— Єгоре, привіт. А ти Артемка забрав із дитячого садка? – Аня говорила схвильовано і швидко.
— Я? Ні. А чому я? – відповів запитанням на запитання чоловік.
— А хто, Єгоре? Я вранці тебе попередила, що затримаюся. Мені проєкт у п’ятницю здавати, я не можу всіх підвести.
— А в мене фарбування встало, чекаємо маляра… Ти сказала затримаєшся, а не забери сина.
— Ти не зрозумів, Єгоре, – Аня кинула слухавку.
У великому панорамному вікні офісу відбивалися вогні вечірнього міста. Одні яскраві крапки мерехтіли, інші спалахували й гасли. Аня запустила пальці у волосся і, струснувши головою, голосно видихнула. На годиннику було без п’яти хвилин сьома.
Це був п’ятий раз тільки за цей місяць, коли батьки не встигали забрати сина з дитячого садка до закриття.
— Сергію Матвійовичу, вечір добрий, – Анна набрала знайомий номер. – Так. Затори. Уже їду. Але тут усе глухо.
— Не хвилюйся, Аню, я Артема зараз заберу, – відповіли на тому кінці.
Сергій Матвійович доводився Ганні далеким родичем. Жив один в однокімнатній квартирці, під вікнами якої розташовувався дитячий садок. Рік тому, коли син отримав місце в дитячому садку дуже далеко від дому, Аня згадала про Сергія Матвійовича, який пропрацював п’ять останніх років на пенсії в тому самому дошкільному закладі, куди вона хотіла влаштувати сина.
Сергій Матвійович із задоволенням погодився допомогти, і ось уже Артем ходив до дитячого садочка поруч із будинком. Першого разу Ганна, справді, спізнювалася і стояла в заторі, тоді-то й виникла думка попросити допомоги в далекого родича ще раз.
Ще раз, а потім ще раз.
Сергій Матвійович, який нудьгував удома, був радий допомогти. Давно він не заходив в улюблений дитячий садок, та й спілкування з дітьми завжди йому подобалося. А тут не чужий, нехай і далекий, але родич.
Артем був спокійним хлопчиком, усміхненим, тому Сергію Матвійовичу подобалося проводити час із дитиною.
Знайома хвіртка радісно скрипнула, вітаючи дорогого гостя. Літній чоловік квапливо відчинив вхідні двері в будівлю, потім другі. Його звично огорнув запах, що долинав із кухні. У невеликому холі за звичайним письмовим столом сидів сторож. Перед ним стояв комп’ютер.
— Матвійчику, привіт. Ще біля хвіртки тебе розгледів. Знову запізнився.
— Знову, Гена, не сердься.
Сергій Матвійович не зводив очей з Артема. Той сидів одягнений на крихітному диванчику і дивився на годинник, що висів навпроти.
— Поки один чобіт знайшов, поки другий. А потім виявилося, що рукавиці сушити на батарею поклав.
— Раніше виходь, або готуй заздалегідь, малий зачекався.
— Привіт, діду Сергію.
— Привіт, Артемко, привіт, – чоловік погладив хлопчика по голові. – Шапку бери, підемо. Рукавиці де. Є. Ну добре. Бувай, Гена.
— Щасливо.
Сергій Матвійович узяв Артема за руку, і вони вийшли на вулицю. Маленька ручка хлопчика була теплішою за його, чоловік відчув це одразу. Значить, довго сидів.
— Знову тебе рано в охоронця залишили.
— Вихователька до зубного зібралася. От я й одягнувся, а вона пішла збиратися.
— Ясно. Що цікавого було сьогодні?
— О. Із пластиліну ліпили сніговика, – хлопчик розсміявся. – Я, щоправда, так і не зрозумів, чому сніговика, а не Діда Мороза або Святого Миколая, якщо тема новорічних свят?
— Ну… Дрібну моторику розвивають, кульки не так і просто качати.
— Мама знову запізнилася, – хлопчик зупинився і з сумом подивився на чоловіка.
— У заторі вона стоїть, подзвонила. Скоро приїде.
Артем заспокоївшись, міцніше стиснув руку чоловіка.
У Сергія Матвійовича хлопчик любив бувати. Іноді, коли дозволяла погода, вони чекали батьків на ігровому майданчику біля будинку, але частіше піднімалися до квартири. Артем роздивлявся дивовижні речі, цікавився для чого вони і ще більше дивувався, що їх можна чіпати. Удома нічого цінного чіпати було не можна.
Від офісу до дитячого садка їхати було хвилин тридцять-сорок, але вечорами завжди були затори, і Анна затримувалася. Сьогодні вона приїхала тільки о восьмій.
— Мені так незручно перед вами, Сергію Матвійовичу.
— Нічого. Мені не складно. Ми пограли, чай попили.
Аня поспішала, сама одягаючи сина.
— Мамо, я сам можу.
— Ми поспішаємо, Артеме.
Аня нервувала, раз у раз смикала сина, завдаючи дискомфорту. Артем пихтів, цокав, але терпів.
