Настя осиротіла у шість років. Того року бабуся Зоя Семенівна вперше відпустила її батьків удвох відпочити на морі. Так сталося, що подружжя прибуло на місце ввечері і одразу пішли купатися – чекати ранку не було жодних сил. Вони ввійшли в море, тримаючись за руки. Більше їх ніхто не бачив.
Бабуся оформила опіку та маленька Настуня залишилася з нею назавжди. Зої Семенівні залишався рік до пенсії. Жінка розуміла, що на її гроші та допомогу онуки жити буде важко, тож одразу вирішила, що балувати дівчинку не буде, хоча дуже хотілося.
Потрібно було навчити Настуню жити за коштами, адже підтримки, поки вона виросте, чекати нема звідки. Спочатку дівчинка дуже сумувала за батьками. Цілими днями сиділа за столом і мовчки малювала – тато, мама, вона сама, море та сонце.
Бабуся зазначила, що онука має талант, і віддала її до школи з художнім ухилом. Згодом Анастасія потихеньку заспокоїлася. Дитяча пам’ять не фіксує смутку надовго.
До того ж вона стала школяркою. Бабуся не давала внучці байдикувати. Щойно у Анастасія з’являвся вільний час, Зоя Семенівна просила дівчинку допомогти по дому.
Так що до десяти років Анастасія вже вміла цілком непогано прибирати квартиру, могла приготувати прості страви, чудово орієнтувалася в магазинах, знаючи, як і на чому можна заощадити.
У бабусі з онукою не було проблем, – Анастасія добре вчилася, причому самостійно. Була акуратною, поступливою та слухняною. І дуже лагідною. Сусідки заздрили Зої Семенівні:
– Пощастило тобі з онукою. Наші, мов їжачки – ні приголубити, ні по голові погладити. Ще й нагрубіянять. А твоя – янголятко просто.
Вони й уявити не могли, що плюс до всього, дівчинка ніколи не просить грошей на свої особисті потреби. Знає; що зайвих грошей немає.
Але кожна бабуся була дівчинкою. От і Зоя Семенівна чудово розуміла, що внучці потрібні гроші на особисті витрати. І вона запропонувала Анастасії їх заробити.
– Бабусю, як я можу заробити? Я ще маленька.
– А я старенька. Але ж заробляю. Дивись – шкарпетки в’яжу. Людям продаю. І їм радість, і нам користь.
– То я ж не вмію.
– А я тебе навчу, тільки пізніше. У мене є інша ідея. Знайома казала, що у Будинку Творчості постійно працює виставка рукоділля. Якщо щось купують, то гроші віддають майстру. Тож – уперед.
І Анастасія взялася до справи. Дуже швидко навчилася в’язати гачком серветки, килимки, іграшки та навіть сумочки. Почала шити прихватки.
І що дивно – роботи дівчинки розкуповувалися дуже швидко. Тож хай і невеликі, але кишенькові гроші у Анастасії вже були. Вона навіть пропонувала бабусі ними поділитися, але Зоя Семенівна відмовлялася:
– Сама заробила – сама й витрачай. Тільки з користю. І тобі добре, і нашому сімейному бюджету допомога.
Минали роки. Анастасія закінчила школу, пішла працювати на швейну фабрику. Через рік вступила до університету на заочне відділення.
Там вона зустріла свого майбутнього чоловіка. Два роки вони зустрічалися, потім подали заяву до РАЦСу. Бабусі наречений Анастасії дуже сподобався. Такий самий, як онука – добрий, дбайливий, працьовитий.
Якось Зоя Семенівна сказала йому:
– Бережи, онучечку, мою дівчинку. Нікого в неї незабаром не залишиться окрім тебе. Не сумнівайся, Настуня тобі буде гарною дружиною. А мені б правнука дочекатися…
І як у воду дивилася – померла через два місяці після того, як народився правнук Сергій. Настя назвала його на честь батька – сина улюбленої бабусі.
Коли Зоя Семенівна вперше взяла малюка на руки, навіть заплакала:
– Очі – дідові …
Останніми днями бабуся все більше лежала, тримала долоню онучки у своїх мозолистих руках і ніжно погладжувала. Її глибокі сині очі виражали стільки любові, що, здавалося, в кімнаті ставало світліше.
– Дякую, – тихо сказала бабуся і заплющила очі.
Через місяць після похорон Анастасія з чоловіком поїхали в бабусину квартиру. Треба було навести лад, розібрати речі. Там Анастасія наплакалася досхочу.
Кожна дрібниця, кожна чашка в будинку нагадували дитинство, в якому вона незважаючи ні на що була щаслива поряд з єдиною рідною людиною – бабусею.
Чоловік дістав із антресолі велику коробку, яку Анастасія ніколи не бачила. Відкривши її, вона дуже здивувалася, тут лежали в’язані серветки, прихватки зі клаптиків, інші вироби, які колись Анастасія відносила до Будинку Творчості.
Виходить, що вона відносила, а бабуся купувала та приносила назад?
– Навіщо, бабусю? – промовила Анастасія вголос.
– Мабуть, Зоя Семенівна хотіла, щоб ти не засмучувалася і вірила у свій талант, – припустив чоловік Анастасії, який знав про ту історію.
– Жаліла мене… Ось і скуповувала моє рукоділля. А я вірила в себе! І гроші заробляла. Самостійною почувалася та дорослою. Ох, бабусю… Дякую тобі, рідненька… матуся моя…
