— Аню, купи торт! Сьогодні в нас радість! — мама сяє, простягаючи гроші.
Я завмираю з підручником у руках. Радість? У нашій двокімнатній старій квартирі на п’ятьох? Серце йокає — невже квартира?
— Яка радість?
— Увечері дізнаєшся! Купи «Пташине молоко», тато любить.
Виходжу з дому, притискаючи гроші. Може, нарешті? Може, батьки взяли кредит на трикімнатну? Або хоча б обмін знайшли? Або виграли у лотерею?
У магазині стою перед вітриною з тортами. «Пташине молоко» — найдорожчий. Але якщо квартира, то можна й витратитися.
Повертаюся додому. У прохідній кімнаті Дмитрик розкидав конструктор по всій підлозі. Мала Світланка репетує в сусідній кімнаті — знову не поділила щось із братом.
— Дмитро, прибери! Скільки разів казати!
— Сама прибери! — огризається десятирічний брат.
Переступаю через деталі, ставлю торт у холодильник. Сідаю за стіл — завтра контрольна з хімії. Але яка хімія, коли Світланка вривається з плачем.
— Аню! Дімка мене вдарив!
— Вона перша почала! — кричить із коридору брат.
— Тихо обидва!
Намагаюся заспокоїти сестру, паралельно розв’язуючи завдання. У голові одна думка — скоро переїдемо. Обов’язково переїдемо.
Увечері вся сім’я за столом. Тато урочисто розрізає торт. Мама загадково посміхається.
— Ну що, діти, готові до новини?
Стискаю під столом кулаки. Зараз. Зараз скажуть.
— У вас буде братик або сестричка!
Тиша.
Дмитрик радісно репетує. Світланка плескає в долоні — вона ще маленька, не розуміє. А я сиджу і не можу поворухнутися. У вухах дзвенить.
— Аню, ти чого? — мама нахиляється до мене. — Не рада?
— Де він спатиме? — голос чужий, хрипкий.
— Як де? Із нами спочатку, потім щось придумаємо!
— Що придумаємо? Що?! У нас дві кімнати! Одна прохідна! Ми з Дімкою як оселедці в бочці!
— Аню! — тато хмуриться. — Що за тон?
Схоплююся. Стілець падає.
— А який має бути тон? Радісний? Нас п’ятеро в цій дірі! Буде шестеро! Де ви зібралися ще одного пхати?
— Не діра, а наш дім! — мама червоніє. — Ми дружна сім’я!
— Дружна? Я уроки робити не можу — вічно хтось кричить! Спати нормально не можу — Дмитро до півночі в телефоні! Переодягнутися ніде — кімната прохідна!
— Ти егоїстка! — мама встає. — Думаєш тільки про себе!
— А ви про кого думали? Навіщо ще діти, якщо жити ніде?
— Діти — це щастя!
— Щастя? Це щастя — чекати і боротися за ванну вранці? Слухати дитячий крик з ранку до ночі? Не мати свого кута?
Тато мовчить. Він завжди мовчить, коли мама заводиться.
— У нас є гроші! — кричу. — На машину є! На дачу є! А на нормальну квартиру немає!
— Машина потрібна! І дача теж!
— Кому? Кому потрібна дача, якщо вдома місця немає?
Вибігаю з кухні. У кімнаті Дмитрик сидить на ліжку, переляканий. Хапаю куртку, сумку.
— Ти куди? — шепоче брат.
— Гуляти.
— Аню…
— Усе нормально. Спи.
На вулиці холодно. Квітень, але якось по-зимовому зимно. Іду куди очі дивляться. У голові одна думка — ще один. Ще одна дитина в нашій коробці. Сідаю на лавку в парку. Дістаю телефон — вісім пропущених від мами.
Не відповідаю.
Згадую, як у п’ятому класі просила окрему кімнату. Мама сміялася: «Навіщо? Ми ж сім’я!»
Як у сьомому благала хоча б ширму поставити.
«Не вигадуй!»
Дмитрик носився туди-сюди, Світланка нила, телевізор горлав. Маринка потім сказала: «Як ти там живеш взагалі?» І я не знала, що відповісти.
Тому що не живу. Існую.
Телефон дзвонить. Тато. Відповідаю.
— Аню, іди додому. Мама плаче.
— Нехай плаче.
— Аню!
— Тату, ти сам хоч радий?
Мовчання.
— Іди додому. Поговоримо.
— Про що? Про те, що ви вирішили завести четвертого, не подумавши, де ми всі помістимося?
— Аню, не все вимірюється квадратними метрами.
— Так? А чим? Любов’ю? Любов не замінить особистий простір!
Відключаюся. Сиджу до темряви. Потім іду додому — більше нікуди.
Удома тихо. Мама в спальні, тато на кухні.
— Аню, сідай.
Сідаю. Тато наливає чай.
— Розумію, ти засмучена…
— Не засмучена. Я в розпачі.
— Ми думали, ви зрадієте.
— Хто «ви»? Дмитрик, якому самому місця немає? Світланка, яка ще не розуміє?
