Мій Андрій – справжній чоловік, на якого можна покластися. Старший він за мене на 17 років, і це видно у всьому: у його рішеннях, у спокої, який він випромінює, у тій мудрості, що відчувається у кожному його слові.
Ми вже кілька років разом, двоє дітей у нас, і живемо ми, здається, добре. Я займаюся дітлахами, вожу їх на гуртки, допомагаю з уроками, доглядаю за домом.
А він працює на солідній посаді, гроші в дім приносить, усе, як має бути. І все б нічого, якби не одне “але”, яке я ніяк не можу витлумачити.
Андрій мій, знаєте, людина щедра. Допоможе кожному: чи то другу квиток на літак купити, чи то порадити, куди краще на відпочинок з’їздити, ще й частину витрат покриє.
Я спочатку думала, що це така риса в нього – доброта, обачність. Але ж коли мова заходить про нашу сім’ю, про відпочинок разом, тут наче його підмінили. Починає він економити, вибирати найдешевші варіанти, і на виході маємо не відпочинок, а якісь випробування на витривалість.
Ось останній випадок. Довго ми з ним обговорювали, куди б поїхати відпочити. Він усе шукав і шукав, зважував варіанти. І зрештою вибрав найдешевший готель.
Спочатку я нічого не запідозрила, думаю, ну, може, там щось особливе, що він так рішуче туди нас відправляє. Приїхали ми туди, а там ні гарячої води, ні нормального харчування.
Діти захворіли, і наш відпочинок перетворився на суцільний кошмар. Все зіпсувалося, настрій упав, а Андрій лише мовчки дивився на нас і казав: “Ну, ми ж разом, ось і добре”.
Ви не подумайте, Андрій їздить на машині преміум класу, носить дорогий одяг, їсть устриці в ресторанах, коли буває у відрядженнях чи з друзями на відпочинку.
А от коли ми разом кудись вибираємося, він наче інша людина. Живемо в умовах, що навіть соромно комусь розказати.
Пляжні капці мені купує в якійсь палатці за двісті гривень, хоч сам ходить в одязі, що коштує в рази більше. І я не розумію, що це таке. Чи то жадібність, чи якась внутрішня обачність, чи, може, він нас просто не вважає за потрібне балувати?
Я намагалася з ним поговорити про це, але він завжди все пояснює своєю логікою. Каже, що ми і так маємо достатньо, що головне – це час разом, а не розкіш. Але як бути, коли цей час разом стає джерелом розчарування і незадоволення?
І от, сиджу я і думаю, як це розуміти? Чому він економить саме на нас, на своїй родині, на дітях? І чи справді ми для нього важливі, якщо він так легко може витрачати на інших, але коли мова заходить про нас, усе раптом стає дуже обмеженим?
Із часом ці думки не дають мені спокою. Адже ми любимо одне одного, але ця його риса – вона наче тінь, що лягає на наше щастя. І як знайти відповідь, як зрозуміти його і водночас не втратити себе?
