Пенсіонерка обирала дешевий холодильник і терпіла насмішки продавців. Але вже наступного дня кривдники поплатилися.
— Таке ніхто не купує! Хіба тільки на дачу, – молодий чоловік із бейджиком «Артем» не приховував роздратування. Цокав, закочував очі, хитався на місці, підводячись навшпиньки, і скептично дивився на жінку похилого віку, яка уважно оглядала камери 2-х невисоких холодильників.
— То, може, мені на дачу і треба, – покупчиня посміхнулася, але очі, що бігають, видавали нервову напругу.
— Ага, звісно. Ви щойно розповідали, як продукти довелося на балконі зберігати, – усміхнувся хлопчина і став весело переглядатися з іншими консультантами.
Ті співчутливо кивали і подумки бажали колезі терпіння з «марною» клієнткою. Так вони називали між собою покупців, здатних узяти тільки найдешевшу техніку. Час витрачаєш, а по факту – котячі слізки.
Тиждень тому Марія Іванівна відразу запідозрила недобре: її холодильник перестав гудіти, а навколо розтеклася калюжка. «Тільки б до сусідів не протекло!» Жінка побігла по ганчірку з відром, і спішно зібрала воду з підлоги.
Таке вже й раніше бувало. Але тепер води натекло більше, ніж раніше. А мовчання старого залізного друга затягнулося. Марія Іванівна сиділа на табуретці й сумно дивилася на холодильник:
— Ось, і ти мене покинув, – пенсіонерка спробувала пожартувати, посміхнувшись, щоб не впасти у відчай.
Поломка холодильника була сильним ударом для Марії Іванівни. Вона знала, що рано чи пізно це станеться, але намагалася не думати про погане. Живучи на одну пенсію, складно викроїти суму для великої покупки.
Спочатку жінка викликала чоловіка за порадою сусідки, який розумівся на техніці:
— Михайле, подивіться, будь ласка. Може, вийде якось виправити.
— Ні, дешевше вийде новий купити. Та й запчастини на таку модель уже ніде не знайдеш.
— Дякую за допомогу. Дуже шкода.
— Ви не переживайте тільки. Зараз яких тільки холодильників немає. І дорогі, і дешеві. Вам же не потрібно до стелі.
— Ні, не потрібно, звісно. Завтра піду в магазин. Скільки я винна Вам?
Знайомий, який дав Марії Іванівні його номер, дуже просив багато не брати. Добродушна й інтелігентна пенсіонерка, яка поховала чоловіка кілька років тому, жила більш ніж скромно. Її син мешкає на іншому кінці країни і не відвідує матір. Увесь дім обурено перешіптувався, коли її Ігорь не приїхав допомогти матері, коли вона навесні зламала ногу.
Зате Марію Іванівну часто впізнавали на вулиці в їхньому районі. Усе життя пропрацювала вчителькою, залишивши приємні спогади і у випускників школи, і в їхніх батьків. Вона завжди раділа, зустрічаючи колишніх учнів.
Михайло пішов, не взявши грошей. Ця бабуся, яка живе в небагатій, але затишній квартирі зі стареньким ремонтом нагадала йому його власну матір. Та розмовляла так само дружелюбно і тихо.
У будь-якому разі потрібно чекати на пенсію, яка прийде за кілька днів. Але все одно доведеться пропустити один платіж за комуналку. «Нічого, заощаджу десь» – Марія Іванівна не сумувала, бо за її підрахунками вона мала впоратися.
І ось день покупки настав. У залі магазину побутової техніки жінка швидко пройшла повз красиві холодильники, блискучі під яскравим світлом, у кінець рядів. Там стояли простіші моделі. Оглянувши цінники, вона одразу знайшла 2 варіанти, які вкладалися в рамки допустимої суми, яку пенсіонерка могла собі дозволити витратити.
