— Моя дача, дістанеться всім онукам порівну, я так вирішила, – говорила завжди Ганна Петрівна
Так і сталося.
Троє спадкоємців отримали по дві сотки землі та один старенький будиночок на всіх. От тільки ніхто не подумав, що це викличе стільки клопотів.
Автівка Сергія підстрибувала на вибоїнах ґрунтової дороги.
Він міцніше стиснув кермо й кинув погляд на дружину.
— Ану нагадай, навіщо ми сюди їдемо? Я міг би зараз на роботі доробляти квартальний звіт.
— Тому що це твій спадок, і потрібно вирішити, що з ним робити, — Марина постукувала по екрану телефона. — Шість соток землі під Києвом. Знаєш, скільки це зараз коштує?
Сергій зітхнув.
Він не був на цій дачі років п’ятнадцять. З того часу як посварився з двоюрідним братом Павлом через якусь дрібницю.
А тепер доведеться зустрітися і з ним, і з сестрою Оленою.
Дача виглядала точно так само, як у його дитинстві.
Покошений та облізлий старий паркан, старюча яблуня, скрипуча хвіртка.
Біля будиночка вже стояли дві машини.
— З’явився, не спізнився, — Павло вийшов на ґанок, витираючи руки ганчіркою. — А ми думали, що пан бізнесмен не вшанує нас своєю присутністю.
— Привіт, Павло, – Сергій натягнуто посміхнувся. – Давно не бачилися.
— Дванадцять років, три місяці та вісімнадцять днів, — Павло хмикнув. — Але кому це потрібно, рахувати ще…
З будиночка визирнула сестра Олена.
— О, Сергійко приїхав! Заходьте, я чай поставила.
У тісній кімнаті пахло пилом та старими книгами.
Олена метушилася біля столу, розставляючи чашки. Її чоловік Віктор сидів у кутку з планшетом.
— Отже, — Сергій вирішив одразу перейти до справи. — Що будемо робити зі спадком?
— Я вважаю, потрібно продати, — Марина дістала з сумочки блокнот. — Я вже дізнавалася, скільки коштує земля в цьому районі.
— Продати? — Олена сплеснула руками. — Але ж це наша родинна дача! Тут усе наше життя пройшло. Я кожне літо тут проводжу, город он весь моїми руками скопаний.
— Яке життя? — фиркнув Павло. — Три місяці на рік ми тут картоплю копали й від комарів відбивалися.
— Зате які спогади, — Олена мрійливо посміхнулася. — Пам’ятаєте, як ми на горищі ховалися? А як у ставку купалися?
— Я хочу викупити ваші частки й побудувати тут нормальний будинок, — Павло склав руки на грудях. — Знести цю розвалюху й зробити щось сучасне.
— На шести сотках? — Сергій усміхнувся. — Тут навіть парковку не облаштуєш нормально.
— Не всім потрібні три машини, як тобі, — огризнувся Павло.
Наталія, дружина Паші, закотила очі й вийшла на ґанок.
Марина перезирнулася з чоловіком Олени. Віктор ледь помітно кивнув.
— Може, пройдемося по ділянці? — запропонувала Марина. — Оглянемо володіння.
Поки спадкоємці сперечалися в будинку, їхні половинки неквапливо обходили ділянку.
— Ваша теж щоразу згадує, як її бабуся обділила? — запитала Марина.
— Постійно, — кивнув Віктор. — Олена досі ображається, що їй не дісталася бабусина дача цілком.
– А Сергій усе не може забути, що дядько Коля подарував Пашці велосипед, а йому ні.
До них приєдналася Наталія.
— Про що шепочетеся?
— Про те, що наші благовірні ніколи не домовляться, — зітхнула Марина.
— Павло серйозно думає, що я дозволю йому вбухати всі наші заощадження в цю дачу? — Наталія поправила окуляри.
– У нас ремонт у квартирі стоїть, гроші потрібні. А потім що? Уся рідня буде їздити сюди як до себе додому?
Віктор задумливо подивився на ділянку.
— Знаєте, а ми ж могли б вирішити це питання й без них.
У будинку тим часом градус напруження підвищувався.
— Ти завжди був бабусиним улюбленцем, — кинув Павло Сергію. — Вона тобі навіть свій годинник віддала.
— Тому що я єдиний цікавився її життям, а не подарунками, — парирував Сергій.
— Перестаньте! — Олена стукнула долонею по столу. — Ви як малі діти. Бабуся любила нас усіх однаково.
— Та невже? — Павло усміхнувся. — А хто постійно говорив мені, що я недостатньо старанний у школі, не те що Сергій?
— Зате мені вона казала, що я не такий працьовитий, як ти, — заперечив Сергій.
Олена завмерла з чашкою в руці.
— А мені вона завжди ставила вас за приклад. Казала: “От Сергій розумний, а Павло працьовитий, не те що ти, ледащо”.
Настала тиша. Кожен згадував свої розмови з бабусею.
— Стривайте, — повільно промовив Сергій. — Ви хочете сказати, що вона…
— Сварила нас між собою, — закінчив Павло. — Класичний прийом маніпуляції.
— Як у тому серіалі про спадок мільярдера, — кивнула Олена. — Тільки у нас замість мільярдів шість соток з туалетом на вулиці.
