А ти, свахо моя майже колишня, свою дитиночку спочатку від грудей відлучи, а вже потім йому жінку підшукуй
— Лідо, я щось не зрозумів, а що це в тебе за вираз обличчя? — гості вже розійшлися по домівках, і втомлена, але щаслива іменинниця саме завантажувала в
— Валю… я знаю, що я вчинив підло. Дуже низько я тоді з тобою вчинив. Але повір, я сам себе за це покарав — так і живу бобилем. Усі ці тимчасові, порожні стосунки пам’яті про тебе не стирають, як би я не старався… Але дитина… моя рідна донечка! Вона ж тут до чого?! Чому вона росте без рідного батька, за що ти її так покарала? Яку красиву казочку ти їй вигадала? Що тато — відважний льотчик
…Кава, яку Валентина купила у привокзальному кафе, була найзвичайнісінькою — з пакетика, дешева «три в одному». Вона таку терпіти не могла, але зараз цей напій був гарячим і
— Принципово не стала нічого купувати. Ні солодкого подарунка, ні якоїсь іграшки, ні сувенірів для сина з невісткою, — розповідає Тетяна Миколаївна, зручніше вмощуючись на дивані. — А навіщо, скажіть на милість, якщо воно нікому не треба
— Принципово не стала нічого купувати. Ні солодкого подарунка, ні якоїсь іграшки, ні сувенірів для сина з невісткою, — розповідає Тетяна Миколаївна, зручніше вмощуючись на дивані. — А
— Біжить мені назустріч дівчина. Струнка така, мов берізка. У червоних бриджах до колін, кросівки на ній білесенькі, аж світяться, на голові пов’язка теж червона. А головне — волосся! Довге, чорне, зібране у хвіст, і з кожним її кроком так і гойдається туди-сюди. Ну просто дівчина з обкладинки журналу! Я тоді, геть забувши про втому, ще один круг пробіг, аби тільки її ще раз побачити. Але не вийшло. Побігла десь
Матвій залетів на кухню так, наче за ним гналася зграя собак. Важко гупаючи п’ятами по лінолеуму, він спересердя жбурнув телефон на підвіконня і з такою силою натиснув кнопку
Муся. Це — найголовніше. Я її годую тричі на день, але ви так часто бігати не зможете. Тож бодай раз на два дні, не рідше! Вона в мене дівчина не перебірлива… залишайте їй побільше корму. Із запасом. Вона розумна, сама розбереться, скільки їй треба. Водички — обов’язково і щедро. Звісно, було б добре щодня зазирати, їй би так веселіше було
— Отже, дядьку Анатолію, — Роман інструктував його чітко, як на плацу. — По пунктах. Муся. Це — найголовніше. Я її годую тричі на день, але ви так
— Вона ж нам щебетала, що хлопчик богатирем на світ прийшов — цілих три з половиною кілограми! — продовжує Ольга Сергіївна. — Я ще так здивувалася, коли вони до Києва повернулися: ну не виглядало те маля на таку вагу, зовсім крихітне було. А потім мій син заглянув у його медичну картку, і пазл склався: обвела вона його кругом пальця ще тоді, як заміж виходила
— Сам він на розлучення подати поки не може, але попросив Віру звільнити його квартиру, — зітхає Ольга Сергіївна, ділячись із подругою. — У мене, знаєш, на душі
— Дам я тобі і адресу Наталчину, і телефон її новий, — трохи м’якше продовжила тітка Валя. — Тільки знати ти мусиш… Дитинка в неї з’явилася… Хлопчик… Леонід аж підскочив, мов ужалений: — Що?! Я-яка… дитинка?! — А така, дурна твоя макітро… Чекала на дитину Наталка, коли ти… втік світ за очі. Тільки-тільки дізналася про це. А як ти хвостом крутнув, то так і змовчала, ні слова тобі не сказала
…Стоячи перед дверима своєї власної квартири, Леонід вагався, ніяк не наважуючись натиснути на кнопку дзвінка. За той рік, що він прожив з іншою жінкою, чоловік так і не
— Усе йому не так! І Соля не так виглядає, і борщ не такий зварила, і відповіла не тим тоном, і з роботи його, такого пана втомленого, не так зустріла. Просто суцільне невдоволення і критика! Я б такого точно не витерпіла. Та я свого часу і не витерпіла, — гарячкує Любов Василівна
— Приходжу до неї, а вона знову зі сльозами на очах. Ні, я ж усе розумію: кохання, у шлюбі лише рік, хочеться звичайного жіночого щастя… Але ж таку
— Жіночка вона гуляща, але в ліжку — просто вогонь. Рекомендую, не пошкодуєш, — дихнув перегаром Дімон, знайомлячи Олексія з господинею. Та, привітно всміхаючись, затримала свою руку в долоні чоловіка трохи довше, ніж того вимагали звичайні пристойності. — Сподобався ти їй, — знову шепнув напарник, вибравши зручну хвилинку. — Дій, брате. Коли ще випаде така нагода розслабитися в рейсі
Дорога, що монотонно тягнулася серед укритих снігом полів, лісів та перелісків, повз поодинокі понурі села, знайома до найменшої тріщинки в асфальті, з кожним кілометром наближала Олексія, водія багатотонної
Вона порізала Сергіїв одяг на дрібні стрічки ножицями й залишила на столі страшну записку: мовляв, живою ти мене вже не знайдеш. — Я тоді ледь з розуму не зійшла, з ніг збилася, за ніч пів голови посивіло, — сумно всміхається Антоніна. — Знайшлася наша втікачка у подружки, аж через два дні
— Я просто розуму не прикладу, що нам тепер робити! Біда ж ніколи не ходить одна, а тут ще й рідна мама стала в позу, ніби чужа людина,

You cannot copy content of this page