— Така спека сьогодні… І треба було саме в цей день поїхати в магазин по продукти? — невдоволено фиркнула Мар’яна, виходячи з автомобіля. У машині на повну силу працював кондиціонер, і коли потрапляєш на вулицю після рятівної прохолоди, на контрасті спека здається нестерпною.
— Так ти сьогодні сама зранку обурювалася, що у нас у холодильнику немає ніякої їжі, — промовив Андрій, вилазячи слідом за своєю дівчиною з машини.
Йому теж не хотілося у свій вихідний тягнутися на інший кінець міста через усі затори до супермаркету.
Найближчі магазини Мар’яну не влаштовували, їй потрібен був найбільший. Але вона зранку весь мозок Андрієві з’їла чайною ложечкою, і зрештою він здався. А тут така претензія.
— Але ж я не знала, що настільки спекотно, — обурилася вона. — І взагалі, міг би й доставку замовити.
Андрій стиснув зуби. Скандалити не хотілося, але, здавалося, Мар’яна тільки цього й домагається.
І так, він міг би замовити доставку, але коли він зробив це минулого разу, Мар’яна причепилася до кожного товару в замовленні. І зрештою сказала, що більше ніяких доставок, бо вони всяку нісенітницю привозять.
Але здавалося, що слова для дівчини нічого не означали.
Вона могла щось сказати, а наступної миті стверджувати, що вона взагалі не це мала на увазі, і що Андрій сам винен.
Взагалі, хлопець звик бути в усьому винним. Мар’яна завжди спритно викручувалася, а якщо раптом не виходило, то влаштовувала істерику. І все одно Андрій ішов миритися першим.
Чому він досі був із нею? Він і сам не знав. Таке відчуття, що вона його приворожила, бо нічим іншим ані він, ані його друзі не могли пояснити, чому вони досі разом.
Мар’яна була розпещеною і примхливою принцесою. Мама з татом завжди все робили для неї, і дівчина твердо була впевнена, що взагалі весь світ крутиться навколо її персони.
І якщо щось виходило не так, як хотіла Мар’яна, її крики було чути за кілька кварталів.
Але на противагу своїй примхливості, вона була доволі розумною, дуже вродливою та веселою, коли в неї був гарний настрій. З нею не було нудно, вона могла підтримати будь-яку розмову.
Але її настрій був скринькою Пандори, яку не можна відкривати. Тому що один незграбний рух, і з приємної дівчини Мар’яна перетворювалася на першокласну стерву, здатну довести будь-кого до білого гартування.
Напевно, Андрій звик до цих емоційних гойдалок, і вже не уявляв стосунків якось по-іншому. Вони по сто разів на день сварилися й стільки ж разів бурхливо мирилися.
Іноді Андрій відчував, що кохає її настільки ж сильно, наскільки й ненавидить. Але й піти від неї не міг. Ось таке хворобливе кохання.
У магазині хоч і працював кондиціонер, і літня спека зовсім не відчувалася, настрій у Мар’яни не прийшов у норму. Вона була незадоволена всім підряд: купою народу, несвіжими помідорами, відсутністю її улюбленої шоколадки й неприємним запахом із боку туалету.
Андрій намагався мовчати, тільки лише мріяв якнайшвидше закінчити з покупками й повернутися додому. Вдома на нього чекала смачна їжа, пляшечка прохолодного пінного і м’який диван.
І він дуже сподівався, що Мар’яні не спаде на думку зіпсувати йому ще й вечір.
Віддавши на касі кругленьку суму, хлопець підхопив три важкі пакети й під буркотіння Мар’яни вийшов з магазину.
Біля дверей супермаркету стояв чоловік. На вигляд доволі пристойний. Не схожий на пияка або якого-небудь жебрака.
Він розгублено дивився на людей, які проходили повз, немов не знав, що йому робити. І не пощастило ж йому звернутися саме до Мар’яни, яка знову розлютилася, опинившись у задусі.
— Вибачте, ви не можете дати мені що-небудь з їжі? — тихо запитав чоловік.
— Пішов геть, жебрак! Руки-ноги цілі, іди працюй. Ходять тут усякі, не дай Бог підхопити ще що-небудь! — на всю парковку заголосила Мар’яна.
Чоловік щиро зніяковів. Андрій бачив, що він навіть почервонів.
Пробурмотівши «вибачте», він відійшов убік. А Мар’яна все не вгамовувалася, мабуть, знайшовши того, на якого можна вивалити все своє роздратування.
— Ні, ти тільки подивися на нього, — звернулася вона до Андрія. — Зовсім уже знахабніли! Працювати не хочуть, зате милостиню просити в тих, хто сам горбатиться, так будь ласка!
— Заспокойся, — відрізав Андрій.
— Що?! Ти мені закриваєш рота?!
Андрій звик до істерик своєї дівчини. І до того, як вона любить бути в центрі уваги.
Але одна справа, коли вона грубіянила йому, а інша, коли публічно принижувала якусь сторонню людину. Яка навіть відповісти їй явно не могла.
