— Дівчино, переставте машину в той кут, якщо вам не важко.
Приємної зовнішності молодий чоловік років тридцяти, нахилився до вікна автомобіля. Синя робоча куртка з розпізнавальними знаками і смужками, що світяться, була йому явно замала, застебнута лише на один ґудзик. В’язана шапка набік, порозовівше від морозу і роботи обличчя, і добродушна посмішка робили його схожим на акторів з чорно-білих кінокартин. Які грали комбайнерів, шахтарів і монтажників, і співали пісні, розвіваючи кучері за вітром.
— Такий милий – прошепотіла Аня, вона обожнювала дивитися старі фільми.
— Фу, знайшла ким милуватися, він же двірник – роздратовано зауважила Марина, опускаючи скло, хай там як, вона дозволить йому поспілкуватися з собою.
— Я вже припаркувалася, ви що не бачите, – незадоволена блондинка нервово повела плечима, – двірник мені ще буде вказувати, що робити.
Хлопець був явно невеликого розуму, на думку Марини, і ніяк не відреагував на образливі слова. Засунувши робочі рукавиці в кишеню безглуздої куртки, він знову посміхнувся і, обіймаючи лопату, вимовив:
— Будь ласка!
Невисокого, але міцного хлопця дівчата помітили, коли заїжджали на парковку нещодавно відкритого кафе, де збиралися пообідати. Два невеликі трактори згрібали сніг, а він пластиковою лопатою прибирав те, що залишалося за ними. Працював він весело, насвистуючи легеньку мелодію, і зіпсувати йому настрій не вийшло навіть Марині.
-— Маринко, перестав машину, не бачиш хіба, техніка снігоприбиральна працює.
— А мені плювати, що працює, я хочу залишити свою машину тут!
Подруга спробувала втихомирити Марину, яка сиділа на водійському сидінні, але ту вже понесло.
— І не потрібно вказувати, що мені робити, – ткнула вона яскраво-червоним манікюром у бік молодого чоловіка.
— Я вас прошу, – спокійно відповів двірник, струшуючи з рукавів налиплий сніг.
— Ти спершу людиною стань, потім будеш просити. Здоровий мужик із лопатою ходить, нікчема!
— Марино, припини, мені соромно за тебе!
— Ой, захисниця знайшлася, іди обійми його, поплач!
— Вибачте, будь ласка, – залепетала Аня, вкриваючись густою фарбою, вона вийшла з машини, чекати далі сенсу не було.
— Нема чого вибачатися, не ви ж нагрубили, – усміхнувся хлопець.
— Ходімо, знайшла з ким розмовляти – смикнула за рукав подруга, і цокаючи підборами попрямувала до кафе.
Аня обернулася і притиснула руки до грудей, вибачаючись, а потім розвела їх у сторони, сперечатися з Мариною не мало сенсу. Зовсім недавно вона купила машину, і неймовірно пишалася цим фактом. Усі пішоходи стали для неї людьми другого сорту, які через брак грошей ходять на своїх двох. І нічого, що машину купили частково в кредит, а частину оплатили батьки, і іноді грошей не вистачало, щоб заправити автомобіль бензином. Вона була впевнена, що красива дівчина за кермом обов’язково приверне увагу багатого чоловіка. І життя випещеної, заможної жінки, чекає на неї за найближчим рогом, потрібно тільки трохи почекати.
Через цього неприємного типа з лопатою, настрій Марини був зіпсований, а ще й обід виявився так собі. Але Аня нічого не помічала, їла з апетитом і нахвалювала салат, а від м’яса з овочами залишилася в захваті.
— Так смачно, – відсунула вона порожню тарілку від себе, – шкода, що ми не можемо собі дозволити щодня сюди ходити.
— Якщо хочеш обідати й вечеряти в пристойному місці, то не варто задивлятися на двірників, – пирхнула Марина і передражнила подругу, скорчивши пику, – такий милий, такий милий, фу!
— А все одно він милий, – зітхнула Аня, – ну і що, що сніг гребе, значить, ніякої роботи не боїться.
— Марно з тобою розмовляти, – махнула рукою подруга, – поїхали на роботу.
