі: хто везе, тим і поганяють, але ж власне здоров’я в крамниці не купиш ні за які гроші, тому берегти себе треба в першу чергу. А чи траплялися на вашому життєвому шляху моменти, коли доводилося нарешті зупиняти свій потяг безвідмовності та вчитися казати тверде «ні» заради себе?
