Головна

Автор: Selena

Ресторан «Чайка» зустрів їх гулом голосів і дзвоном келихів. Любка розстаралася – зал прикрашений сріблястими кулями, на столах – крохмальні скатертини, живі квіти у високих вазах. — Іринка! – пролунав верескливий вигук, і до них підлетіла сама винуватиця торжества. – Нарешті! А ми вже зачекалися! Любка, як завжди, сяяла: срібляста сукня до підлоги, хитромудра зачіска, помітний макіяж. Поруч із нею крокував Колюсик – увесь такий інтелігентний, у модному костюмі і з метеликом
Життєві історії 0
— Іринко, ти чого там копаєшся? – пролунав із передпокою нетерплячий голос Павла. – Запізнимося ж! — Іду-іду-іду! – Ірина востаннє критично оглянула себе в дзеркалі, поправила пасмо,
— Я живу он там, – Валя показала в бік сусіднього будинку. – На п’ятому поверсі в третьому під’їзді. Мені вдома стало нудно, і я вирішила піти погуляти. Там за нашим будинком на площі ялинка красива, ошатна. Я ходжу її дивитися. Удома в мене немає ялинки. – Валя зітхнула, присівши на лавочку поруч із Ларисою. — Ось як… А чому твої батьки не стали ставити ялинку? – запитала Лариса, роздивляючись Валю. Одягнена дівчинка була простенько, але акуратно. Пуховичок, чобітки, шапочка – все було в гарному стані. Не схоже було, що вона з неблагополучної сім’ї.
Життєві історії 0
Тридцять перше грудня 2020 року. Лариса поверталася з роботи. Місто виблискувало різнокольоровими вогниками, готуючись до зустрічі найулюбленішого багатьма свята – Нового року. У магазинах і на вулицях було
— І ось майже з самого початку того свята почалося: «А пам’ятаєш, Ігорьку, як ми запалювали?», «А пам’ятаєш, як нас твоя мама в ліжку застала?» Боже, і всім смішно. І нічого, що я сиджу тут же, поруч. Напевно, у них у компанії вважається це звичайною справою, але мені було дуже неприємно, – згадує Віра. — А Ігор якось намагався це припинити? – цікавиться подруга. — Намагався, хмурився, просив перестати. А толку? Дами підпили, одна просто при мені почала вішатися на мого чоловіка
Життєві історії 0
— Він наполегливо збирається, вчора, по-моєму, гроші переказував, знаю, що там скидаються, – сумно каже Віра подрузі. – І головне, поводиться в побуті, наче нічого не сталося і
Радісно посміхаючись, Марина забігла в офісну будівлю і попросила охоронця не попереджати чоловіка про її візит. Той розуміюче підморгнув. Марина увірвалася в кабінет і застигла як статуя, її чоловік був там у розстебнутій до пупа сорочці. Краватки на шиї не спостерігалося, а поруч із ним – незнайома блондинка в блузці, на якій не завадило б застебнути кілька ґудзиків. Її піджак валявся на підлозі. Сцена була настільки недвозначною, що ні про які виправдання й мови не йшло
Життєві історії 0
Спопеляючим поглядом дивилася Марина на чоловіка, який поспіхом застібає сорочку: «Я дивлюся, ти вже розпакував свій подарунок»? Поруч натягувала піджак незнайома їй блондинка. — Мариночко, ти все не
Залишився Степан один, кішки на душі шкребуть, за Любу переживає. Сів на лавку під вікном, задумався. Задумався і носком чобота землю колупає. Придивився, земля пухка, ніби копали недавно, а навіщо тут копати, та й кому, крім нього. Раз інший чоботом підчепив, а в землі згорток якийсь. Пташине пір’я зі згортка в різні боки стирчить. Підняв, розгорнув, а всередині цвяхи іржаві, голки, зола, лушпиння якесь. «Що таке?» – поморщився Степан, та вбік відкинув. Так і просидів до темряви. Спати ліг, чи то спить, чи то ні, тільки бачить, у кімнату Люба заходить
