— А хто ж у тебе на ювілеї буде? — поцікавилася Олена у своєї подруги Віки.
— Ти з Артуром, моя колега з чоловіком, ви їх якось бачили, — почала перераховувати Віка. — А, ну й іще мій брат зі своєю нареченою.
Олена мимоволі скривилася, а Віка, помітивши це, одразу ж додала:
— Та знаю я, знаю, що ця наречена мого брата всім як кістка в горлі. Але ж не можу я його самого покликати, правда?
— Та це зрозуміло… Просто в голові не вкладається, як він її досі терпить? — зітхнула Олена. — Твій брат наче ж такий хлопець приємний, золота людина, а дівчина його… Ну це ж просто жах якийсь.
— Я й сама не розумію, — сумно кивнула Віка. — Вона його наче причарувала. Він же їй ще й пропозицію зробив!
— Господи, ото влип хлопець. Вона ж його з розуму зведе, — пробурмотіла Олена.
— Я теж так думаю, — гірко всміхнулася жінка. — Але я маю принцип: у чужі стосунки не лізти. Тільки й надії, що в нього колись очі відкриються і він побачить, хто біля нього.
Олена лише раз бачила ту Катю, братову наречену. Взагалі-то вона завжди вважала, що люди різні бувають, і треба терпиміше ставитися до чужих недоліків.
Олена й сама не свята, знала це. Але те, як поводилася Катя…
Вередлива, нахабна, свого чоловіка при людях ні в що не ставить, ще й принижує. Чесно кажучи, того єдиного разу, коли вони збиралися всі разом, Олені страшенно хотілося дати тій Каті добрячого прочухана. Та й, судячи з виразів облич інших гостей, не їй одній.
Але подругу вона розуміла і навіть вважала, що та чинить мудро. Пхатися в чужу сім’ю — справа невдячна. Олена сама колись обпеклася: як тільки починала зустрічатися з Артуром, його сестра їм жити не давала.
Наговорювала на Олену, намагалася очорнити Артура. І Олена добре пам’ятала, як це боліло і злило. Власне, зараз ні Артур, ні вона із зовицею не спілкуються.
А Віка з братом дуже близькі, і якщо почне його повчати, то, скоріше за все, вони просто посваряться.
Ювілей подруга святкувала вдома. Віка з чоловіком живуть за містом, у невеликому, але затишному будинку. А день народження в неї влітку, тож сам Бог велів зібратися на природі.
У дворі в них була простора альтанка, мангал, гамак натягнутий між деревами. Словом, усе для гарного свята.
Олена з Артуром приїхали раніше, щоб допомогти іменинниці. Поки жінки поралися на кухні, чоловіки налаштовували все надворі.
— Ну й гарно ж у вас тут, — милувалася Олена, виглядаючи у вікно. — Все-таки життя за містом має свої великі переваги.
— Та й мінусів вистачає, — розсміялася Віка. — На роботу добиратися довго, сина до школи й зі школи возити треба. Звісно, до нас у селище маршрутка ходить, але поки її дочекаєшся… Хоча, — усміхнулася вона, — на щастя, у нас дві машини, тож якось даємо раду.
— Ми от теж усе думаємо змінити задушливу квартиру в місті на хату ближче до природи. Як гадаєш, варто? — запитала Олена поради.
— Ну, готуйтеся до того, що доведеться багато вкладати і грошей, і сил. Один сніг узимку відкидати чого вартує! — жартувала іменинниця. — Зате влітку — краса: відпочиваєте на своїй землі, можете хоч співати, хоч танцювати, і сусіди в стіну не стукатимуть. Зважте все, але скажу тобі так: я ще жодного разу не пошкодувала, що ми переїхали.
Їхню розмову перервав приїзд гостей. Підкотила Вікина колега з чоловіком. А хвилин за десять прибув і брат іменинниці зі своєю нареченою. Тією самою Катею.
Катя почала дратувати всіх із першої ж хвилини. Коли її по-людськи попросили допомогти накрити на стіл, вона заявила, що куховарити не любить, і просто вийшла з кухні, наче королева.
Віка з Оленою перезирнулися, але промовчали. Не вистачало ще собі настрій псувати.
Потім, коли всі вже перебралися в альтанку, Катя влаштувала скандал, бо хотіла сісти на певне місце. Туди, бачте, сонце не дістає, а вона не хоче псувати шкіру засмагою.
Потім Каті не сподобалася музика. Вона була років на п’ять молодша за всіх присутніх і дуже голосно, не добираючи слів, почала критикувати їхні смаки, називаючи всіх «старими» й «відсталими».
Олена бачила, як закипає Віка. Це був її ювілей і її дім. Тому Олена підійшла до Вікиного брата, Максима, і тихенько, по-дружньому сказала йому, щоб він вгамував свою кралю, якщо не хоче зіпсувати сестрі свято.
Максим тяжко зітхнув і кивнув. Було видно, що йому й самому ніяково за поведінку нареченої.
