Обрали ми санаторій неподалік, на Київщині. Звичайний, без розкошів: корпус, їдальня, бювет, сосни, стежки, процедури за розкладом. Але мені й того було достатньо. Я вже раділа самій думці, що десять днів не треба стояти біля плити, бігти в маркет і ламати голову, що б таке приготувати на завтра
Мені 60 років. І я вперше за багато літ зважилася кудись поїхати не у справах, не до дітей, не допомагати з онуками, не «по дорозі», а просто відпочивати.
«Великий столовий сервіз, відмінний стан, дбайливе зберігання». Поставила ціну — не нахабну, але й не копійчану. Таку, щоб і не подарувати за безцінь, і все-таки продати. Через п’ять хвилин прийшло перше повідомлення. — За тисячу віддасте? Я навіть не відразу збагнула, що це за сума. Це було приблизно втричі нижче за те, що я поставила
Мені 57 років. І до цієї зими я б, напевно, з упертістю доводила, що я не бідна. Не багата, ні. Але й не злидарюю. Працюю. Звичайна офісна робота,
— Ти тільки розкинь мізками, сину! От ти хвалишся, що Маріччина мама тобою натішитися не може, каже доньці триматися за тебе обома руками. А чому, питається? Та тому, що ти при квартирі, маєш твердий ґрунт під ногами! Пом’яни моє слово: тільки-но ви поберетеся, незчуєшся, як теща отабориться на твоїй кухні
Днями єдиний син Віри Юріївни привів до батьківської хати дівчину — знайомитися. Сказав, що наміри в нього серйозні, планує створювати сім’ю. З того вечора жінка геть втратила спокій,
— Даринко, дитино, сир домашній свіжий привезли, га? — Ранковий, Ганно Іванівно! Ще теплий був, як приймала, — лагідно усміхнулася Даринка. — Я вам відклала найніжніший, він он там, на нижній поличці, за кефіром схований
Ранкове сонце тільки-но почало заглядати у великі вікна невеличкого продуктового магазинчика на першому поверсі старенької п’ятиповерхівки. У повітрі затишно пахло свіжою випічкою та кавою. — Даринко, дитино, сир
— Сусіди розказують, ти по базару ходиш, у людей копійки випрошуєш! Мати моєї подруги на власні очі бачила! Ніна стояла біля плити, спокійно помішуючи борщ. Навіть не обернулася. — Ти мене чуєш чи ні?! — Галина оббігла стіл, стала просто навпроти. — Я ж до тебе говорю! — Чую
— Ніно, ти зовсім сором втратила?! — невістка Галина влетіла на кухню, так хряпнувши дверима, що в серванті жалібно брязнув посуд. — Сусіди розказують, ти по базару ходиш,
— Свахо, — не витримала Полінина мама, вирішивши не стояти осторонь. — Ти, я дивлюся, дітям уже й розлучення розпланувала? З якого це дива їм розбігатися? Може, вони ще золоте весілля відгуляють! — А з такого! Якби вони збиралися жити довго і щасливо, то ваша Поліна не базікала б про те, що три квартири краще за одну
— Його квартиру переписали прямісінько перед нашим весіллям, але чоловік усе одно не хоче йти проти маминої волі. Каже, що йому якось незручно, — зітхає Поліна, розповідаючи про
— Мам, картопля є? Бо я голодний як вовк. — Є, синку, зараз підігрію… — Мамо, зачекай, — Ірина говорила тихо, але твердо. — Сергію, ти зняв гроші з моєї картки. — З твоєї? — він картинно звів брови. — Це мені мама дала. З мамою і розбирайся. — Мама віддала тобі мої гроші. Вісімнадцять тисяч гривень
— Мамо, ти серйозно?! Він що, знову зняв гроші з моєї картки?! Валентина Степанівна так гупнула чайником по плиті, що кіт Мурчик кулею метнувся під диван. — Не
— Петре, ну ти тільки глянь на цих козаків! — гучно сміявся дядько Михайло, плескаючи його по плечу. — Плечі он які, очі сині! Ти в нас чоловік невисокий, чорний як жук, а ці — ну чисто тобі вікінги! Признавайся, сусіди помагали
Зрада у шлюбі — це далеко не завжди чужі парфуми на комірі сорочки чи потайки набрані повідомлення в телефоні. Значно болючіше, коли чоловік, з яким ви пройшли вогонь
Я ж звикла колись купити собі свіжу булочку до чаю, або якийсь журнальчик-кросворд, або не найдешевший сир, а той, що смачніший. Тепер я стою в супермаркеті перед полицею і думаю: а чи не буде це зайвим? Перед очима одразу та сцена, як я потім знову підходжу до доньки по гроші. І рука сама тягнеться до найдешевшої пачки по акції
Мене звати Тамара, мені 62 роки. От уже два роки, як я переїхала жити до доньки. І знаєте, відтоді в мене не залишилося ні свого кутка, ні, по
— Я ж хату на тебе переписала, Наталочко, — примовляла Ніна Іванівна, гладячи племінницю по руці. — Скільки там мені лишилося тієї Божої роси? А ти хазяйнуй як знаєш. А я біля тебе, може, ще трохи пориплю. Так умирати не хочеться… Надворі ж весна яка
Ніні Іванівні вже перевалило за вісімдесят. Мешкала вона в невеликому селищі, яке, щиро кажучи, більше нагадувало забуте Богом село, бо половина хат там стояла пусткою. Колись жінка мала

You cannot copy content of this page