Усі троє несподівано розсміялися.
Напруження, що накопичувалося роками, почало танути.
За вечерею вони згадували дідусів душ на сонячних батареях, що вибухнув, і вічно невдоволену сусідку, яка вмикала радіо о п’ятій ранку.
Вперше за багато років вони знову відчували себе родиною.
Коли стемніло, постало питання про ночівлю. У будиночку було всього дві маленькі кімнати.
— Ми з Мариною можемо поїхати до готелю, — запропонував Сергій.
— У який готель? Тут до найближчої цивілізації година їзди, — заперечив Павло. — Розмістимося якось.
Вночі Сергій вийшов на ґанок. Не спалося. Поруч скрипнула мостина.
— Теж не спиш? — Павло простягнув йому чашку з чаєм.
— Дивно тут знаходитися. Стільки спогадів.
— Авжеж, — Павло сів на сходинку. — Слухай, а ти пам’ятаєш, через що ми тоді посварилися?
Сергій задумався.
— Здається, через мотоцикл діда. Ти сказав, що він має дістатися тобі, бо ти частіше приїжджав допомагати.
— Серйозно? — Павло похитав головою. — А я пам’ятаю, що ти заявив, ніби мотоцикл твій, бо у мене документів на нього немає.
— Які документи? У мене теж їх не було.
— От саме, — Павло хмикнув. — Схоже, нас знову розвели.
Вони помовчали, дивлячись на зірки.
— Знаєш, — раптом сказав Павло, — а може, Оленка має рацію? Залишимо дачу, будемо приїжджати влітку. Діти на горищі гратимуться, як ми колись.
Сергій усміхнувся й кивнув.
Вранці, коли брати оголосили про своє рішення, Олена засяяла, а їхні дружини обмінялися тривожними поглядами.
— Ви серйозно? — Марина звела брови. — Знайомий (розповідь для сайту рідне слово) із сусіднього селища пропонує хороші гроші за ділянку.
— Що ми будемо робити з двома сотками? — підтримав її Віктор.
— Марійку в хороший табір відправити можна на ці гроші.
— І хто буде займатися дачею? — Наталія склала руки. — Павло, ти коли востаннє цвях у стіну забивав?
Брати розгублено перезирнулися.
— Може, є компроміс? — запропонував Сергій. — Продамо ділянку, але частину грошей відкладемо на щось спільне. Наприклад, на сімейні зустрічі раз на рік.
— У хорошому ресторані, а не на цих шести сотках з комарами, — додала Марина.
— Або на спільний відпочинок, — запропонувала Наталія. — Можна орендувати будинок біля моря на всіх.
Олена зітхнула.
— Ну добре. Тільки пообіцяйте, що ми справді будемо зустрічатися.
До вечора було прийнято рішення.
Ділянку продадуть, гроші поділять, але десять відсотків відкладуть на щорічні зустрічі.
— За возз’єднання родини, — Павло підняв чашку з чаєм.
— За бабусю, — додала Олена. — Вона б зраділа, що ми знову разом.
— Не впевнений, — усміхнувся Сергій. — Судячи з усього, вона воліла тримати нас подалі один від одного.
Коли спадкоємці роз’їжджалися, вони обмінялися телефонами й домовилися зателефонувати за тиждень для оформлення документів.
— Як думаєш, вони справді будуть спілкуватися? — запитала Марина, коли вони з Сергієм від’їхали від дачі.
— Звісно, ні, — Сергій розсміявся. — Максимум пару місяців, поки не поділимо гроші. У кожного своє життя.
— Але ж ви домовилися про щорічні зустрічі.
— Ага, як же. Перший раз зберемося з цікавості, другий раз половина знайде відмовки, а на третій рік уже ніхто не згадає.
Марина усміхнулася.
— Зате ми непогано вирішили питання зі спадком. До речі, я пригледіла нову кухню. Якраз вкладемося в нашу частку.
У цей же час Павло говорив дружині:
— Уявляєш, вони справді думають, що ми будемо (розповідь для сайту рідне слово) щороку зустрічатися. Та я Сергія на дух не переношу з його пафосними розмовами.
А Олена, повернувшись додому, першим ділом дістала альбом з фотографіями.
— Все-таки шкода дачу, — зітхнула вона, перегортаючи сторінки. — Стільки спогадів.
— Зате тепер зможемо зробити ремонт, — нагадав Віктор. — І відпустку нормальну.
Через місяць угоду було оформлено, гроші поділено, а десять відсотків відкладено на “сімейний фонд”.
Перша зустріч у ресторані пройшла натягнуто — кожен хвалився успіхами, але спільних тем не знаходилося.
На другу Павло не приїхав, пославшись на відрядження.
Третю скасували, навіть не намагаючись шукати виправдання.
Гроші зі спільного рахунку в підсумку пішли на пам’ятник бабусі.
“Вона б оцінила іронію”, — сказав Сергій, підписуючи останній чек.
Можливо, колись їхні діти теж ділитимуть спадок, сваритимуться й миритимуться.
Адже що може бути міцнішим за родинні зв’язки? Тільки спільні гроші, які потрібно поділити.
