Стукіт у двері пролунав у той момент, коли Антоніна Михайлівна готувала собі сніданок. Ще з вечора вона зробила сирники, а потім їх заморозила. А вранці, розігрівши, готувалася насолодитися улюбленою стравою. Але не тут-то було.
— Кого це так рано принесло? – буркнула вона, визираючи у вікно. Але видно нічого не було.
І нехай Антоніна Михайлівна й була сама на дачі, страшно їй не було. Усе ж ранок, та й кругом сусіди. Он, Іванови взагалі все літо на дачі живуть. А Тамарка, сусідка з іншого боку, тільки вчора приїхала. Значить, раніше ніж через тиждень точно не поїде.
Антоніна Михайлівна відчинила скрипучі двері й одразу ж дуже здивувалася.
— Доброго ранку, мамо!
На порозі, широко посміхаючись, стояв зять.
— Олексію, ти чого це? – запитала вона. – Ще й так рано. А донька моя де?
Олексій сумним поглядом глянув на тещу, а Антоніна Михайлівна важко зітхнула.
— Проходь, давай, там якраз сирники готові.
— Сирники… – протягнув зять. – З варенням?
— З варенням, – посміхнулася Антоніна Михайлівна.
Поки зять наминав сніданок, жінка спостерігала за ним. Існує думка, що теща і зять повинні лаятися. Але тільки не в їхній родині.
Олексій був сиротою при живих батьках. Виховували його бабуся і дідусь, поки його мама намагалася влаштувати своє особисте життя, а батько взагалі невідомо де був.
Коли Олексій познайомився з Ірою, донькою Антоніни Михайлівни, бабуся Олексія ще була жива. Але до весілля їхнього їй дожити не вдалося.
Антоніна Михайлівна пам’ятала, як Олексій наступного дня після весілля тихо запитав у неї:
— А можна я вас мамою буду називати?
І Антоніна Михайлівна погодилася.
Олексій не просто називав тещу мамою, він ставився до неї, як до матері. До того ж його рідна мати все ще була жива, але з нею хлопець спілкуватися не хотів, та й вона не горіла бажанням.
Олексій виявився ідеальним зятем, і незабаром Антоніна Михайлівна і справді полюбила його, як сина. Він завжди готовий був прийти на допомогу, хоч теща і не зловживала його добротою. Коли Антоніна Михайлівна захворіла, Олексій відпросився з роботи, щоб привезти їй ліки. Він, напевно, дбав про свою другу маму навіть більше, ніж її дочка.
Іра була хорошою, доброю, але злегка розпещеною. І Антоніна Михайлівна це розуміла, як і розуміла, що вона винна в тому, що Ірочка виросла такою. Балувала вона її, багато чого дозволяла. А потім і чоловік, Олексій, став балувати. Добрий він, любові в ньому багато, яку не було на кого вилити. Ось і ділився він цією любов’ю.
Але раз сьогодні зять тут, а доньки немає, значить, щось сталося. Антоніна Михайлівна навіть не здивувалася, що зять до неї на дачу приїхав. А куди йому ще діватися?
Нагодувавши його як слід, теща все ж наважилася дізнатися, що ж у їхній родині сталося.
— Розповідай, синку, що це ти до мене раптом із ранку примчав?
Чоловік насупився, а потім почав квапливо говорити.
— Вибачте, мамо, але ваша донька зовсім мене довела! Зібралися ми з нею, отже, ввечері в ресторан сходити. Вирішив я трохи її побалувати, свято влаштувати. А те, що весь час удома сидимо? Думав, буде чудовий вечір, відпочинемо, потім, може, прогуляємося. Літо все-таки, ночі теплі.
— І що сталося?
— Та все почалося ще вдома. Спочатку вона ніяк не могла вибрати, що їй одягнути. У підсумку, ми в ресторан запізнилися, і наш столик віддали. Знаєте, це дорогий ресторан, там столик дуже складно забронювати. Ну, Іра й почала скандалити, ще й мене звинуватила, що не подзвонив і не попередив, що ми затримуємося.
Антоніна Михайлівна важко зітхнула. Це в стилі її доньки.
— У підсумку пішли ми в інший заклад, простіший. І їй там усе не подобалося. Весь вечір вона бубоніла, була чимось незадоволена. Я мовчав, терпів… А потім, після вечері, запропонував прогулятися. А вона давай лаятися, що я такий неуважний, і не помітив, що в неї туфлі на високих підборах. Ну, я не витримав і викликав таксі. А вдома все висловив їй, сказав, що вона не цінує мою турботу і любов. Ми посварилися ще раз, і я першою ранковою електричкою поїхав до вас на дачу. Розлучуся з нею, їй Богу, – в серцях додав Олексій. – Уже б подав на розлучення, та як я вас кину!
Антоніна Михайлівна похитала головою. Ось не лупила вона в дитинстві доньку за примхи, вважала, що в жодному разі не можна на дитину руку піднімати. Намагалася багато з нею розмовляти, пояснювати. А, мабуть, все ж таки потрібно було всипати, щоб розуміла, коли свої капризи потрібно проковтнути, а не вивалювати невдоволення на близьких людей.