— Ну і що, що об’єм зовсім невеликий. Зате морозилка є. Багато мені треба чи що? Тут усе вміститься, – подумала Марія, відчиняючи дверцята холодильника заввишки нижче за її невеликий зріст.
— Доброго дня! Я можу Вам чимось допомогти? – усміхнений молодий продавець з’явився, як джин із пляшки.
— Доброго дня! Підкажіть, будь ласка. У чому різниця цих двох моделей? Вартість у них приблизно однакова, а чи є важливі відмінності?
— Ну… – володар бейджика «Артем» закотив очі, – я б узагалі не рекомендував це купувати. Самі бачите, – консультант обмахнув нещасний холодильник, – зовсім застарілий варіант. І решітка ззаду стирчить.
— Я б усе-таки хотіла зупинитися на цих моделях.
Артем одразу поморщився. Він працював у магазині зовсім недавно, і керівник йому ясно пояснив, що «збільшувати чек» – прямий обов’язок. А якщо покупець відмовляється розщедрюватися, значить, ти йому погано зміг пояснити переваги техніки подорожче.
— Їх вручну розморожувати треба. А ось цей – Артем показав холодильник у сусідньому ряді за ціною в 3 рази більшою, – розморожується сам. Його і беріть.
— Мене не відлякує. Моя єдина вимога – щоб працював. Вибачте, що я це розповідаю, але мій холодильник підвів мене в невідповідний момент, і навіть продукти ніде зберігати, окрім як на балконі. А кошти дозволяють купити тільки такий варіант.
— То якщо грошей немає, чого в магазин ідете? У мене інших справ крім Вас вистачає. Ну в дітей візьміть, я не знаю. У подруги позичте. Усе краще, ніж таке – Артем кивнув на холодильник, – купувати. Вам що, діти не допомагають?
— Що, вибачте? – Марія Іванівна сторопіла.
Продавець зачепив за найболючіше. Гаразд син, Ігор, давно живе своїм життям. Головне, що в нього з дружиною все добре.
А ось онук – один розлад. Півроку тому поїхав до столиці і тепер постійно просив переказати йому грошей. Марія Іванівна злилася, просила повернутися, але однаково не витримувала і виконувала інструкцію після того, як Вадим плакав у слухавку: «Інакше я сьогодні буду спати під мостом». Так її скромні накопичення, які й були, виявилися швидко розпотрошені.
— Артем, що тут у тебе? – повз пройшов інший консультант і помітив роздратування Артема, який смикає ногою.
— Знову грошей немає, а холодильник треба. Збирається дешеве брати, – відповів хлопець, понизивши голос, але Марія Іванівна все чула.
— Та все в них є, у пенсіонерів цих, тільки розщедрюватися не хочуть, на той світ забрати намагаються, – кивнув колега Артему, – Жінко, а Ви знаєте, що ще й за доставку платити доведеться? І за підняття на поверх. Чи Ви на саночках додому самі повезете? Якраз сьогодні перший сніг випав.
Обидва консультанти засміялися й оглянули зал: третій продавець, який поправляв пилососи, підняв голову, наче страус із піску, і схвально підсміхнув.
— Досить. Покличте головного! Я така сама покупчиня, як і всі інші. Чому Ви зі мною так розмовляєте? Я що, вкрасти чи що цей холодильник хочу?
Марія Іванівна не витримала і її губи затряслися. «Чому вони не можуть просто продати мені цей чортів холодильник» – думала вона останні 5 хвилин. До такого ставлення жінка не звикла: раніше навіть найгірші учні розмовляли з нею шанобливо. А тепер ці двоє дивляться, як на бруд під ногами.
— А немає головного! Ідіть в інший магазин скандалити. Ми тут перед вами витанцьовувати не збираємося. Он, грошові покупці біля нормальних холодильників стоять….
Артем не встиг договорити: крім «грошових» він побачив постать прискіпливого господаря магазину. Сергій Петрович ще вчора насварив його за безлад і, на думку консультанта, чіплявся до нього як до новачка.