Вийшовши з кав’ярні, вони зупинилися в розгубленості, машина, що стояла самотньо, була акуратно обкладена великими кучугурами. Зі снігової пастки виблискував лише дах, а трактори, розчистивши основну частину паркування, не поспішаючи залишали місце роботи.
— Ви куди, звільніть мій автомобіль, – дівчина кинулася їм слідом, але вони лише пирхнули димом у її бік і заторохтіли дорогою, залишаючи Марину на самоті.
Аня розуміла, що подруга на неї занадто образиться, але втриматися від сміху не могла. Вона реготала до кольок у животі, і їй так хотілося потиснути руку тому, хто це придумав. Допитливі перехожі зупинялися, найрозумніші почали давати поради і теоретичні уроки водіння Марині, яка розгубилася.
— А може ви її відкопаєте?
Пластикову лопату, забуту працівником мітли і совка, приніс усміхнений усіма трьома зубами дідок, і урочисто встромив у замет перед дівчиною. Він був явно радий прислужитися такій красуні, але та не оцінила щирий порив його душі.
— Пішов геть!
Вона затупала ногами і відкинула лопату геть, а глядачі про всяк випадок позадкували на безпечну відстань.
— Де господар цього ідіотського закладу?
Зла і розпатлана Марина понеслася до кав’ярні, але не втримавшись на високих підборах, впала на землю біля дверей. На крики дівчини, що б’ється в істериці, з’явився з незмінною посмішкою той самий двірник.
Він підняв з землі Марину, яка чортихалася, і акуратно обтрусив з її одягу брудний сніг.
— Я господар, що ви хотіли?
— Ви?
За секунду злісний оскал на обличчі Марини змінився на чарівну посмішку, і вона залепетала, опустивши очі:
— Ой, чоловіче, вибачте, будь ласка, не могли б ви допомогти мені.
— Допоможу звичайно, зараз поверну трактор, і він розчистить вам дорогу. Тільки ви будьте ласкаві, не заважайте більше роботі снігоприбиральних машин.
— Що ви, що ви, – засяяла Марина, – ви такий цікавий чоловік…
Але розвинути настільки чудово-хвалебну промову до кінця вона не встигла.
— Не витрачайте свій дорогоцінний час на мен,е – засміявся господар кав’ярні, – я весь у кредитах і боргах, не маю зайвих грошей навіть на таких гарних дівчат, як ви. Самі бачите, сніг розгрібаю сам, замість двірника, доводиться економити на всьому.
— Фу який він, – прошипіла Марина, сідаючи за кермо – Аня, поїхали.
— Ти їдь, я залишуся ненадовго, клієнт у мене тільки через годину.
— Як хочеш!
Хвацько розвернувшись, (так у всякому разі їй так здавалося) Марина виїхала зі стоянки, щойно трактор відсунув замет убік.
— Чому не поїхали з подругою, вам же тепер доведеться добиратися автобусом до роботи?
— Не переживайте, – усміхнулася Аня, – ми працюємо в перукарні за рогом. Сьогодні Марині захотілося покрасуватися, приїхати на новій машині на бізнес-ланч, як багаті дами.
— Зіпсував я вам обід?
— Не зіпсували, я смачно поїла і повеселилася від душі, спасибі за виставу. Це ж ви придумали обкласти снігом автомобіль?
— Я, – зніяковів чоловік, – захотілося покарати вашу подругу за хамство, не втримався. Вибачте, якщо і вам створив незручності, може пригостити вас чашкою кави?
— У вас же немає грошей?
— Немає зайвих, а таку реготушку пригостити завжди буду радий.
— Я б із задоволенням посиділа з вами, але…
Аня зітхаючи, показала на годинник:
— Мені потрібно йти… а ось номер телефону я залишу.
— Сам хотів у вас телефончик попросити, але посоромився.
— Головне, не посоромтеся зателефонувати, інакше я прийду і знайду сама. І ніякі пастки і замети вас не врятують від мене.
Через рік на своє весілля Валера з Анею Марину не стали кликати. Все одно не прийшла б, образилася вона на них сильно, все пробачити не могла той випадок.
Тим паче, що вибачення ніхто й не просив…