— Багато людей виросло в тісноті. І нічого, нормальними стали.
— Нормальними? Тату, я ненавиджу дім! Розумієш? Не можу тут перебувати! Біжу до школи, в бібліотеку, куди завгодно, аби не тут!
Він відводить погляд.
— Ми збираємо на розширення.
— Скільки збираєте? П’ять років? Десять? За цей час дачу купили, машину поміняли…
— Це інше.
— Чому інше?
Мовчить. І я розумію — не буде ніякого розширення. Ніколи.
У кімнаті Дімка спить. Точніше, вдає. Лягаю на своє ліжко — за метр від його. Дивлюся в стелю.
Уранці встаю раніше за всіх. Мама на кухні, очі червоні.
— Аню, вибач. Я погарячкувала вчора.
— Усе нормально.
— Ні, не нормально. Ти маєш рацію в чомусь. Але зрозумій, ми не можемо зараз купити велику квартиру.
— Але можете дати життя четвертому.
Вона зітхає.
— Дитина — це не тільки витрати. Це радість.
— Для кого?
Іду до школи. Весь день думаю. На алгебрі, на літературі, на фізкультурі. До вечора рішення дозріло. Після одинадцятого класу — працювати. Збирати. Винаймати кімнату, потім квартиру.
Піти.
Удома нікому не кажу. Навіщо? Усе одно не зрозуміють.
Минають місяці. Мама округлюється. У домі стає ще тісніше — дитячі речі, візочок у коридорі. Я рахую дні до випускного.
— Аню, який виш обрала? — запитує тато за вечерею.
— Ніякий.
— Тобто як?
— Працювати піду.
Скандал. Мама плаче — «Ми ж мріяли!» Тато вмовляє — «Одумайся!» Але я вже все вирішила.
У червні отримую атестат. У липні влаштовуюся продавцем-консультантом. Зарплата невелика, але це початок.
— Аню, навіщо тобі це? — мама сідає на моє ліжко. — Живи вдома, вчися заочно.
— Мамо, мені потрібен свій простір.
— Знову ти за своє! Сім’я важливіша!
— Для тебе — так. Для мене — ні.
Вона йде, грюкнувши дверима. А я продовжую шукати оголошення про здачу кімнат.
У серпні зʼявився на світ Іванко. Крихітний, червоний, верескливий. Ночами він плаче. Димко злиться — не висипається. Світланка ревнує. Я ходжу на роботу як на свято.
До жовтня назбирую на два місяці оренди. Находжу кімнату в гуртожитку — маленьку, але свою.
— Ти серйозно? — мама стоїть у дверях, поки я збираю речі.
— Серйозно.
— Через Іванка йдеш?
— Не через нього. Через усе.
— Ми ж сім’я!
— Мамо, я люблю вас. Але жити так більше не можу.
Вона плаче. Тато мовчить. Димко допомагає нести сумки — єдиний, хто розуміє.
— Я теж поїду, — шепоче він. — Як підросту.
— Учися добре. І поїдеш.
Кімната в гуртожитку — чотири метри на три. Односпальне ліжко, стіл, шафа. І тиша. Божественна тиша. Першу ніч не сплю від щастя. Моє. Усе моє. Ніхто не ввірветься, не ввімкне світло, не почне горлати.
Мама дзвонить щодня. Спочатку вмовляє повернутися. Потім ображається. Потім просто розповідає новини.
— Іванко посміхнувся! Димко гарно навчається! Світланка в садочку віршик розповідала!
Слухаю, киваю. Але не тягне назад. Анітрохи.
Приходжу в гості за місяць. Квартира здається ще меншою. Іванко спить у батьківській спальні, дитячий візочок займає пів коридору.
— Як ти там? — мама метушиться, накриває на стіл.
— Добре.
— У тій конурі?
— Це не конура. Це моя кімната.
Димко показує контрольну з математики. Світланка висне на шиї. Навіть скучила.
— Аню, повернись, — шепоче сестричка. — Мені без тебе нудно.
— Я буду приходити. Часто. Але не повертаюся. І не повернуся.
Пройшов вже рік у тиші, і я у своїй кімнаті, відкриваю записник. Пишу план. Працювати, вчитися заочно, збирати. Через п’ять років — своя квартира. Нехай студія, нехай на околиці. Але своя.
І якщо коли-небудь у мене будуть діти — тільки коли зможу дати кожному окрему кімнату. Тільки так. Тому що любов — це чудово. Сім’я — це важливо. Але людині потрібне місце, де вона може побути собою.
Одна. У тиші.
Мама цього не розуміє. Каже, я егоїстка. Може, і так. Але я більше ніколи не буду жити в кімнаті, де ніде розвернутися. Де кожен сантиметр на вагу золота. Де приватність — недосяжна розкіш.
Ніколи.
***
Ця історія — про непростий вибір, який, на жаль, доводиться робити багатьом. Вона нагадує нам, що батьківська любов не завжди співпадає з потребами дитини, а справжнє щастя іноді починається з уміння відпустити.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Аня, покинувши сім’ю, щоб знайти свій шлях?