— Так, гаразд, ти не переживай. Я їй ще задам, – проговорила теща. – А ти відпочинь поки що, поспи. А то я тебе знаю, напевно, всю ніч не спав.
— Та нічого, – махнув Олексій рукою. – Ще встигну виспатися. Я дивлюся, там гілка яблуні того й гляди на дроти впаде. Піду її спиляю. А потім ґанок полагоджу, а то там однієї сходинки майже вже немає. Дякую за сніданок і за те, що вислухали. Піду працювати.
Зять, переодягнувшись у місцевий одяг, який не шкода було зіпсувати, пішов займатися справами. Антоніна Михайлівна дивилася йому вслід і посміхалася. От же Іра, дурненька, не розуміє, який скарб із нею поруч. І рукатий, і добрий, і турботливий. А вона все носом вертить. Ну, нічого. Зараз Антоніна Михайлівна їй подзвонить і все виговорить. Не подивиться, що доньці вже двадцять п’ять. Якщо треба, то й ременя задасть, раз свого часу жаліла її.
Але дзвонити Антоніні Михайлівні не довелося, Іра сама зателефонувала їй.
— Слухаю, – сухо промовила мама.
— Мамо, привіт, а Олексій не в тебе випадково? – винуватим голосом запитала донька.
— У мене.
— Слава богу. А то пішов, нічого не сказав, слухавку не бере…
— А тобі не соромно, донечко? – вкрадливо запитала Антоніна Михайлівна. – Тобі чоловік сюрприз хотів зробити, тішить тебе. А ти як поводишся?
Іра невдоволено пихкала в трубку, не наважуючись сперечатися з мамою. Враховуючи, що вона розуміла, що чоловік все розповів.
— І що мені робити? – тихо запитала вона.
— Виправляти свої помилки. Приїжджай і вибачся. І подумай наступного разу, перш ніж влаштовувати істерики на рівному місці. Можливо, що після твоїх концертів, Олексій не до мене приїде, а просто піде від тебе. Ось і будеш лікті кусати.
— Взагалі-то, я твоя дочка, – буркнула Іра. – І ти маєш бути на моєму боці, а не на боці зятя.
— Я на боці того, хто поводиться належним чином. І зять мені, як син. Тож не треба мені тут розповідати про жіночу солідарність.
Антоніна Михайлівна поклала слухавку і теж вирушила в город. Треба грядки прополоти, та полити. А то спека стоїть.
Олексій вже встиг спиляти гілку і полагодити ґанок, і вони разом із тещею сіли обідати. Заради зятя Антоніна Михайлівна зварила борщ, знаючи, що він його обожнює.
І щойно вони взялися за ложки, як скрипнули двері.
— Усім привіт, – пролунав винуватий голос.
Олексій насупився і почав їсти. Антоніна Михайлівна ж кивнула на стілець, мовляв, сідай.
Іра насипала собі борщу й сіла поруч із чоловіком. Той показово відсунувся на кілька сантиметрів, усім своїм виглядом показуючи, що він образився.
— Гаразд, ви їжте, – сказала Антоніна Михайлівна, – а я піду ягід назбираю.
Іра з вдячністю кивнула мамі, що залишила їх наодинці. А коли мати вийшла за двері, тихенько штовхнула чоловіка ліктем.
— Олексійку..
— Що? – похмуро запитав він.
— Пробач мене… Не знаю, що на мене вчора найшло. Втомилася я за робочий тиждень, от і вередувала. Я знаю, що ти старався, хотів мені приємне зробити. Ну, не дуйся, будь ласка…
Олексій подивився на свою дружину, і не зміг стримати посмішки.
— Гаразд уже, прощаю… Але тепер ти повинна мені вечерю, так і знай! Тепер ти поведеш нас у ресторан, а я до всього чіплятимуся.
— Не будеш, – розсміялася Іра, – ти ж не такий. Тобі завжди все подобається.
Якщо вже все одно всі приїхали на дачу, то вирішили залишитися тут на вихідні. Антоніні Михайлівні дуже хотілося почитати моралі своїй доньці, але вона не стала. Якщо вже свого часу не змогла вкласти в голову деякі елементарні речі, то й зараз не вийде. Нехай тепер чоловік виховує.
Щоправда, коли вони їхали, Антоніна Михайлівна все ж таки шепнула зятю:
— Якщо що, телефонуй мені. Не подивлюся, що вже доросла дівка виросла, приїду і випорю!
Олексій усміхнувся й обійняв свою другу маму.
— Буду мати на увазі.
— І ти знай, що я тебе завжди прийму. Ти ж мені як син.
— Спасибі, мамо, – промовив Олексій.
Антоніна Михайлівна дивилася їм услід, спостерігаючи, як діти, взявшись за руки, йдуть у бік станції. І хто б що не говорив, але якщо теща поводиться правильно, то вона в особі зятя отримує не ворога, а сина.