Життєві історії 0
Не вірив Степан Василенко ні в Бога, ні в чорта, у себе вірив, у руки свої робочі вірив, навіть у світле майбутнє ще вірив, хоча часи були важкі,
— Та будь ласка, – відповів зять без найменшого натяку на якісь докори сумління. – Зараз же орендарям напишу, щоб виїхали протягом 2-х тижнів. Ключі вам поштою надішлемо. — І гроші вишлеш за рік, який там ці самі орендарі прожили? – поцікавилася Євгенія Іванівна. — Ну мамо! Ну що ти, справді, – почала Ірина гасити сварку. – Ну не подумали ми, що тепер… Вибач. — А що ти в неї вибачення просиш? – заявив зять. – Вона житло віддала нам у тимчасове користування. Яка їй різниця, як ми ним користуємося? Гроші? Повернемо, не відразу, але повернемо
Життєві історії 0
— Ні єдиним словом не обмовилися, – ображається на доньку і зятя Євгенія Іванівна. – Виявляється, здали її вже майже рік тому і з цих грошей платили свою
«Ось життя яке, – думала старенька. – Усе життя збираємо образи. На словах прощаємо одне одному, але підла пам’ять підсовує ці образи, і все хороше забувається. А ось згадається щось приємне, і одразу відчуваєш, що любов-то нікуди не поділася. Вічне питання, куди йде дитинство? Та нікуди воно не йде, воно нашаровується в чарівній скрині, а скриня ховається в затишному куточку душі. І порятунок від сварок із дітьми в цій скрині, варто тільки згадати їхнє дитинство. І мій порятунок у моїх чудових дітях»
Життєві історії 0
Бабуся Марія вперше за п’ять років вирішила поставити ялинку на Новий рік. Раніше щороку прикрашала, але раптом на голову бабусі Марії обрушилася реновація. Її старий дерев’яний, добротний будинок,
— А природа тут яка, а повітря! Відпочинеш! Друзі нові з’являться, будете на санках і лижах кататися. Там у сараї мої лижі десь були…, – Юля вся поринула в приємні спогади, приплющувала очі й мружилася, а Владик і не слухав матір, ігри захоплювали всю його увагу. Бабуся зустріла гостей, як і годиться: пирогами, млинцями, оладки теж про всяк випадок спекла, раптом оладок комусь захочеться. Тепло зустрілися. Подарунки, обійми. А ввечері Юля поїхала
Життєві історії 0
— Юлю, так навіщо нам до вас їхати, везіть Владика в село і вирішено питання. — Мамо, давай ми обговоримо з Сашком і вирішимо. Юля з чоловіком збиралися
— Дмитрику сподобався, – не здавалася Людмила, – Йому зараз що не дай, усе цікаво, та хоч каструлю або черпак. А мама твоя могла б, крім трактора, і грошенят нам підкинути. Усе-таки онукові рік, така подія! Та й узагалі, вона ж знає про наше матеріальне становище, і що діти нині дорогі. — Але вона не зобов’язана утримувати нашу дитину, – резонно зауважив Сергій, – У нього, взагалі, є батьки
Життєві історії 0
— Ні, Сергію, я вважаю, що це неправильно – онуків ділити! – ображено вимовляла чоловікові Люда, – Адже неозброєним оком видно, що твоя мама любить і шанує тільки
Їхав він і згадував слова старого: «Мені без моєї старої – кінець». Запали йому в душу слова Григорія Опанасовича. Ось він, Михайло, зі своєю Іриною чверть століття разом, а ніколи не замислювався, кінець йому без неї чи ні. І вона ніколи, напевно, не замислювалася. А от не дай Боже що… як одному? Ось Григорій, якому вже вісімдесят сім точно знає, що йому без дружини – кінець
Життєві історії 0
— Не зли мене, Грицю! Коли це я тебе не годувала? Скажи ще, що й нині голодний… — Не бурчи, бабцю, став харчі на стіл, повертайся жвавіше… —

You cannot copy content of this page