— Мені здалося, чи у Вас, Артем, знову якісь проблеми?
— У нас усе гаразд, от, холодильник подорожче намагаюся продати! – консультант нехитро відзвітував, гордий собою.
— Чому ж тоді покупчиня трясеться аж?
Сергій Петрович особисто перевіряв порядки у своєму магазині щодня: за працівниками потрібне око та око. Ось і сьогодні, зайшовши в зал, він одразу запримітив налякану стареньку, над якою нависли двоє хлопців, що гогочуть.
— Доброго дня! Як Вас звати? Зачекайте… Ви не Марія Іванівна? – Сергій насупив брови. Зрозумів, хто стояв перед ним.
— Так, це я. А Ви мій учень колишній, напевно? – жінка радісно посміхнулася, забувши про образу, – вибачте, я Вас не впізнаю…
— Сергій я, Горбань. Пам’ятаєте, я до Вас на заняття після уроків ходив?
— Точно, Сергію! Як же я тебе відразу не впізнала. Ти так змінився… Солідний який став.
— Ходімо в кабінет до директора, Маріє Іванівно, поговоримо.
Сергій узяв колишню вчительку під лікоть і повів у підсобне приміщення. Артем повернувся до колеги і сказав: “Льоха, нам влетить напевно!”
Сергій посадив Марію Іванівну в крісло і сам налив кави.
— Як у Вас справи?
— Та все добре, Сергію. Живу потихеньку. Щодня школу згадую.
— А син, Ігор? З Вами живе?
— Ой, давно вже за кордоном живе, переїхав і одружився. Ми дзвонимо один одному… Іноді. Онук є, Вадим. Він зараз у столиці намагається облаштуватися.
— Зрозуміло… А я Вам подякувати хочу. Якби Ви тоді зі мною не займалися після уроків безоплатно, я б у житті цих іспитів не склав і далі б учитися не пішов. Дякую, що увійшли в наше становище. Скажіть, мої продавці Вас образили?
— Так, Сергію. Їм не сподобалося, що найдешевший холодильник беру. Ти б поговорив із ними: що, якщо людина – пенсіонер без тугого гаманця, то й не покупець зовсім?
— Це якась дика ситуація. Мені шалено соромно, що такі люди працюють у мене. Зараз, я поговорю з ними.
Сергій ледве знайшов Артема з Олексієм, які вдавали кипучу діяльність.
— Хто дозволив так розмовляти з відвідувачами мого магазину?
— А що такого ми сказали? Напевно, бабуся просто нас не так зрозуміла.
— А я? Я вас теж не так зрозумів? Я стояв за стендом і слухав це неподобство. Ви не тільки себе ганьбите, а й мене!
Хлопці язики прикусили. Олексій ще намагався сказати про «підвищення чека», але Сергій одразу зупинив його і вказав, що вони забули про головне: повага до будь-якого покупця завжди має залишатися на першому місці.
— Зараз обслужите Марію Іванівну за вищим розрядом! Зрозуміли?
Жінці було навіть якось незручно, коли молоді люди розгублено вибачалися, підлабузнювалися і старанно вбивали адресу доставки. Ще б пак: Сергій Петрович грізно навис поруч і зло спостерігав за ситуацією.
— Тепер і ти, Артем, і ти, Олексію, будете саме так розмовляти з кожним покупцем. Зрозуміло?
— Так! – хором відповіли горе-консультанти.
— Не треба, – Сергій побачив, що жінка дістала гаманець, – нехай це буде і компенсацією за поведінку цих двох телепнів, і подарунком. На знак подяки за те, що Ви, Маріє Іванівно, робили для мене та інших хлопців із нашої школи в той складний час.
— Ні, Сергію, будь ласка. Не став мене в незручне становище, – уже тримаючи банківську картку в руках, Марія Іванівна попросила, – Артеме, давайте я оплачу.
Сергій кивнув.
