Моя подруга з чоловіком кілька років тому збудували шикарний будинок. І попросила у подарунок на новосілля килимок.
Ну, всі ж таки розуміють, про що це? Довга доріжка пов’язана вручну з різнокольорових ганчірок. Тепла та мила доріжка з дитинства на старість.
Дорогою на дачу, у нас завжди стояли бабусі, які продавали різні речі. Залежно від сезону, можна було купити пучок ще вологої і хрумкої, щойно висмикнутої із землі редиски або зв’язку морквин (обожнюю досі). Зелень, картоплю, різноманітні кабачки та величезні гарбузи. Скромні букетики та величезні оберемки айстр або гладіолусів. Соління, варення, ягоди, яблука та й таке інше.
Баба Маша ніколи до “великого ринку” вздовж дороги не приходила. Торгувала у себе біля будиночка, розклавши товар на столітньому табуреті.
Сама сиділа тут же, на лавці. Притулившись до дерева, затишно склавши руки на колінах. Поруч обов’язково лежав мордатий кіт. Який завмирав і підтискав вуха щоразу, коли вона гладила його по голові.
Ось у неї на парканчику і розвішані різнокольорові доріжки. Круглі, як величезні млинці, і малі, щоб на стілець класти.
Я зупинилася, вилізла з машини і пішла питати.
— Доброго дня! Ви продаєте доріжки?
— Доброго дня, дитинко, продаю, як же.
— А у вас є довгі? Мені треба 5 метрів.
— Як не бути. Тільки треба в хату піти, подивишся та й відріжеш сама. А то мені тяжко одній, незручно. Тебе як звати?
— Міла я.
— Бач ти, Міло! У мене так козу звали. А я баб Маша познайомилися. Нумо, ходімо.
І ми пішли до хати. Будиночок зовсім невеликий, але світленький, чистий. І якийсь ясний, начебто з казки. Пічка, залізне ліжко з подушками гіркою та накидками.
У моєму дачному дитинстві бабуся так завжди ліжка заправляла. Ставила подушку кутом і накривала, як наречену мереживною накидкою.
Тим часом бабуся почала звідкись із печі тягнути великий рулон. Сама крихітна, цей рулон з її ростом, а вага ще більше. Ледве вдвох упоралися, витягли, розкотили, а там краса!
— Баб Маша, за скільки ви продаєте? Я хочу купити! Шикарний, дуже гарний у вас килим!
— Так, дитинко, мені не шкода. Це ж я взимку сиджу, в’яжу, коли робити нічого. Що мені, я сама. Город не копаю вже, старенька. Внуки-правнуки виросли і не їздять. Ось чаю нап’юся та й сиджу, все своїми руками. Мені вже, порахувати, 96 років, а я все сиджу…
— Баб Маша, та ви що?! Вам більше 80 не дати нізащо! Як же ви не боїтеся чужих у хату пускати? Раптом хтось образить?
— Я дитинко, відбоялася вже. Якщо кому треба стару пограбувати, то знати йому потрібніше, ніж мені. А моє зі мною залишиться. Що люблю та пам’ятаю, те й не взяти нікому.
Купила я килим і ще якихось її ягід, чи що. Не пам’ятаю вже. І таке було відчуття після неї, після будиночка цього, наче моя бабуся повернулася, обійняла мене. А мені 5 рочків, і ми зараз книжку читатимемо і спатимемо, а завтра нескінченне літо…
Кілька разів потім я в неї щось купувала. Іноді привозила їй смаколики, чай із печивом, сир, булочки, цукерок, усілякій немудрій радості. Щоліта, завжди проїжджаючи повз будинок, виглядала її синя хустинка. Кілька разів біля воріт стояла машина-діти чи онуки приїжджали, мабуть.
Минулого року столітній табурет не виставляли жодного разу. А цього року на воротах повісили розтяжку з телефоном та написом «ПРОДАЄТЬСЯ».
Чи не зупинити, не загальмувати час. Баби Маші немає. Будинок з блакитними віконницями та лавкою біля палісадника.
Ще міцний та акуратний, але вже дуже старенький. Незабаром продадуть і напевно зрівняють із землею. Збудують на його місці черговий модний котедж. Килими викинуть або сусідам роздадуть.
Як би так прожити, щоб після смерті добром згадуватись людям, яким ти один раз «килимок продала»? Боюся, з мене путньої бабусі не вийде. Доведеться бути вічно молодою.