Удома Аня вже не роздягала сина, залишивши в коридорі. Чоловіка ще не було вдома.
— Голодний?
— Ні. Я вечеряв у садку й пив чай у дідуся.
— Він тобі не дідусь! – Аня сказала це з ноткою злості. – У тебе є дідусь Сашко і Вова. Але вони далеко.
— І де вони? Чому далеко і ніколи не приїжджають? – прямо запитав Артем, ще не розуміючи, що розлючена мати від цього запитання просто вибухне.
Артем затиснув руками вуха, поки мати кричала, а потім просто пішов до себе в кімнату.
Коли Єгор прийшов додому, дісталося і йому. Анна вилила весь накопичений негатив і на чоловіка.
— І нема чого так кричати. Я і першого разу, ще о сьомій годині, все прекрасно чув. Немає проблем, я заберу сина, коли ти не можеш, тільки потрібно мені сказати про це заздалегідь. І ще. Раз тебе так напружує робота, може, звільнишся і будеш сидіти вдома?
— Ага. Один місяць у тебе буде достатньо клієнтів, гроші ти заробиш, а два наступних ми будемо харчуватися одними макаронами, бо не сезон. Дякую, проходили.
— Два роки якось же жили.
— Жили. Ти маєш рацію. Я витрачала дитячу допомогу не на дитину, а на їжу.
Градус розмови підвищувався. Артем прийшов на кухню, але розуміючи, що зайвий, повернувся до себе. Його навіть не помітили.
— Ти хочеш сказати, щоб я взяв на себе домашню роботу і кинув СТО?
— А, може, й так.
— Я не готовий. Це мій проєкт, який я хочу розкрутити. Це моя мрія, зрештою.
Анна підійшла до вікна і відвернулася. Єгор сумно зітхнув, усвідомивши, що вечерю скасовують, і вийшов у вітальню.
— Тату, тату, дивись, як може моя машинка.
—Так-так, – не відриваючись від телефону, відповів Єгор.
***
Наступного дня Анна повернулася з роботи зовсім пізно. Єгор уже був удома, він виглянув з-за дверей, сказавши «Привіт», але щось зашипіло на кухні, і чоловік сховався назад.
— Артема погодував? Спить?
Єгор обернувся зі сковорідкою в руці й подивився на дружину абсолютно переляканим поглядом.
— Ти ж мала забрати сина з дитячого садка.
Аня напружилася, але потім усміхнулася.
— Жартуєш? Ну правда, куди він сховався?
— Ань, я серйозно. Артема немає вдома.
Аня кинулася до сумки, що залишила в коридорі, і схопила телефон.
— У мене він, спить уже. Сьогодні ви щось зовсім пізно, – одразу ж відповів Сергій Матвійович на дзвінок.
— Я біжу, будіть його, нехай одягається.
Ганна не стала чекати ліфт, а побігла на третій поверх сходами. Двері до квартири Сергій Матвійович відчинив одразу. Вони з Артемом уже стояли перед нею.
— Я так вам вдячна, так вдячна, Сергію Матвійовичу.
— Так, нічого, Аня, тільки попереджай мене. А то сьогодні вже сам охоронець мені подзвонив, добре мій номер у нього є.
Усю дорогу додому Анна мовчала. Вона іноді зупинялася, мабуть, бажаючи щось сказати синові, але одразу хапала його за руку, і вони йшли додому.
— Давай, я вже весь тиждень житиму в дід… у Сергія Матвійовича, а на вихідні ви будете мене забирати.
— Що ти таке кажеш, синку. Ми тебе так любимо.
— Якщо любите, чому не забираєте вчасно. Мені вже перед вихователькою соромно, а охоронець мій друг.
— Обіцяю, це більше не повториться. Завтра я здаю проєкт і більше затримуватися не буду.
— Точно?
— Точно.
У п’ятницю Анна справді здала проєкт і навіть раніше, ніж зазвичай, забрала сина з дитячого садка. Усі трохи видихнули і неприємності стали забуватися.
Новорічна метушня закрутила всіх. Сім’я стала більше часу проводити разом. Ці дні здавалися найщасливішими. Особливо радів Артем. Давно вони не жартували так, не каталися разом на ковзанах і не пустували. Тато багато обіймав маму, цілував її, потім хапав Артемка й підкидав угору. Було весело, занадто.
Але потім настали будні, батьки вийшли на роботу, Артем у дитячий садок.
— Мені в середу потрібно змотатися в інше місто. Вранці поїду, а в п’ятницю повернуся. Вихідні вдома, – якось увечері повідомив Єгор за вечерею.
— Цього тижня? – запитала дружина.
— Ні, наступного. Сьогодні ж уже середа.
— Точно, – закивала Анна, підносячи виделку до рота, але зупинилася. – Почекай, то в мене відрядження на тиждень із понеділка.
— Ну, відмовся. Я за машиною їду, мені не перенести поїздку.
— Так і мені не перенести. Квитки куплені, та й ніхто зустрічі не буде під мене підлаштовувати.
— Подзвони своїй мамі, нехай приїде, посидить з Артемкою.