Уже о 9 ранку Марія Іванівна почула дзвінок телефону: точно, доставка. За півгодини будуть. Вона ще раз протерла підлогу і стала біля вікна чекати. Ось, вантажне авто під’їхало. Ось, вантажники – бідненькі! – коробку тягнуть. Щось велика коробка, висока…
Побігла відчинити двері. Червоні й захекані старі знайомі – Артем і Олексій – затягували важку й довгу коробку. На свій подив Марія Іванівна розгледіла на ній малюнок модного двокамерного холодильника і напис іноземною мовою. «Сергію! Ну навіщо, Сергію!»
— Зачекайте, хлопці, зараз, я Вам двері притримаю! Так-так, ось сюди поставте…
Новоспечені вантажники зняли упаковку і жінка побачила модний, дорогий холодильник.
— Хлопці, це від Сергія, так?
— Так, Маріє Іванівно. Вибачте нас ще раз за вчорашнє.
— Що було, те пройшло. Ви, я дивлюся, поплатилися. Чи жарт – на 4-ий поверх таку велику річ тягнути… Давайте я вас чаєм хоч напою на знак примирення!
— Спасибі, але тепер ніколи. Нам ще 12 холодильників по місту розвозити. Сергій Петрович нас у вантажники перевів, яких завжди не вистачає.
— Через мене, так?
Хлопці промовчали. Та й так усе зрозуміло було. Сказали тільки, щоб «холодильник постояв перед увімкненням щонайменше 12 годин».
Коли вони пішли, Марія Іванівна ще й побачила сповіщення від банку: магазин оформив повернення коштів. «Що ж я, дурна, у Сергія номер телефону не взяла… Як йому віддячити тепер? Завтра знову в магазин піду» – думала жінка, перебираючи шкільні фотографії. Ось він, Сергійко, 8-ий клас. Хлопчик із сім’ї з батьком-пияком і нещасною матір’ю, яка працювала цілими днями.
Марія Іванівна здригнулася: зі спогадів вирвав дверний дзвінок. «Хто ж там? Може, хлопці щось забули? Подруга в лікарні, а прийти більше й нікому…».
Подивилася у вічко і здивувалася ще більше: у під’їзді стояв цілий натовп із Сергієм на чолі. Він тримав у руках величезний букет квітів.
— Здрастуйте! Ой, що відбувається, у мене навіть голова запаморочилася… Сергію, хлопці…, – жінка обережно взяла квіти.
Марія Іванівна дивилася на гостей і поступово впізнавала то одне, то інше обличчя. Ось Оленка Трофимова з опуклою родимкою біля носа. Це – Люба Коваленко, точно…
— Любі мої, куди ж я вас усіх посаджу! – у жінки текли сльози. Її не забули. Про неї пам’ятали!
— Ми просто прийшли сказати, що Сергій вирішив організувати зустріч однокласників наступного місяця. Особисто запрошуємо Вас, Маріє Іванівно!
— Прийду, звісно прийду. Які ви всі великі стали…
***
— Ба, прийшли ще тисячі 4 хоча б. У мене знову оренда хостелу закінчилася, – Вадим знову канючив гроші.
У Марії Іванівни був такий гарний настрій, що навіть образ онука, який вкладається спати під мостом, не викликав бажання перепозичити і відправити.
— Вадим. Я більше не відправлю жодної копійки. Єдине, чим тепер можу допомогти, – це попросити знайомого господаря магазину побутової техніки влаштувати тебе вантажником тут, у своєму місті.
— Я пробував працювати вантажником. Мені не сподобалося! Скоро продавцем-консультантом влаштуюся тут, у столиці. А які в твоїй глушині перспективи?
— Тоді нічим не можу допомогти, – твердо відповіла Марія Іванівна і кинула слухавку, – Пробач його, Господи; піду краще холодильник увімкну.
Добрі справи не мають строку давності. Добро завжди повертається добром, рано чи пізно.
Фото ілюстративне.
