Тринадцятирічний Матвій важко зітхнув, відкинув ковдру і неохоче виліз із теплого ліжка. Коли він вичовгав зі своєї кімнати, вся родина вже була в зборі, наче по тривозі. Мама з молодшою сестрою Оленкою стояли в коридорі (дверей між коридором і вітальнею в них давно не було).
Щонеділі, з самого ранку, мама возила сестру на танцювальний гурток. Тато вискочив із їхньої з мамою спальні — кумедний, розпатланий, у майці та сімейних трусах. І такий самий страшенно заспаний, як і сам Матвій.
Навіть дідусь визирнув із кухні, тримаючи в руках якусь миску. Точніше, не просто «якусь», а дуже важливу миску! Дідусь Матвія та Оленки, мамин тато, смажив найсмачніші оладки на весь район. І ось на крик доньки прибіг навіть він.
Не з’явився лише ще один, повноправний член родини, але в цій метушні ніхто на це не звернув уваги, адже основні підозрювані були на місці.
— Що таке? — почав звично канючити Матвій, потираючи очі. — Що я знов зробив?
— На тумбочці в коридорі лежав мій гаманець! З грошима, між іншим! — уїдливо, з притиском промовила мама. — І проїзний картка, як на зло, теж там була. Оплачена на місяць вперед. Ціла тисяча гривень на ній!
«Проїзними» дідусь і батьки по старій пам’яті іноді називали сучасні транспортні картки. Але суть Матвій вловив одразу. Кудись зник мамин гаманець, але претензії мати чомусь висуває саме йому.
І Оленка, судячи з її напруженого, серйозного личка, вже теж добряче нервує. Вона дуже любила свої танці і страшенно боялася запізнитися.
— А я тут до чого? Я його в очі не бачив! — обурився Матвій.
— Таню, ну чого ти справді одразу на нього накинулася? — миролюбно запитав Андрій, мамин чоловік. — Може, він просто за тумбочку завалився?
— Думаєш, я зовсім без мізків і без очей, щоб за тумбочкою не подивитися?! — скипіла Тетяна. — Матвію, якщо ти взяв — зізнавайся негайно! Ми й так уже запізнюємося!
Матвій чудово розумів, чому мати котить бочку саме на нього. Був гріх — кілька разів він і справді тягав у неї дрібні гроші. На енергетики та електронки — ну, хотіли вони з хлопчаками спробувати, здаватися дорослими. Матвію, до речі, зовсім не сподобалося.
Якась гидота: несмачно, гірко, ще й голова паморочилася. Але мати тоді швидко виявила пропажу грошей і влаштувала синові такий грандіозний скандал із наслідками, що раз і назавжди відбила будь-яку охоту брати чуже.
— Та не брав я! Чесне слово! — ображено вигукнув хлопець. — Я ж тоді пообіцяв!
— Тату, у тебе там на кухні щось горить! — раптом принюхалася Таня, зморщивши носа.
Дідусь скрушно махнув на них рукою і поспішив назад до плити рятувати сніданок.
— Тату, ти мій гаманець у коридорі часом не бачив?! — гукнула йому навздогін Таня.
Дідусь повернувся вже без миски. Миску він обачно поставив на стіл, а пательню зняв із вогню, щоб горіла олія не засмерділа всю квартиру.
— Тетянко, на що це ти натякаєш? — дідусь грізно звів свої сиві, кошлаті брови. — Що це я, на старості літ, поцупив твої кревні гроші та проїзний на тисячу гривень?!
— О Господи! Та чому одразу «поцупив»?! Я просто запитала, чи ти його не бачив, коли повз проходив!
— Якби я бачив, що гаманець без нагляду валяється де попало, я б одразу всім оголосив догану! Гаманці просто так валятися не повинні. От не жили ви в голодні роки! Коли хліб по картках видавали, по сто грамів у руки!..
— Тату, я тобі дуже співчуваю, але ти народився в п’ятдесят сьомому році, — втомлено, зводячи очі до стелі, промовила Таня. — Ну все, капець. Ми з Оленкою остаточно запізнилися. Роздягайся, доню, нікуди ми вже не їдемо.