— Моя мати тут до чого, сам дзвони своїй.
— Ань, ну ти прекрасно знаєш, що моя не може, у неї мати хвора на руках.
— А моя працює, ніхто їй на тиждень відгул не дасть, вона терапевт.
Єгор кинув виделку на тарілку і встав з-за столу.
— Де ти раніше була зі своїм відрядженням?
— А ти де? – не стрималася Анна.
Наступного дня, забравши сина з дитячого садка, Аня зайшла з ним до Сергія Матвійовича.
— Безвихідна ситуація в нас, – аргументувала Аня.
— Розумію. Без проблем.
— Давайте, я продукти я куплю заздалегідь у неділю або гроші вам залишу.
— Не треба грошей, Аню. У мене все є. Я ось тут подумав… Скоро дачний сезон, а в мене «Ластівка» моя не на ходу. Може, Єгор мені допоможе?
— Звичайно, Сергію Матвійовичу, не турбуйтеся.
Артем загадково посміхнувся, а Сергій Матвійович йому змовницьки підморгнув. У цієї парочки вже були свої секрети. І вони обидва знали, що з середи їм буде чим зайнятися. Сергій Матвійович дістав із шафи запорошену коробку, в якій зберігалося багато всього цікавого, старого, але такого дорогого його серцю, і тепер їм із хлопчиком належало це все розібрати.
Минув місяць, і Сергій Матвійович вирішив нагадати, що Аня обіцяла допомогти з ремонтом автомобіля.
«Звичайно-звичайно, Єгор вам набере, як звільниться», – запевняла вона.
Але минув лютий і березень уже не змусив себе чекати.
Сергій Матвійович і сам би міг відремонтувати машину, якби не хвора спина, та й із кимось зручніше. У його гаражі не було оглядової ями, все одно потрібно було відганяти кудись свою стареньку «Ластівку», тому він терпляче чекав.
На початку квітня, коли Сергій Матвійович укотре забрав Артемка до себе з дитячого садка, за ним прийшов батько.
— Пам’ятаю, Сергію Матвійовичу, зараз знову завал на роботі.
— Та я не кваплю, розумію, мені б тільки встигнути до дачного сезону. В травні зазвичай я розсаду на дачу відвожу.
— Встигнемо, – махнув рукою Єгор.
Весна затягнулася цього року, десь застрягла і не поспішала вчасно приходити. Сергій Матвійович, так і не дочекавшись Єгора, найняв машину і перевіз усі свої речі та розсаду на дачу. Свіжому повітрю чоловік віддавав перевагу більше, ніж задушливому, брудному місту. З травня до вересня, а якщо дозволяла погода, то й довше, пенсіонер відпочивав на своїй ділянці, займався посадками, збиранням урожаю, і найголовніше – заряджався, немов батарейка, енергією на весь осінньо-зимовий сезон, що залишився.
В останній день весни з самого ранку зарядив дощ. Він то накрапував, то стояв стіною кілька хвилин. Величезні калюжі розливалися вже не тільки на дорогах, а й на тротуарах. Зливостоки не справлялися, ввечері місто встало. Затори скували і центральні дороги, і другорядні об’їзні.
Аня поглядала на годинник, потім у вікно. Вона вийшла з роботи вчасно і сіла в маршрутку одразу, але за годину проїхала лише половину шляху.
— Сергію Матвійовичу, здрастуйте. Я тут у заторі застрягла, ви не могли б забрати Артемка…
— Вечір добрий, Ганнусю. А я на дачі. Нічим сьогодні не можу допомогти. Дуже шкода. Я як на початку травня поїхав, так тепер до вересня. Машина в мене не на ходу, тож я не виїзний, навіть якщо дуже потрібно.
— Я зрозуміла, Сергію Матвійовичу, спасибі.
— Якщо хочете, привозьте Артемка до мене на дачу. Із задоволенням посиджу тиждень-другий.
— Дякую. Добре. Ми подумаємо.
Аня прибрала телефон у кишеню і попросила водія висадити її де-небудь. Автомобілі продовжували стояти під потоками води без руху, чекати більше не було чого. Аня вийшла під проливний дощ і пішла в дитячий садок пішки.
Сергій Матвійович відсунув шторку від вікна і подивився вниз. Асфальтована територія дитячого садка заповнилася однією суцільною дзеркальною поверхнею. Невеликі острівці ще виднілися над водою. Дорослі, що поспішали, зводили плечі вперед і прискорювали крок. Діти, навпаки, йшли з дитячого садка повільно, навмисне ступаючи там, де глибше.
Сергію Матвійовичу дуже хотілося вискочити з квартири і побігти туди, де на дивані біля сторожа сидів Артем. Але літній чоловік тримався, стояв перед вікном, не рухаючись, доти, доки у хвіртці не з’явилася Анна.
Тепер цей його вчинок здавався Сергію Матвійовичу дурним, навіть по-дитячому наївним. Але якби ця ситуація повторилася, він вчинив би точно так само…
Адже зловживати людською добротою не варто!