Андрій розвернувся і пішов у бік чоловіка. Той одразу напружився, вирішивши, що зараз і Андрій почне його ображати. А може, й гірше.
— Вибачте, — щиро промовив він. — У вас щось трапилося?
— Андрію! — закричала Мар’яна. — Ходімо! Швидко! Я не поїду з тобою, якщо ти не відійдеш зараз від цього безхатченка.
Андрій зробив вигляд, що не почув. Він дедалі більше злився на свою дівчину, якій батьки не дали гідного виховання.
— Та я на будівництві працював, а мене вчора звільнили, — промовив чоловік, косячи в бік Мар’яни. — Грошей не виплатили, телефон украли, мені навіть додому не поїхати… Два дні вже до ладу й не їв нічого. Ще така спека…
Андрій поставив пакети й кивнув на них чоловікові.
— Беріть, що потрібно.
Той здивовано подивився на Андрія, немов і не вірив йому. Він думав, що це якийсь злий жарт. Раптом його ще й у крадіжці звинуватять.
Андрій, бачачи, що чоловік соромиться, сам дістав із пакета ковбасу, хліб, пляшку з водою і шоколадку. А потім простягнув усе цій людині.
— Беріть. Може, вам квиток додому потрібно купити?
— Спасибі, — пробурмотів він. — А ви можете? Я все поверну, як додому доберуся, чесне слово…
— Не хвилюйтеся, — посміхнувся Андрій. — Зараз поїдемо на вокзал, і я вам оплачу квиток.
— Я не поїду з цим безхатченком! — на всю вулицю знову закричала Мар’яна. — Вибирай: або ти їдеш зі мною, або з ним.
— Одну хвилину, — промовив Андрій чоловікові. Той із розумінням кивнув, відкриваючи їжу. Було видно, що він і справді голодний.
Хлопець підійшов до Мар’яни, яка зарозуміло дивилася на нього.
— Ти безсердечна і нахабна. Як тобі не соромно? Людина потрапила в біду, а тебе хвилює тільки твій комфорт.
— Ти знахабнів?! — навіть відкрила рот від подиву Мар’яна. — Та як ти смієш через якогось жебрака мене ображати!
— Це така сама людина! — підвищив голос Андрій. — І зауваж, він поводиться ввічливо і культурно, а не закочує істерики, як це робиш ти!
— Ти ще приповзеш до мене на колінах! І я тебе не прощу, так і знай! — рявкнула Мар’яна, після чого розвернулася і пішла. Звісно, Андрій відчував деяке хвилювання, але в душі він розумів, що давно було пора поставити її на місце.
Андрій довіз Івана (так, виявилося, звати цього чоловіка) до вокзалу, а там купив йому квиток на потяг. Із собою він дав йому продуктів, бо їхати треба було довго.
Іван дорогою розповів, що вирушив на заробітки, бо в його місті нормальної роботи не було. І все було добре, він відправляв гроші дружині та дітям, сподіваючись підзаробити ще трохи, а потім повернутися.
А тут у нього вкрали мобільний телефон і всі гроші, що залишилися, а наступного дня його звільнили без пояснень. І зарплату за останній тиждень йому не виплатили.
Добре, що хоч речі дозволили забрати. Працював він, звичайно ж, неофіційно, і нічого зробити не міг. Ось і залишився він на вулиці без засобів до існування і навіть без зв’язку. Номер дружини напам’ять він не пам’ятав, тому й подзвонити не міг.
Сподівався, що, може, якось на попутках добереться, але спершу вирішив попросити якої-небудь їжі. Іван сказав, що йому було шалено соромно.
Він ніколи й нічого не просив. І Андрій єдиний, хто йому допоміг. Решта або просто проходили повз, або лаялися на нього, як і дівчина Андрія.
Ще Іван дуже переживав за те, що Андрій посварився з Мар’яною. Винив себе в цій сварці. Але хлопець заспокоїв його.
— До цього давно все йшло. Напевно, мені потрібен був якийсь поштовх ззовні, щоб закінчити наші стосунки. А побачивши сьогодні, як вона ставиться до того, кому потрібна допомога, у мене, немов, сили з’явилися, щоб порвати з нею.
Іван не обдурив, і за пару днів на картку Андрія впали гроші. Навіть більше, ніж він витратив на квиток, мабуть, Іван вирішив і їжу компенсувати.
А Мар’яна помилилася, хлопець не приповз до неї на колінах. Не те, щоб у нього не було думки помиритися, швидше, він заборонив собі це робити.
Адже він розумів, що Мар’яна не зміниться, і він усе життя житиме, як на вулкані. І коли ставало зовсім нестерпно, він згадував, як вона кричала на Івана, якому і так було не просто, і Андрія відпускало.
Як думаєте, дорогі читачі, чи завжди є «золота середина» у стосунках, чи іноді краще просто розірвати порочне коло?
Адже, справжній характер людини проявляється не в гарну погоду, а тоді, коли їй доводиться стикатися з чужою бідою.