Дідусь, якого так безжально викрили у спробі примазатися до чужої героїчної історії, мовчки розвернувся і повернувся на кухню, бадьоро наспівуючи чомусь гімн січових стрільців. Таня, не роззуваючись, пройшла в чоботях до вітальні й безсило опустилася на стілець. Оленка мовчки стягнула курточку і почала роззуватися, ледь стримуючи сльози.
— А може, це вона сама його кудись заховала? — несподівано припустив Матвій, киваючи на сестру. — Щоб на ті свої танці не їхати? Там же сьогодні розтяжка!
— Дурень! — верескнула сестра. — Мамо, обшукай його негайно! Це сто відсотків він украв!
— Ну все, мала. Тобі гаплик! — кровожерливо, по-лиходійськи всміхнувся Матвій.
— Ану тихо всі! — гаркнула Таня так, що аж шибки задзвеніли. — Давайте мислити логічно і по порядку. Я обшукала всюди: в сумці, в кишенях, за тумбочкою. Гаманця немає. І що маємо? Вчора ввечері він точно лежав ось тут. А сьогодні зранку його немає. У нас що, полтергейст у хаті завівся? Домовий?!
— Таню, я тобі вже сто разів казав: прив’яжи всі свої картки до телефону, в Apple Pay. А ти все відмахуєшся, як від мух. Ще й готівку з собою тягаєш! От нащо ти її тягаєш у двадцять першому столітті? — втрутився Андрій.
— Я не довіряю цим вашим банкам і смартфонам! Хакнуть — і пиши пропало!
— Оце точно вся в татуся свого пішла, — пирхнув Андрій і кумедно передражнив тестя: — Хліб по картках, інтернет — зло!
— Молодий чоловіче, я б вас дуже попросив обирати вирази! — густо пробасив із кухні дідусь.
— Мам, ну якби я хотів поцупити гроші, раз ти мені вже так не довіряєш, я б просто витягнув один папірець, і все! Ніхто б і не помітив! Навіщо мені цілий гаманець красти, та ще й з твоїми картками? — знову заскиглив Матвій.
Йому страшенно хотілося повернутися під теплу ковдру. Він же такий крутий сон дивився! У тому сні Матвій був не якимось там жалюгідним підлітком-трієчником із прищами на лобі, купою комплексів та вічними проблемами з алгеброю.
Він був могутнім вікінгом, одягненим у вовчі шкури, з гострим бойовим списом у руках! Точнісінько як у тому новому серіалі на Нетфліксі…
— Купюру, — автоматично виправила мати.
— Що?
— Гроші не в бумажках, а в купюрах. І не «шо», а «що» треба казати! Скільки можна виправляти?
— Ясно… То можна я вже піду спати?
Таня приречено махнула рукою. Що з ними всіма зробиш? Нічого вона ні від кого не доб’ється. Ну не викликати ж поліцію і не влаштовувати тотальний обшук із собаками? Де тільки могла подумати, вона вже подивилася… От де ж міг подітися цей клятий гаманець?
— Ну добре, давайте я вас машиною відвезу! — запропонував чоловік. — Раз уже все одно розбудили і спати не дали. І взагалі, Таню, я тобі давно кажу: йди в автошколу, здавай на права і бери машину. Будеш сама їздити, куди треба.
— Та не довіряю я цим вашим залізякам на колесах! Оленко, вдягайся! Тато нас відвезе, ще встигнемо! — голосно скомандувала Таня, миттєво змінивши гнів на милість.
Матвій у своїй кімнаті важко зітхнув і з головою заліз під подушку. Ну і як у цьому дурдомі можна нормально заснути? Як тут свої героїчні сни додивлятися?
Батько з мамою та Оленкою нарешті поїхали. У квартирі запанувала благословенна тиша. Було чути лише далеке, затишне побрязкування посуду з кухні. А ще до Матвія долинув просто запаморочливий, солодкий аромат дідусевих оладок. Хлопець покрутився, зітхнув, зрозумівши, що сон остаточно втік.
Рішуче підвівся, натягнув спортивні штани і худі. Як умів, сяк-так заправив ліжко. Сходив у ванну, вмився холодною водою. І почовгав на кухню, на запах.
