Бабуся Марини – Ніна Миколаївна, залишилася в її пам’яті доброю, ласкавою і розуміючою бабусею. Діда вона пам’ятала невиразно, уривки дитячих спогадів зберегли тільки різкий і неприємний запах самосуду, поту і грубий, владний тон голосу.
Бабуся відгукувалася про нього дуже погано, ображав за просто так майже щодня. Працював дід на залізниці, щодня разом із напарником вони обходили кілька кілометрів залізничних колій, виявляючи несправності, виправляючи їх на місці, якщо це було можливо, а якщо ні, то повідомляли ремонтну бригаду, де саме була несправність.
Робота була важка тим, що треба було ходити затемно за будь-якої погоди, що сильно позначалося на здоров’ї. У ті часи держава безкоштовно надавала квитки до лікарень та санаторіїв, дідові теж кілька разів пропонували, але він щоразу відмовлявся.
Взимку в нього сильно захворіло травмоване коліно, лікар виписав лікування і настійно рекомендував поїхати до санаторію, лікуватися. Дід лікарів трохи боявся і безмірно поважав, тому поїхав у лікарню покірно, прихопивши зібрану бабусею об’ємну коричневу валізу з пластмасовою, чорною ручкою.
Бабуся була рада – три тижні свободи від чоловіка! Вона насмажила велику миску насіння, вийшла надвір і пригощала всіх сусідок, ділячись своєю радістю. Три тижні без смердючого диму, докорів, тичків і вилитого в смітнику супу, за те, що кропу в ньому занадто багато чи мало.
Через два тижні листоноша принесла Ніні Миколаївні телеграму, яка говорила:
– Я до тебе не повернуся, буду з Галею жити.
Бабуся прочитала кілька разів цю фразу, не вірячи своїм очам, потім бухнулася на коліна і голосно сказала:
– Господи, та за що ж ти послав мені це щастя!?” Радості її не було меж. Насамперед вона зібрала всі дідові сорочки та штани, які їй доводилося прасувати щодня. Зверху вона поклала всі його документи і витягла зібрані вузлики й валізи до хліву – щоб навіть натяку на діда в хаті не було.
Коли закінчилася діда відпустка, він з’явився в хаті, вирішив усі справи на роботі, виписався з дому і пішов назавжди, забравши речі та ощадну книжку, навіть нічого не пояснив бабусі.
Втім, вона їх і не вимагала, боялася, що той передумає і лишиться. Разом із дочкою у вихідний вони вирушили купувати шпалери, дід шпалери клеїти не дозволяв, і в будинку були тільки вибілені стіною.
Разом зі шпалерами купили і тканину для фіранок, бабуся дістала швейну машинку і, наспівуючи, шила довгі фіранки, про які вона давно мріяла, та дід не дозволяв вішати, віддаючи перевагу коротким фіранкам на мотузці, що закривають тільки частину вікна. Бабуся терпіти їх не могла й називала «партянки».
Мотикою на городі вона порубала молодий самосад, а на його місці посадила молоді вусики полуниці. Також безжально була викорчована майже всю колючу малину, дід визнавав тільки цю ягоду, їв і свіжу і у вигляді варення, а вишню, сливу та полуницю не любив і садити не давав.
У хаті бабуся викинула всі старі, щербаті тарілки та дістала сервіз, який їй подарували на роботі, щоб користуватися ним щодня. Була викинута товста, біла клейонка зі столу, на якій давно зник малюнок, настільки вона була стара.
Газовий пальник нарешті вимкнули, адже бабуся більше не економила сірники, а до того моменту вона кілька років горіла блакитним вогником на плиті, не вимикаючись ні на хвилину.
Біля раковини тепер лежало запашне суничне мило, дід забороняв мити руки з милом, казав що можна і просто ополоснути їх водою, а з милом треба митися в лазні, раз на тиждень.
Бабуся розцвіла, у неї навіть зморшки розгладились. У будинку почали з’являтися гості, заходили сусідки, радилися з городніх справ.
Бабуся й сама із задоволенням ходила у гості, пригощала сусідів рум’яними пирігами з лісовими грибами. У неї навіть волосся від коріння відростати стало темним, наче бабуся помолодшала на десяток років.
Сваталися до неї, звичайно, самотні чоловіки, але тут вона була непохитна, від пропозицій спільного життя категорично відмовлялася, і прожила до кінця своїх днів в оточенні дітей та онуків.