Мабуть, він їй щось таки сказав, бо за мить усі почули, що думає Катя про свого хлопця. І що він тюхтій, і як він сміє їй вказувати, і взагалі — якщо його щось не влаштовує, хай котиться під три чорти.
— Так, досить! — раптом промовив Євген, чоловік Віки. — Дістала мене ця панянка.
Олені завжди здавалося, що Вікин чоловік — зразок спокою й терпіння. Вона від нього зроду грубого слова не чула, він завжди всім усміхався, та й господарем був надзвичайно гостинним.
Але, мабуть, досі його просто ніхто так не допікав. А всі знали, що Женя свою дружину обожнює, і він явно вирішив показати, що нікому не дозволить зіпсувати їй день народження.
Він підвівся зі свого місця і голосно, карбуючи кожне слово, сказав:
— Значить так, Катю. Або ти закриваєш рота і поводишся як нормальна, адекватна людина, або забирайся звідси.
Катя влаштувала істерику. Все як годиться: зі сльозами, криками, докорами. Як хтось посмів її, таку цяцю, образити? Спочатку вона намагалася вичитувати Віці, що її чоловік каже гидоту, але тут же була «послана» тим самим чоловіком.
Потім накинулася на Максима: мовляв, чому він її не захищає і який він після цього мужик. І лише коли зрозуміла, що підтримки їй тут не знайти, зібралася, викликала таксі й поїхала.
Максим сидів чорніший за хмару, і Віка одразу ж кинулася його втішати.
— Та помиритеся. Вона ж не вперше скандали влаштовує, — заспокоювала сестра.
— Та я не через неї переживаю, — сумно всміхнувся він. — Мені соромно, що ми тобі свято зіпсували.
— Та хто ж його зіпсував? — усміхнувся Євген, роблячи музику гучніше. — Ану всі танцювати, треба шашлики розтрусити!
Коли Катя поїхала, всім одразу стало легко й весело, наче повітря в альтанці посвіжішало. Гуляли до п’ятої ранку, і ніхто вже не поїхав додому. Благо, у будинку Віки та Жені місця вистачило всім.
Максим поїхав уранці. Віка проводжала його, хитаючи головою:
— Адже помиряться… А мені її потім знову терпіти.
— А ти не терпи, — порадила Олена. — Просто більше не клич до себе. Ти не зобов’язана.
— Мабуть, ти маєш рацію, — погодилася подруга.
Минув місяць.
Олена й Віка зустрілися в затишній кав’ярні. Обидві були по вуха в роботі й усе ніяк не могли знайти часу для зустрічі. І ось, нарешті, вдалося вирватися.
Обговоривши всі нагальні справи, Олена запитала:
— Як там твій брат? Помирився із цією навіженою?
— Ти не повіриш, — розцвіла в усмішці Віка, — розійшовся він з нею! Вони ж навіть заяву до РАЦСу встигли подати, але, слава Богу, до весілля діло не дійшло.
— Та ти що! Звісно, так не гоже казати, але я дуже рада це чути. Тепер ваша родина хоч зітхне спокійно.
— Так ця Катя, — вела далі Віка, — ще й мала нахабство мені дзвонити! Щоб я поговорила з братом і переконала його не розходитися. Плакала, на жалість тиснула. Казала, що так до нас усіх прив’язалася і дуже не хоче нас втрачати.
— Ну а ти що? — всміхнулася Олена.
— Я? Сказала, що це не моя справа, і мій брат — дорослий хлопчик, щоб самому такі рішення приймати. Ну а ще побажала їй висновки зробити з цієї ситуації. Щоб наступного разу, коли вона знову зустріне такого люблячого й доброго чоловіка, як Макс, вона навчилася цінувати людське ставлення і перестала принижувати свого обранця в усіх на очах.
— То вона тебе й послухала, — розсміялася Олена.
— Та де там, вона навіть не зрозуміла, про що я, — махнула рукою Віка. — Сказала, що вона ніколи так не робила і завжди була до Максима уважною.
Жінки ще трохи поговорили про це, але більше до теми не поверталися. А Максим невдовзі зустрів милу й добру дівчину, яка легко влилася в їхню компанію.
Якось, повертаючись із роботи, Віка випадково зустріла Катю. Перекинулися кількома словами, але коли дівчина знову завела пісню про те, що Вікин брат зробив помилку, жінка відрубала, що так не вважає. А потім, побажавши
Каті удачі (а подумки ще й жіночої мудрості), пішла своєю дорогою.
Щоправда, в душі вона була впевнена: люди рідко змінюються, і тому чоловікові, який трапиться на Катиному шляху, можна тільки поспівчувати.
Отака історія про гостей, які іноді краще б сиділи вдома, і про те, як важливо вчасно поставити крапку.
А у вашому житті траплялося, що чиясь нестриманість псувала свято, чи, може, навпаки — такий вибух допоміг розставити все на свої місця?