— Зголоднів, вікінгу? — тепло усміхнувся дідусь, перевертаючи рум’яну оладку.
— Та все одно вже не засну. А пахне так, що слина тече. Діду, а кави мені можна?
— Можна. Поки мами немає, я дозволяю. Але тільки одну чашку і не дуже міцну!
— Як думаєш, вона й досі мене підозрює? Мама? — сумно зітхнув Матвій, сідаючи за стіл.
Дідусь лагідно усміхнувся і по-батьківськи скуйовдив онукові волосся:
— Ні. Думаю, вже не підозрює. Зрозуміла, що погарячкувала. І я тебе теж абсолютно не підозрюю, хлопче.
— А де ж тоді той гаманець подівся? Містика якась.
— Я думаю, що в пам’яті твоєї мами той гаманець залишився лежати на тумбочці ще з якогось минулого разу. Пам’ять — штука хитра. А зараз вона, скоріш за все, його просто десь загубила чи на роботі залишила. На жаль.
Коли вони, заглиблені у свої філософські роздуми, пили ароматну каву і наминали пухкі, гарячі оладки з малиновим варенням та густою домашньою сметаною, на кухню неквапливо завітала вона. Той самий шостий член родини, якого ніхто не помітив під час ранкового переполоху.
Дівчинка, золотистий лабрадор на ім’я Соня. Звісно, за паспортом у неї було якесь неймовірно складне, аристократичне ім’я на три поверхи, але вдома її звали просто Сонею.
Собака була просто золотою, в усіх сенсах цього слова. Вона блискавично, ще цуценям, освоїла туалет на вулиці, ніколи не гризла взуття чи меблі, не гавкала на кожен шурхіт за дверима.
Справжнє диво, а не собака! Соню обожнювали абсолютно всі: і домашні, і сусіди по під’їзду, і друзі-собачники на майданчику для вигулу. Ідеальний собака, дуже пощастило з породою і характером.
І ось ця золота, ідеальна собака гордо зайшла на кухню… тримаючи в зубах мамин шкіряний гаманець!
Матвій аж поперхнувся кавою:
— Діду! Ти бачиш?! Вона ж мене просто підставила! Ледь під статтю не підвела!
— Та ні, — розреготався дідусь, витираючи сльози. — Вона просто прийшла до нас купувати твої улюблені оладки! Бачиш, яка розумна — знає, що за все треба платити!
— Тобі смішно… А мені ледь вуха не відірвали!
— Ну погодься, що смішно! І дивись, гаманець же цілісінький! Ану, Соню, дай сюди скарб!
Собака покірно, без жодного спротиву, віддала гаманець дідусеві прямо в руки. Радісно, ніби зробила щось героїчне, замахала хвостом-поліном. Отримала свою заслужену половинку оладки і з почуттям виконаного обов’язку пішла на своє місце в коридорі. Ну диво, а не собака!
Матвій одразу ж схопив телефон, набрав маму і з тріумфом повідомив, де насправді був її дорогоцінний гаманець. І що він, як не дивно, у повному порядку — жодної подряпини, навіть дірок від зубів немає. І всі гроші та картки, ясна річ, на своїх місцях.
— То це що виходить… вона просто на ньому тихенько лежала на своїй підстилці, поки я там із вас усіх душу витрушувала?! — шоковано запитала мама в слухавку.
— Напевно! Стягнула з тумбочки вночі, занесла до себе на місце і спала на ньому, як на подушці. А коли ми з дідом сіли снідати, вона нам його і притягла. Слава Богу, що дід свідок! Бо якби я тобі його зараз приніс, ти б у житті не повірила, що це не я його поцупив і не я тобі його підкидаю!
Таня почала палко запевняти сина, що, звісно ж, вона б йому повірила. І що їй дуже-дуже соромно за свої підозри, і що вона його безмежно любить.
— Я тебе теж люблю, мамусю! — щиро відповів Матвій, у якого одразу піднявся настрій.
Ось і все, буря вщухла, все знову добре. Шкода тільки одного: що той крутий сон про вікінгів додивитися не дали. Такі епічні сни приходять не так уже й часто.
